Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 93

Ніхто не дивився на неї, ніхто про неї не думав. Вона відчувала, що потопає в презирстві цих чесних мерзотників, які спочатку принес;ш її в жертву, а потім відкинули як брудну й непотрібну ганчірку. Тут їй пригадався її великий кошик, в якому було повно смачних страв, так пожадливо знищених ними, згадалися двоє курчат у блискучому холодці, паштети, груші, чотири пляшки бордо; її лють затихла, як надто натягнута струна, що раптом лопнула, і вона відчула, що зараз заплаче. Вона робила нелюдські зусилля, щоб стриматися, ковтала сльози, як дитина, але вони підступали до очей, виблискували на віях, і скоро дві великі сльозини поволі поповзли по щоках. За ними потекли інші-, прудкіші, вони бігли, немов краплі води, що просочуються із скелі, і рівномірно падали на крутий виступ її грудей. Пампушка сиділа прямо, з застиглим і блідим обличчям, дивлячись в одну точку, — сподіваючись лише, що на неї ніхто не зверне уваги.

Але графиня помітила її сльози і жестом, вказала на неї чоловікові. Він знизав плечима, немовби кажучи: «Нічого не вдієш, я тут не винен». Пані Луазо беззвучно, але переможно засміялася й прошепотіла:

— Вона оплакує свою ганьбу.

Черниці загорнули в папір рештки ковбаси й знову взялися до молитов.

Тоді Корнюде, перетравлюючи з’їдені яєчка, простягнув довгі ноги під лавку навпроти, відкинувся, схрестивши руки на грудях, посміхнувся, ніби придумав вдалий жарт, і почав насвистувати «Марсельєзу».

Усі насупилися. Народна пісня, мабуть, зовсім не подобалась його сусідам. Вони почали нервуватися, сердитись, і мало не вили, як собаки, що почули катеринку. Він помітив це і вже не переставав свистіти. Часом він навіть наспівував слова:

Любов священна до вітчизни,

Дай силу м статися рукам,

Свободо люба, в битви грізні Шляхи торуй захисникам!

їхали тепер швидше, бо сніг ставав дедалі щільнішим; і до самого Дьєппа, в усі довгі нудні години дороги й нескінченної тряски по вибоїстому шляху, у вечірніх сутінках, а потім у глибокій темряві, Корнюде з жорстокою впертістю продовжував свій мстивий одноманітний свист, примушуючи потомлених і роздратованих супутників слухати пісню від початку й до кінця і пригадувати такт за тактом кожне її слово.

А Пампушка усе плакала, і часом, між двома куплетами, у пітьмі лунали ридання, яких вона не могла стримати.

Сімонів батько

Пробило дванадцяту годину. Двері школи розчинилися навстіж, і звідти висипала юрба хлопчиків, штовхаючись і поспішаючи швидше вийти. Але замість того, щоб мерщій розійтись на всі боки і побігти додому обідати, як це бувало щодня, вони спинились за кілька кроків від школи, позбивались у групки і почали перешіптуватись.

Справа в тому, що сьогодні вранці вперше прийшов до школи Сімон, син Бланшотти.

Всі діти чули розмови батьків про Бланшотту; і хоч на людях зустрічали її привітно, їхні матері між собою говорили про неї з презирливим співчуттям, же перейняли й діти, хоч і не розуміли црнчини.

Сімона ж діти не знали, — бо він ніколи не виходив до иих^ не грався з ними на сільській вулиці чи на березі річки. За це еони не любили його і тепер з якоюсь втіхою, змішаною із здивуванням, внсдужуагааш й повторювали одне одному слова хлопчака років чоо^надщяти-и’ятшцщнги, який так хитро яідморгував, що., очевидно, знав багато чого.

— 3"шєте~~ у Сімейна… адже в нього немає батька.

Син Бланшотти показався на порозі школи.

Йому було років сім-®ісім. Це був трохи блідий, дуже чистенько вдягнений хлопчик, від соромлюості майже вайлуватий.

Він попрямував було додому, аяе товариші, весь час перешіптуючись і поглядаючи на нього насмішкуватими й жорстокими очима, які бувають у дітей, що задумали злий жарт, почали помалу обступати його, аж поки оточили <з усіх боків. Він стояв посередині, здивований і зніяковілий, не розуміючи, що а ним будуть робити. Хлсшчак, який приніс новину, пишаючись досягнутим успіхом, спитав його:

— Слухай, ти, як тебе звуть?

Хлопчик відловів:

— Сімон.

— Сімон, а далі як? — спитав знову хлопчак.

Хлопчик повторив, зовсім зніяковівши:

— Сімон.

Хлопчак крикнув йому:

— Кажуть Сімон такий-то… це не прізвище… Сімон!

Готовий ось-ось заплакати, він повторив утретє:

— Мене звуть Сїмюн!

Дітлахи зареготали. Хлопчак, тріумфуючи, гукнув ще голосніше:

— Тепер ви бачите, що в нього нема батька¹!

Запала глибока тиша. Діти були вражені цією незвичайною, неможливою, неймовірною обставиною — у хлопчика немає батька! Вони розглядали його, як небачене чудо, як щось неприродне, і почували, *як зростає в них те, раніш незрозуміле їм, презирство, яке було в їхніх матерів до Бланшотти.

Сімон притулився до дерева, щоб не впасти, він був пршчяломшеиий непоправним нещастям. Вій шукав слів, щоб пояснити все. Але не міг нічого придумати, щоб

взддевйстн їм*, заперечити страшне звинувачення, ніби в нього немає батька.

Нарешті, зовсім пополотнівши, він крикнув на всякий випадок:

— Неправда, у мене є бапгьідо!

— Де ж він? — спитав хловчак.

Сімок мовчав; він не знав. Діти сміялись, дуже збуджені; ці сини ланів, такі близькі до* природи, підкорялись тому жорстокому інстинкту', який примушує курей на пташні добивати поранену курку. Раптом Сімон помітив свого сусіду, маленького вдовішого сина, якого він теж завжди бачив тільки вдвох а матір’to.

— От і у тебе теж немає батька.

— Ні*— відповів хлопчик, — у мене є.

— Де ж він? — спитав Сімон.

— Він помер, — а гордістю відповіла дитина*— він на кладовищі, мій батвдої

Схвальний шепіт пробіг в, юрбі шибеників, немовби те, що батько помер і похований на кладдаищі* звеличувало їх товариша і принижувало того, другого, в яко&о зовсім не було батька. І ці урвиголови, батьки яких здебільшого були п’яниці й злодії, люті Й жорстокі ДО своїх жінок, жшишся все ближче & ближче.; вдавалось» ніби вони, законні діти, хочуть, стиснута і задушити незаконного.

Раптом «дав з них, що стояв, поруч з. Сіменем, з глузливим виразом показав йому язика і закричав:

— Нема батька! Нема бжька!

Сімон схопив йога обома руками за волосся і, брикаю-чиє*,' став, бити по йогах, а зубами вп’явся ш щоку. Почалась запекла бійка. Бійців, розборонили, і Сімон опинився на землі* побитий, у синцрх* у жфвашД сорочці, насеред юрби хлопчаків* які радісно» плескали в долоні. Коли він підвівся, машинально струшуючи порска своєї забрудненої сорочки, хтось крикнув:.

— Піди пожалійся своєму батьковії

Тоді він відбув середам, ще все пропало*. Вовн були дужчі за нього, вони побили йоде» а вій нічого* не міг відповісти, — адже й снравді» у нього немав батька. З гордості він спробував нронягом кількох, еекувд боропшея з слізьми, що дунган* йогоу ане задахнувся і беззвучно заюоакав* здрига-доншь від глухих ріеддньь

Тоді жорстока радість охошнка його ворші»; інстинктивно*, наче дикунок» що віддаються своїм страшним вессло-щам, вони взялися за руки й почали танцювати навколо Сімона, повторюючи, як приспів:

— Нема батька! Нема батька!

Але Сімон раптом перестав ридати. В ньому спалахнула лють. Під його ногами валялися камінці, він набрав їх і почав щосили шпурляти в своїх катів. Він влучив у двох чи трьох, вони втекли із зойками; а вигляд у нього був такий грізний, що й інших охопила паніка. Полохливі, як завжди полохлива юрба, коли бачить людину, доведену до нестями, вони кинулися врозтіч.

Лишившись на самоті, хлопчик, в якого не було батька, побіг у поле, бо в пам'яті його виник спогад, який підказав йому, що треба робити. Він вирішив утопитися в річці.

Він згадав, що тиждень тому один жебрак кинувся в річку, бо в нього зовсім не було грошей. Сімон бачив, як витягли утопленика. І от цей нещасний дідусь, який звичайно здавався йому жалюгідним, брудним і потворним, вразив його своїм виглядом: обличчя було бліде, нерухоме, довга борода намокла, розплющені очі дивились так спокійно. Навколо говорили: