Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 103

— Чудова ідея. А твій чоловік?

— Він ще грає в бридж. Мені видно його у вікно. А коли закінчить, знайде нас, і ми вип'ємо всі разом.

Отож вони пішли до «Ріца», що містився на кормі пароплава, й випили пляшку сухого «Перр'є-Жуе» 1915 року, потім ще одну, а пізніше до них приєднався й принц. Він був дуже приємний чоловік і подобався Хадсонові. Принц і принцеса, так само як і Хадсон, їздили на полювання до Східної Африки, і він зустрічався з ними в клубі Мутаїга й у Торра в Найробі, і з Момбаси вони виїхали одним пароплавом. Цей пароплав робив рейси навколо світу й спинився в Момбасі перед тим, як вирушити далі через Суец і Середземне море до кінцевого порту в Саутгемптоні. То був аж надто розкішний пароплав, з окремими кількакімнатними каютами, цілком запроданий, як тоді велося, під кругосвітній круїз, але кілька пасажирів зійшли в Індії, і один з тих проноз, які завжди все знають, сказав Хадсонові в клубі, що на пароплаві є вільні каюти й що можна дістати їх за помірну ціну. Хадсон сказав про це принцові й принцесі, які були не дуже вдоволені своїм довгим і стомливим перельотом до Кенії на тодішньому малопотужному «хендлі-пейджі», і вони радо вхопилися за цю ідею, приваблені й самою подорожжю морем, і помірною ціною.

— Це буде чудова подорож, і ви просто молодець, що зуміли про все дізнатися, — сказав принц. — Я завтра ж зранку подзвоню туди.

То була справді чудова подорож: пароплав поволі вийшов з нового порту в синь Індійського океану, залишаючи позаду Африку, старовинне біле місто з великими деревами, і зелений простір за ним, і морські хвилі, що розбивались об довгий риф, — а тоді набрав швидкості, і навколо вже був відкритий океан, і летючі риби вихоплювалися з води попереду пароплава. Африка все віддалялася за кормою, аж поки стала довгою голубою смужкою на обрії, і стюард уже вдарив у гонг, а він з принцом, принцесою й бароном, їхнім давнім знайомим, що жив у тій же країні, що й вони, і справді був розпусник, сиділи в барі й пили сухий мартіні.

— Не зважайте на гонг, ми поснідаєм у «Ріці», — сказав барон. — Згода?

Томас Хадсон з принцесою не спали на пароплаві, хоч на той час, як він спинився в Хайфі, вже робили стільки всякого іншого, що обоє дійшли до якогось екстатичного відчаю, такого глибокого, що їх слід було б змусити судом спати одне з одним, аж поки їм вистачить на те сил, — хоч би тільки для заспокоєння їхніх нервів, коли не для чогось іншого. Та натомість вони вирушили в автомобільну подорож із Хайфи до Дамаска. Коли їхали туди, Томас Хадсон сидів на передньому сидінні з шофером, а принц і принцеса позаду. Він побачив невеличку частку Святої землі, й невелику частку країни, з якою пов'язана була діяльність T. E. Лоуренса, і багато похмурих пагорбів, і багато пустелі; а коли поверталися, він з принцесою сидів ззаду, а принц попереду з шофером. І всю дорогу назад Томас Хадсон не бачив майже нічого, крім потилиці принца та потилиці шофера, і тепер міг пригадати тільки те, що дорога з Дамаска до Хайфи, де стояв на якорі їхній пароплав, ішла понад річкою, і в одному місці було міжгір'я, але дуже невеличке, як ото на маломасштабній топографічній карті, і там-таки посеред річки острівець. Той острівець запам'ятався йому найкраще з усієї подорожі.

Подорож до Дамаска не багато зарадила, і, коли пароплав вирушив з Хайфи й узяв курс на Середземне море і вони з принцесою стояли на палубі, де тепер було холодно від північно-східного вітру, а море розхвилювалося так, що пароплав уже починало хитати, вона сказала йому:

— Треба щось придумати.

— Тобі подобається говорити наздогад?

— Ні. Я хочу лягти в ліжко й не вставати цілий тиждень.

— Тиждень — це не так уже й багато.

— Ну, тоді місяць. Але це треба зробити зараз же, а зараз ми не можемо.

— Можна піти до баронової каюти.

— Ні. Я не хочу цього, поки ми не зможемо почувати себе цілком спокійно.

— Як ти почуваєш себе тепер?

— Так, наче я втрачаю розум і вже втратила досить багато.

— У Парижі ми зможемо любитися в ліжку.

— А як я піду з дому? Я не маю досвіду в таких речах.

— Підеш ніби по магазинах.

— Але ж ходити по магазинах треба з кимось.

— То підеш із кимось. Невже ти не маєш нікого, кому можеж довіряти?

— Та маю. Але я не хочу, дуже не хочу цього робити.

— Ну, то й не роби.

— Ні. Інакше не можна. Я розумію, що не можна. Але мені від того не легше.

— Ти що, ні разу його не зраджувала?

— Ні. І думала, що ніколи не зраджу. А тепер тільки цього й хочу. Але мені прикро, що про це має знати ще хтось.

— Ми щось придумаємо.

— Будь ласка, обійми мене й міцніше пригорни до себе, — сказала вона. — І не треба ні про що говорити, ні про що думати, ні про що турбуватися. Просто пригорни мене, будь ласка, і дуже кохай, бо в мене все вже болить.

Трохи згодом він сказав їй:

— Слухай, щоразу, коли ти отак чинитимеш, тобі буде так само погано, як тепер. Ти не хочеш зраджувати його і не хочеш, щоб хтось про це знав. Але ж рано чи пізно все одно це буде.

— Я хочу цього. Просто мені його жаль. Але я повинна зважитись. Я вже не владна над собою.

— То зважся. Зараз.

— Але ж зараз страшенно небезпечно.

— Невже ти думаєш, що з усіх тих людей тут, на кораблі, які бачать нас, чують і знають, хоч хтось повірить, ніби ми з тобою ще не переспали? А все, що ми з тобою робили досі, — хіба воно дуже різниться від того?

— Ну звісно, що різниться. У тім-то й річ. Від цього, що ми робимо, не може бути дитини.

— Ти просто дивовижна, — сказав він. — Їй-право, дивовижна.

— Але нехай би й дитина, я буду навіть рада. Він дуже хоче дитини, а в нас ніяк не виходить. Я одразу ж після того пересплю з ним, і він ніколи не знатиме, що це від тебе.

— Я б усе-таки не спав з ним одразу після того.

— Ну, може, й не одразу. Нехай другої ночі.

— Коли ти спала з ним востаннє?

— Ой, та я щоночі з ним сплю. Інакше я не можу, Хадсоне. Я приходжу така збуджена, що просто не можу інакше. Здається, через це він тепер і засиджується так пізно за картами. Хоче, щоб я заснула, доки він повернеться. По-моєму, він трохи стомився, відтоді як ми з тобою закохались.

— Це ти вперше закохалась після того, як одружилася з ним?

— Ні. На жаль, не вперше. Я вже кілька разів закохувалась. Але ніколи його не зраджувала, навіть думати про це не могла. Він приємний, і милий, і такий хороший чоловік, і він дуже мені до душі, і любить мене, і завжди добрий до мене.

— Ходімо-но краще до «Ріца», вип'ємо шампанського, — сказав Томас Хадсон. Почуття його ставали дедалі суперечливіші.

У «Ріці» було безлюдно, і стюард приніс їм вино на один із столиків під стіною. Тепер там завжди тримали на льоду сухе «Перр'є-Жуе» 1915 року і тільки запитували: «Вино те саме, містере Хадсон?»

Вони піднесли келихи одне за одного, і принцеса сказала:

— Я люблю це вино. А ти?

— Дуже.

— Про що ти думаєш? — Про тебе.

— Ну певна річ. І я тільки про тебе й думаю. Але що ти думаєш про мене?

— Я думаю, що нам зараз треба піти до мене в каюту. Ми надто багато говоримо, надто багато мудруємо і нічого не робимо. Котра в тебе година?

— Десять хвилин на дванадцяту.

— Котра там у вас година? — гукнув він до стюарда.

Стюард подивився на годинник за прилавком.

— Двадцять три п'ятнадцять, сер.

Коли стюард одійшов і вже не міг їх чути, Томас Хадсон спитав:

— До котрої він гратиме в бридж?

— Він сказав, що гратиме допізна і щоб я лягала без нього.

— Зараз доп'ємо й підемо до мене в каюту. Вино там у мене є.

— Але ж це дуже небезпечно, Хадсоне.

— Завжди буде небезпечно, — сказав він. — А отак ховатись — від цього стає куди к бісу небезпечніше.

Тієї ночі він тричі здолав її, і, коли потім проводжав до їхньої з принцом каюти, — вона казала, що не треба, а він доводив, що так буде краще, — принц усе ще грав у бридж. Томас Хадсон знов пішов до «Ріца», де був ще відчинений бар, і, замовивши пляшку того самого вина, сів читати газети, що їх узяли на борт у Хайфі. Раптом йому спало на думку, що оце вперше за багато днів він знайшов час почитати газети, і він відчував велику полегкість, і радів з того, що може отак сидіти й читати газети. А коли скінчилася гра в бридж і принц, проходячи повз бар, зазирнув туди, Томас Хадсон запросив його випити по келиху вина перед сном, і принц подобався йому дужче, ніж будь-коли, й навіть викликав таке почуття, наче вони були родичі.