Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 75

289

Його зразу ж пройняв гострий холод, той пронизуючий холод першого заморозку, що за одну ніч нищить останні рештки літа.

Вздовж бульварів падав густий дощ широкого жовтого листя, що сипався з сухим, тихим шелестом. Він падав, скільки око сягало, з кінця в кінець широких вулиць між будинками, немов усі стеблинки були відтяті від гілля вістрям тонкого крижаного леза. Брук і тротуари були вкриті ним і за декілька годин стали схожими на лісові шляхи на початку зими. Це мертве листя шаруділо під ногами і збивалося у хвилеподібні купи від поривів вітру.

Це був перехідний день, що знаменує кінець одного й початок другого сезону: такі дні сповнені особливої насолоди й особливого суму вмирання, або ж насолоди відродження життя.

Коли Олів’є переступив поріг турецької парні, його засмучене серце затремтіло від утіхи, бо він подумав про тепло, що зараз огорне його тіло після вуличного холоду. Він квапливо роздягся, обіпнув стан легкою пов’язкою, яку подав хлопець, і зник за обшитими дверима, що розчинились перед ним.

Коли він проходив через мавританську галерею, освітлену двома східними ліхтарями, йому важко було дихати гарячим задушливим повітрям, що, здавалось, йшло від якоїсь далекої печі. Кучерявий негр з лискучим м’язистим тілом, тільки в одному поясі, підняв перед ним завісу в другому кінці галереї, і Бертен увійшов у велику круглу, високу, мовчазну, майже містичну, мов храм, парильню. Зверху, з бані, крізь скляний трилисник і трикутні кольорові шибки світло падало в просторий, круглий зал, де підлога була вимощена плитками, а стіни вкриті барвистим фаянсом в арабському стилі.

Майже голі чоловіки різного віку поволі походжали тут поважно і мовчки; деякі сиділи на мармурових лавках, склавши руки; інші тихо розмовляли.

Гаряче повітря захоплювало дух одразу при вході. Всередині, в цьому задушливому, прикрашеному циркові, де грілися людські тіла, де метушились чорні масажисти й мідноногі маври, було щось античне й таємниче.

Першим Бертен помітив графа де Ланда. Той походжав, як римський борець, пишаючись своїми велетенськими

грудьми з товстими, схрещеними на них руками. Завсідник лазень, він почував себе тут як славетний актор на сцені, і, як знавець своєї справи, сперечався про м’язи паризьких силачів.

— Добридень, Бертене, — обізвався він.

Вони потиснули один одному руки.

— А добре в таку погоду попаритись! — мовив Ланда.

— Чудово.

— Ви бачили Рокдіана? Він тут. Я його просто з ліжка стягнув. Ось гляньте на цей кістяк!

їх саме проминав низенький клишоногий добродій із щуплими руками та запалим животом; зразкові представники людської сили дивились на нього із зневажливою посмішкою.

Підійшов і Рокдіан, побачивши художника.

Вони посідали за довгий мармуровий стіл і почали розмовляти, як десь у салоні. Метушились прислужники з напоями. Чути було ляскання масажистів по голому тілу і раптовий шум води, що лилася з душів. Невпинний плескіт води долинав з усіх кінців величезного амфітеатру, наповнюючи його легким шелестом дощу.

Раз у раз якийсь новий відвідувач вітався з трьома приятелями або підходив до них потиснути їм руку. То були товстий герцог д’Арісон, низенький князь Єпілаті, барон Флак та інші.

Зненацька Рокдіан мовив:

— Стривайте_г он Фарандаль!

Маркіз, уперши руки в боки, увійшов невимушено, як чоловік із гарною статурою, якому нема чого соромитись.

— Цей гульвіса — справжній гладіатор! — буркнув Ланда.

Рокдіан спитав, звертаючись до Бертена:

— Правда, що він бере шлюб з дочкою ваших друзів?

— Здається, що так, — відповів художник.

Але це питання в присутності маркіза, в цей час і в цьому місці підняло в серці Олів’є страшну хвилю розпачу й обурення. Він в одну мить і з такою гостротою відчув усю жахливу реальність майбутнього, що мусив кілька хвилин бороти в собі тваринне бажання кинутись на маркіза.

Потім підвівся, сказавши:

— Стомився я. Піду зараз же масаж робити.

Мимо проходив араб.

— Ти вільний, Ахмеде?

— Так, пане Бертене.

Олів’є похапцем пішов, аби не вітатися за руку із Фа-рандалем, що поволі обходив зал.

Він і чверті години не пробув у великій затишній спочивальні, де було так тихо, де вздовж стін тяглися кабіни з ліжками, а посередині знаходився майданчик з африканськими рослинами та водограй, з якого били мерехтливі струмені. Йому здавалось, що за ним женуться, що йому щось загрожує, що ось-ось зайде маркіз, і він муситиме подати йому руку й поводитись з ним як із приятелем, тим часом як насправді йому хотілося вбити його.

Незабаром він знову вийшов на бульвар, устелений мертвим листям. Листя вже не падало, бо й рештки його були зірвані бурхливим вітром. Червоно-жовтий листяний килим тремтів, ворушився і хвилями перекочувався з тротуару на тротуар від рвучких поривів вітру, що дедалі дужчав.

Раптом над дахами розляглося якесь ревіння, немов дикий крик бурі, що наближається, і зразу шалений подмух вітру з боку церкви святої Магдаліни війнув на бульвар.

Опале листя, немов тільки того й чекаючи, зірвалося йому назустріч. Воно котилось перед ним, збиваючись у купи і вируючи, знімаючись спіралями аж до дахів будинків. Вітер гнав його, як стару божевільну отару, що бігла, мчала, тікала до застав Парижа, що вільного неба передмість. І коли густа хмара листя та пилу зникла за підйомом біля кварталу Мальзерб, брук і тротуари стали голі й чисті, так наче їх підмели.

Бертен гадав: «Що буде зі мною? Що робити? Куди йти?» — і повернув додому, так нічого й не вирішивши.

Кіоск з газетами привернув його увагу. Він купив сім чи вісім газет, сподіваючись, що матеріалу для читання вистачить на годину-дві.

— Тут і снідатиму, — мовив він, переступивши поріг свого дому, і пішов до майстерні.

Але, сівши, зрозумів, що лишитись удома не зможе, — почував, що тіло його розбурхане, мов у розлюченого звіра. Він переглянув газети, однак читання не розважило його ні на хвилину, і події, про які він читав, сприймалися тільки очима, не доходячи до свідомості. В одному дописі, якого він і не старався зрозуміти, ім’я Гійруа вразило його. Мова йшла про засідання палати, де граф виступив з короткою промовою.

Він став читати уважніше, збуджений цим нагадуванням, і натрапив на ім’я славетного тенора Монрозе, який наприкінці грудня повинен був виступити лише один раз в Опері. Це буде, писалось у газеті, чудове музичне свято, бо тенор Монрозе, покинувши Париж шість років тому, гастролював по всій Європі та Америці із незрівнянним успіхом; до того, разом з ним виступить і відома шведська співачка Ельсон, якої Париж не чув теж п’ять років.

Зненацька Олів’є сяйнула думка, що немов родилася в глибині його серця: потішити Аннету цією виставою. Потім він згадав, що графиня та її дочка в жалобі, і почав обмірковувати, як би все-таки здійснити свій намір? Єдиний спосіб здався йому підходящим — узяти ложу, що виходить на сцену, де глядачів майже не видно; якщо ж графиня не схоче піти, то він запросить Аннету, разом із батьком та герцогинею. В такому разі герцогині треба буде запропонувати ложу. Але тоді слід і маркіза запросити!..

Олів’є завагався і знову надовго замисливсь.

Певна річ, справу зі шлюбом вирішено і, без сумніву, вже призначено день весілля. Він здогадувався, що графиня поквапилася з цим кінчити, і розумів, що вона віддасть дочку за Фарандаля якнайшвидше. Тут він був безсилий. Він не міг ні перешкодити цій жахливій події, ні змінити, ні відстрочити її! А коли вже належить скоритися, то чи не краще спробувати приборкати своє серце, приховати муку, прикидатися задоволеним і не давати волі своєму роздратуванню, як оце допіру в лазні.

Так, він запросить маркіза, заспокоїть цим підозру графині, а собі забезпечить дружні стосунки з домом молодого подружжя.

Поснідавши, Олів’є подався до Опери — замовити ложу позаду завіси. Йому обіцяли. Тоді він пішов до Гійруа.

Графиня майже зразу ж вийшла до нього і сказала все ще під враженням їхньа вчорашньої зворушливої розмови: