Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 61

Аннета гукала з вікна:

— Апорт, Джуліо, апорт!

Збуджений цим криком, пес сміливішав, гавкав іще голосніше і зважувався підбігати аж до самого крупу корів, немов хотів укусити їх. Корови починали турбуватись. І нервовий дріж шкіри, яким вони відгонили мух, ставав частішим і довшим.

Зненацька собака так розігнався, що не зміг спинитися, і з розгону підлетів до однієї з корів так, що мусив перескочити через неї, аби не впасти. Важка худобина, налякана стрибком собаки, поволі звелася на ноги, голосно сопучи. Побачивши це, дві інші теж підвелися, і Джуліо затанцював навколо них із виглядом переможця.

— Браво, Джуліо, браво! — вітала його Аннета.

— Ну, йди ж снідати, дитино, — сказала графиня.

Але дівчина, прикривши очі рукою від сонця, оповістила:

— Стривай, листоноша.

По непомітній серед жита й вівса стежці сунулася над колоссям синя блуза, наближаючись до замка розміреною чоловічою ходою.

— Боже мій, — прошепотіла графиня, — хоч би не яка-небудь лиха звістка.

Вона ще тремтіла від того жаху, який так довго лишається в нас після смерті любимої людини, про що сповіщає телеграма. Тепер вона не могла вже розірвати склеєну стрічку й розгорнути синій папірець, не почуваючи тремтіння в пальцях і тривоги в душі; і їй здавалось, що з цих так важко розліплюваних згорток знову вирине лихо і вдруге примусить її проливати сльози.

Аннеті, навпаки, сповненій молодої цікавості, дуже подобалося все невідоме. Її серце, якому життя тільки вперше завдало страждання, могло чекати тільки радощів від чорної страшної торбини на боці у листоноші, що сіє таке хвилювання по міських вулицях та сільських шляхах.

Графиня покинула їсти, стежачи думкою за листоношею, що йшов до неї, несучи кілька писаних слів, які, може, вразять її, мов удар ножем по горлу. Вона задихалася від тривожного передчуття і силкувалась відгадати, що то за спішна новина. Про що? Від кого? Вона згадала про Олів’є. Чи не хворий він? Може, там помер?

Десять хвилин чекання здалися їй нескінченними: потім, розірвавши телеграму і вгледівши ім’я свого чоловіка, вона прочитала: «Повідомляю тебе, що наш друг Бертен приїздить у Ронсьєр поїздом, що рушає о першій годині. Вишли фаетон на вокзал. Цілую».

—_и Що ж там, мамо? — спитала Аннета.

— Пан Олів’є Бертен їде нас провідати.

— Ах, як гарно! А коли?

— Зараз.

— О четвертій?

— Так.

— О, який він милий!

Але графиня зблідла, бо з деякого часу її точила нова турбота, і раптовий приїзд художника здавався їй не меншою загрозою, ніж усе те, що вона могла передбачати.

— Ти поїдеш зустрічати його, — сказала вона.

— А ти, мамо, не поїдеш?

— Ні, чекатиму на вас тут.

— Чого? Йому буде неприємно.

— Я не зовсім добре себе почуваю.

— Ти ж тільки що хотіла до Бервіля йти пішки.

— Так, але після сніданку мені погіршало.

— До того часу минеться.

— Ні, я зараз піду до себе в кімнату. Скажи, щоб попередили мене, коли ви приїдете.

— Гаразд, мамо.

Потім, віддавши наказ, щоб у призначений час запрягли фаетона та приготували помешкання, графиня подалася до себе й замкнулась.

До цього часу її життя збігало майже без страждання, порушуване тільки любов’ю до Олів’є й схвильоване турботою зберегти це почуття. У цьому їй щастило, в боротьбі вона завжди була переможницею. її серце, заколисане успіхами та похвалами, що стало вимогливим серцем світської красуні, якій мусять належати всі земні радощі і яка, згодившись на блискучий шлюб, де не було й тіні почуття, прийняла потім любов, як додаток до щасливого існування, зайшла у злочинний зв’язок, головним чином, внаслідок захоплення, а трохи і внаслідок самого почуття, що винагороджувало її за банальну одноманітність життя, — тепер міцно замкнулося, забарикадувалось у своєму випадковому щасті, бажаючи тільки захистити його від щоденних несподіванок. Вона із зичливістю вродливої жінки приймала приємні події, що їй траплялись, не шукала пригод і не мучилася новими бажаннями й поривами до невідомого; навпаки, ніжна, уперта й завбачлива, вона вдовольнилася теперішнім, інстинктивно боялась завтрашнього дня, вміла ощадно, обережно і проникливо користуватись тим, що посилала їй долй.

Але потроху, хоч вона не зважувалась навіть собі признатися в цьому, в душу її закралася неспокійна тривога про дні, що минають, і про наближення старості. Це стало ніби безперервним, легким подразненням її думки. Проте, добре знаючи, що цей схил життя дуже крутий, що, коли він почався, вже його не зупиниш, вона, поступаючись інстинктові небезпеки, полинула вниз і, заплющивши очі, переймалася лише тим, щоб не втратити тяму над безоднею та не вдатись у розпач від свого безсилля.

Отак вона жила, усміхаючись і немовби хизуючись тим, що так довго лишається вродливою; і коли поруч неї з’явилась свіжа вісімнадцятирічна Аннета, вона, замість того, щоб страждати від такого сусідства, пишалася з того, що штучно підтримувана дозріла краса може бути визнана за кращу» ніж променистий блиск юних днів квітучої

ДІВ ЧЕШИ.

їй навіть здавалось, що для неї починається щасливий і спокійний час життя, — тут смерть матері вразила її в самісіньке серце. Спочатку це був глибокий розпач, що не лишає місця жодній іншій думці. З ранку до вечора її не покидав смуток, і вона силкувалась пригадати про мертву все — її звичні слова, обличчя, сукні, які та носила, немов вона зібрала в глибині своєї пам’яті ті реліквії у зниклому минулому, всі ті інтимні й дрібні спогади, якими вона живитиме свої жорстокі мрії. Потім, коли вона довела себе до такого відчаю, що з нею раз у раз траплялись нервові напади й непритомність, весь цей скупчений біль перейшов у сльози, які вона проливала вдень і вночі.

Одного ранку, коли ввійшла її покоївка і, розчинивши віконниці та відслонивши завіси, спитала:

— Як, пані, сьогодні почуваєте себе? — вона, виснажена, від сліз, відповіла:

— О, погано! Справді, я зовсім без сил.

Покоївка, тримаючи тацю із чаєм, глянула на господиню і, побачивши, яка бліда вона на білій постелі, зворушено пробурмотіла з сумним і щирим виразом:

— Справді, пані, у вас дуже поганий вигляд. Вам треба полікуватись.

Тон, яким це було сказано, мов голкою вколов графиню просто в серце, і коли покоївка вийшла, вона підвелася й глянула на своє обличчя у великій дзеркальній шафі.

Побачивши себе, вона остовпіла, злякавшись запалих щік, почервонілих очей і всього спустошення, що вчинило страждання на її обличчі за кілька днів. Власне обличчя, яке вона так добре знала і на яке так часто дивилась у дзеркала, — обличчя, в якому вона вивчила всі його кокетливі вирази, всі усмішки, з якого вже не раз усувала блідість, стирала дрібні сліди втоми й нищила легенькі зморшки, що з’являлися вдень у куточках очей, — це обличчя раптом видалося їй обличчям чужої жінки, новим обличчям: так спотворила його недуга.

Щоб краще розглянути себе і краще впевнитись у цьому несподіваному лихові, вона підступилась до дзеркала так близько* що торкнулась його чолом, і подих її, стелячись парою по склу, затьмарив і майже стер її блідий образ. Вона мусила взяти хусточку та витерти дзеркало і потім, тремтячи від хвилювання, довго й терпляче досліджувала зміни свого обличчя. Легким дотиком пальця розправила шкіру на щоках, розгладила її на чолі, підняла волосся, одвернула повіки, щоб роздивитись білки очей. Далі вона розкрила рот, оглянула трохи потемнілі зуби, стурбувалася синявим кольором ясен та жовтизною шкіри над щоками й на скронях.

Вона так заклопоталась, оглядаючи свою змарнілу красу, що не почула, як розчинились двері, і затремтіла всім єством, коли покоївка позад неї мовила:

— Пані, ви забули випити чай.

Графиня обернулась, зніяковівши, здивувавшися й засоромившись, а служниця, вгадуючи її думки, сказала:

— Ви багато плакали, пані, а ніщо так не виснажує шкіри, як сльози. Від сліз кров обертається на воду.

Коли графиня сумно додала: «Та й літа вже не ті», — покоївка вигукнула: