Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 14

Згодом я запитав його, як це сталося. Він сказав, що Луїсу Мігелю бики дісталися кращі, але й сам він працював куди гірше, ніж у попередніх боях цього сезону.

— Ми погано тренувалися в Памплоні, — сказав я.

— Мабуть, ми тренувалися не зовсім так, як треба, — погодився він.

Ми не збиралися тренуватися в Памплоні, але й не передбачали, що раннього ранку один з биків Пабло Ромеро нападе на Антоніо і ткне його рогом у праву литку, а Антоніо після перев'язки і протистовбнячного щеплення не звертатиме на рану увага. Він танцював цілу ніч, щоб нога не здерев'яніла, а другого ранку знов бігав за биками, щоб показати своїм памплонським приятелям, що він відмовився виступати у них не тому, що йому не сподобалися бики. Він навіть ні разу не глянув на свою рану і не показав її хірургові при цирку, щоб ніхто не подумав, що він надає їй бодай найменшого значення, і щоб не хвилювати Кармен. Коли трохи згодом рана нагноїлася, Джордж Севірс, лікар із Сан-Веллі, наш добрий знайомий, промив її, перев'язав як слід, і робив це щодня, а потім Антоніо з ще не загоєною раною поїхав на кориду в Пуерто-де-Санта-Марію.

Потім я довідався від друзів, що у Пуерто у Луїса Мігеля справді були ідеальні бики, і працював він чудово, а потім пустив у хід усі свої трюки і навіть поцілував одного бика в морду. Антоніо дісталися два нікудишні бики, причому другий із них був дуже небезпечний. Першого бика він убив невдало, але із другого, дуже важкого, він витиснув усе, що міг, і забив його з блиском, за що й дістав у нагороду вухо. Мондено показав добрий клас з обома своїми биками, дуже нелегкими, і за першого його також нагородили вухом. Але героєм дня був Луїс Мігель.

Я затримався в Памплоні, бо під час купання в Іраті Мері наткнулася на камінь і зламала великий палець на нозі. Нога в неї дуже боліла, і вона насилу ходила, важко спираючись на палицю. Можливо, ми все-таки занадто розгулялися на фієсті. Першого ж вечора ми з Антоніо примітили дуже елегантний маленький автомобіль французької марки, в якому сиділо двоє, Чоловік і чарівна молода дівчина. Антоніо, скочивши на капот, зупинив машину. З нами був і Пепе Домінгін, і як тільки ті, що їхали в машині, вийшли, ми заявили чоловікові, який виявився французом, що він може йти, а дівчину ми беремо в полон. І машину теж візьмемо, бо в нас скрута з транспортом. Француз поставився до цього вельми добродушно. З'ясувалося, що дівчина — американка, а він тільки проводжає її до готелю, де вона повинна зустрітися з своєю подругою. Ми сказали, що все влаштуємо і vive la France et la pomme de terre frites [3].

Наш «негр», обізнаний з усіма вулицями Памплони, розшукав подругу, — мабуть, ще чарівнішу, ніж перша полонянка, і ми гуртом вирушили по оздоблених прапорами темних, вузьких вуличках старого міста до шинку, куди Антоніо неодмінно хотів затягти нас, і там ми допізна танцювали й співали. Потім ми відпустили наших полонянок на слово честі, і вранці обидві вони, свіжі, гарненькі й чепурні, з'явилися до бару Чоко, коли перші танцюристи й барабанщики йшли мимо, прямуючи на площу, і весь липень вони не тільки не думали про втечу, а й слухняно дали повезти себе наприкінці місяця на ферію до Валенсії. Цікавий вийшов місяць, можете мені повірити.

Захоплення гарненьких полонянок не завжди зустрічає схвалення в родинному колі, але наші були такі милі й товариські, так легко й весело переносили полон, що всі дружини гостинно зустрічали їх, і навіть Кармен погодилася з нашою думкою, коли познайомилася з ними в «Консулі», де 21 липня ми святкували її день народження разом з моїм.

Тим часом ми знайшли спосіб розвіювати чад фієсти і рятуватися від галасу, який декому з нашої компанії діяв на нерви. Для цього ми зранку їхали на берег річки Іраті, кудись за Айокс, гуляли, купалися і верталися до міста лише на бій биків, їдучи за течією цієї райської, багатої на форель річки, ми з кожним днем забиралися все глибше в нетрі незайманого лісу Іраті, який нітрохи не змінився з часів друїдів. Я думав, там усе вирубано й занапащено, але ні, він такий самий, як був, — останній великий ліс середньовіччя, з величезними буками і віковим килимом моху, на якому так м'яко, так гарно лежати. З кожним днем ми все далі й далі забиралися, і все більше спізнювалися на кориду, і зрештою зовсім пропустили останню новільяду, провівши день в одному незайманому куточку, про який я більше нічого не скажу, бо ми сподіваємося ще туди повернутися і аж ніяк не хочемо застати там півсотні легкових машин і джипів. Лісова дорога вивела нас майже до всіх тих місць, куди ми добиралися пішки в роки, описані мною в книжці «І сонце сходить», — до речі, в Ронсевіль і тепер інакше як пішки, деручись кручами, не доберешся.

Я так радів, віднайшовши всі ці місця і побачивши їх неспоганеними, що ні різні новації в Памплоні, ні юрми, що запрудили її, не мали для мене значення. Ми тут знайшли свої улюблені шинки на взірець «Марсельяно» і, як колись, ходили туди вранці» після encierro [4] снідати, пити вино й співати пісні; «Марсельяно», де дерев'яні столи і дерев'яні приступки сходів вимиті і вишарувані, аж сяють чистотою, наче тикова палуба яхти, якщо не зважати на розлите на столах вино, але це лише для оздоби. Вино було так само приємне на смак, як і тоді, коли нам було по двадцять років, їжа як і колись, чудова. Пісні співалися ті самі, але були й нові, гарні пісні, з викриками і притоптуванням під дудку й барабан. Обличчя, молоді колись, постаріли, як і моє, але всі ми дуже добре пам'ятали, які ми були в ті роки. Очі залишилися колишніми, і розтовстіти ніхто не розтовстів. Ні в кого не залягла гіркота в кутиках уст, хоча очам, можливо, довелося побачити багато чого. Гіркі складки біля кутиків уст — перша ознака поразки. Поразки тут не зазнав ніхто. Світське наше життя минало в барі Чоко, під аркадами поблизу готелю, де колись був хазяїном Хуаніто Кінтана. Тут, у цьому барі, один молодий американський журналіст висловив мені свій жаль, що не міг бути з нами в Памплоні тридцять п'ять років тому, коли я їздив по країні, і знайомився з народом, і знав іспанців, і уболівав душею за них, і за їхню батьківщину, і за свою роботу, а не гаяв час у барах, напрошуючись на улесливу хвалу, захоплюючи прихвоснів своїми дотепами і роздаючи автографи. Все це і ще багато чого в такому дусі містилося в листі, який він мені написав після того, як я його вилаяв, бо він не прийшов по квитки на кориду, що я роздобув для нього у одного знайомого перекупника. Журналістові було літ двадцять з гаком, і в двадцяті роки він би так само рубав з плеча, як і в п'ятдесяті. Він не знав, що те, про що він говорить, нікуди не може дітися, треба тільки уміти це бачити. Він цього не знав, і, коли він намагався дорікати мені Памплоною, на його гарному, юначому обличчі, біля верхньої губи, вже значилися гіркі рисочки. Те, про що він говорив, нікуди не ділося і було відкрито для нього, але він не бачив.

— Що ви з ним возитеся, з цим слизняком, — сказав Хотч. Хотч, інакше Ед Хотчнер, був наш давній приятель і вже місяць подорожував разом з нами, як і доктор Джордж Севірс.

— Він зовсім не слизняк, — сказав я. — Він майбутній редактор «Рідерс Дайджест».

— Хай Джордж зробить йому укол, щоб безболісно відправити його на той світ, — запропонував Білл Девіс.

— Ай справді, Джордж, — сказав Хотч. — Подумайте, від скількох років страждань ви його врятуєте.

— Нагадайте мені, де я живу, Хотч, — сказав Джордж. — Я тоді сходжу й принесу все, що треба. Можливо, ще декому потрібний укол?

— Не завадило б заодно потурбуватися про Антоніо, — сказав Хотч. — Не гоїться його рана.

— Антоніо сьогодні виступає в Пуерто-де-Санта-Марії, — сказав Білл Девіс.

— Чорт би його забрав, — сказав Джордж. — Сподіваюся, він не забув про присипку, яку я йому дав.

Після того як закінчилася наша гульба в Памплоні, Антоніо двічі виступав у Франції, в Мон-де-Марсані, де мав великий успіх, але бики, мабуть, були з підпиляними рогами, і він ніколи не розмовляв зі мною про ці бої. З Франції він прилетів до Малаги на торжество, яким Мері вирішила відзначити мій спільний з Кармен день народження. Торжество вийшло бучне, і я, можливо, не усвідомив би, що мені стукнуло шістдесят, якби Мері не влаштувала все так добре і врочисто. Але тут уже не можна було відмахнутися від цієї думки. Я волів би не говорити про свій ювілей і зразу перейти до феєрії в Валенсії, де почалася смертельна сутичка між Антоніо та Луїсом Мігелем. Але є дещо, про що я неодмінно мушу сказати.