Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 115

— Pues, оце вже трохи веселіше.

— Зараз буде зовсім весело. Наша каюта була дуже низька, над самою водою, так що ілюмінатор доводилося весь час тримати задраєним, і крізь нього видно було, як біжать за бортом морські хвилі, а часом вода напливала на скло суцільною зеленою масою. Ми позв'язували докупи наші валізи й спорудили таку собі барикаду, щоб малий Том не падав з койки, і щоразу, як його мати та я приходили поглянути на нього й він у цей час не спав, то завжди радісно сміявся.

— Справді сміявся? В три місяці?

— Він завжди сміявся. Коли він був немовлям, я ні разу не чув, щоб він плакав.

— Que muchacho mas lindo y mas guapo! [118]

— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Muchacho такий, що дай боже. Хочеш, розповім тобі про нього ще одну веселу історію?

— А чому ти розлучився з його милою матір'ю?

— Такий уже вийшов дивний збіг обставин. Ну, то хочеш ще одну веселу історію?

— Хочу. Тільки щоб у ній було не так багато запахів.

— Оцей заморожений дайкірі, так добре збитий зверху, скидається на морську хвилю, яку розтинає ніс судна, що йде із швидкістю тридцять вузлів. А які були б ці заморожені дайкірі, коли б вони ще й фосфорично світилися?

— Можеш додати туди фосфору. Тільки, мабуть, це шкідливо для здоров'я. Тут, на Кубі, бувають випадки, коли люди, щоб вчинити самогубство, їдять фосфорні головки сірників.

— Або ж п'ють tinte rapido. А що воно таке, те «швидке чорнило»?

— То така чорна фарба для взуття. Але дівчата, коли їх зраджує коханий чи обдурює наречений — домагається свого, а потім тікає, не одружившись, — здебільшого вкорочують собі віку, облившися спиртом і підпалившись. Це класичний спосіб.

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Auto da fe [119].

— І дуже надійний, — провадила Цнотлива Ліл. — Вони майже завжди вмирають. Найтяжчі опіки на голові та й звичайно по всьому тілу. А «швидке чорнило» — то більше про людське око. І йод, коли вже на те пішло, так само про людське око.

— Про що це ви тут, упирі? — запитав бармен Серафін.

— Про самогубства.

— Hay mucho [120], — сказав Серафін. — А надто серед бідного люду. Я не можу пригадати, щоб хтось із багатих кубинців наклав на себе руки. А ти?

— А я можу, — відказала Цнотлива Ліл. — Я знаю кілька таких випадків, і все люди були хороші.

— Щоб ти та не знала, — мовив Серафін. — Сеньйоре Томасе, а закуски вам ніякої не треба? Un poco de pescado? Puerco frito? [121] Холодного м'яса?

— Si, — відповів Томас Хадсон. — Давайте усе, що є. Серафін поставив на стойку таріль з хрусткими, засмаженими до коричневого, скибочками свинини й таріль із шматочками червоного окуня, запеченими в тісті так, що його рожево-червона шкіра й солодкий білий м'якуш ховалися під жовтою скоринкою. Бармен був високий на зріст, простакуватий, і ходив важкою ходою, бо носив на роботі дерев'яні черевики, щоб уберегти ноги від мокроти на підлозі за стойкою.

— Холодне м'ясо давати?

— Ні. Цього досить.

— Бери все, що дають, Томе, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти ж знаєш, як тут у них.

Всім було відомо, що в цьому барі дармової випивки не дають. Зате тут щодня подавали безліч порцій безплатної гарячої закуски, і не тільки смажену рибу та свинину, але й м'ясні биточки, й бутерброди з сиром та шинкою. До того ж бармени змішували дайкірі у великих міксерах, де завжди було щонайменше півтори порції зайвих.

— Ну, ти вже не такий зажурений? — спитала Цнотлива Ліл.

— Ні.

— Скажи мені, Томе, що тебе засмучує?

— El mundo entero [122].

— А кого ж він не засмутить, цей світ? Що не день, то все в ньому гірше та гірше. Але ж не можна тільки те й робити, що побиватися через нього.

— Закону проти цього немає.

— Та й не треба ніякого закону проти того, що само собою зрозуміле.

Дискусії на етичні теми із Цнотливою Ліл — це не те, що мені потрібна, подумав Томас Хадсон. А що ж тобі потрібно, поганцю? Тобі потрібно було набратися, то ти, мабуть, уже набрався, хоч сам цього не відчуваєш. Того, чого тобі потрібно, дістати годі, і ти вже ніколи більш того не матимеш. Але є всякі замінники, от до них і вдавайся. Ну ж бо, ось воно, бери.

— Voy a tomar otro de estos grandes sin azucar [123], — мовив він до Серафіна.

— En seguida [124], доне Томасе, — озвався Серафін. — Хочете побити свій рекорд?

— Ні. Просто п'ю собі тихо-спокійно.

— Коли ви ставили рекорд, то теж пили тихо-спокійно, — сказав Серафін. — Спокійно і впевнено, від ранку до вечора. І вийшли звідси на власних ногах.

— К бісу той рекорд.

— Ви маєте добру нагоду його побити, — провадив Серафін. — Якщо питимете так, як досі, й так само мало їстимете, маєте просто чудову нагоду.

— Томе, побий рекорд, — мовила Цнотлива Ліл. — Я буду за свідка.

— Свідків йому не треба, — сказав Серафін. — Я свідок. А коли буду йти, віддам рахунок Константе. Ви вже тепер випили більше, ніж на цей же час тоді, коли поставили рекорд.

— К бісу той рекорд.

— Ви в чудовій формі. П'єте добре, без упину, і поки що це на вас не впливає.

— К бісовій матері рекорд.

— Гаразд. Como usted quiere [125]. А рахунок я все-таки вестиму, може, передумаєте.

— Рахунок у нього точний, — сказала Цнотлива Діл. — Він же має копії чеків.

— А ти як думала, жінко? Ти хочеш справжнього рекорду чи липового?

— Ні того, ні того. Я хочу highbalito з agua mineral.

— Corno siempre [126], — сказав Серафін.

— Я й коньяк п'ю.

— Очі б мої не бачили, як ти п'єш коньяк.

— Томе, а ти знаєш, я тут одного разу впала, сідаючи у трамвай, і мене мало не вбило.

— Бідолашна Ліл, — мовив Серафін. — У тебе в житті стільки небезпечних пригод.

— Та вже ж не те, що в тебе, — стояти цілісінький день за стойкою в дерев'яних черевиках і прислужувати п'яницям.

— Це моя робота, — сказав Серафін. — Я маю за честь прислужувати таким видатним п'яницям, як ти.

До них підійшов Генрі Вуд. Він став поруч Томаса Хадсона, височенний, спітнілий і дуже збуджений, бо встиг уже змінити свої наміри. Ніщо його так не тішить, подумав Томас Хадсон, як несподівана зміна намірів.

— Ми їдемо до Альфреда, в його «гріховний дім», — сказав Генрі. — Хочеш з нами, Томе?

— Віллі чекає на тебе у «Баскському барі».

— Навряд чи ми зможемо взяти з собою Віллі.

— То хоч скажи йому про це.

— Я подзвоню йому. А ти з нами не хочеш? Буде дуже весело.

— Тобі треба попоїсти.

— Я добряче пообідаю. Ну, як ти тут?

— Дуже добре, — відказав Томас Хадсон. — Просто-таки чудово.

— Хочеш побити свій рекорд?

— Ні.

— Увечері побачимось?

— Навряд.

— Якщо хочеш, я приїду й переночую в тебе.

— Ні. Розважайся. Тільки неодмінно попоїж.

— Я чудово пообідаю. Слово честі.

— Не забудь подзвонити Віллі.

— Подзвоню. Можеш не турбуватися.

— А ти не думаєш, що Віллі образиться?

— Нічого не вдієш, Томе. Я справді не можу запросити Віллі туди. Ти знаєш, як я люблю Віллі. Але є місця, куди я просто не можу брати його з собою. І ти це знаєш не гірше за мене.

— Гаразд. Але подзвони йому.

— Подзвоню, слово честі. І неодмінно пообідаю на славу. Він усміхнувся, поплескав по плечу Цнотливу Ліл і подався геть. Рухався він дуже зграбно, як на такого велетня.

— А як же ті дівчата? — спитав Томас Хадсон Цнотливу Ліл.