Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 27

— Авжеж. Для вас він неприступний. Ви повинні купувати картини своїх ровесників, людей одного з вами призовного віку. Ви познайомитеся з ними. Зустрічатимете їх у своєму кварталі. Серед початківців завжди є добрі, справжні художники. І потім, ідеться не про ваш одяг. Йдеться завжди про одяг дружини. Дороге ж бо саме жіноче вбрання.

Я бачив, як моя дружина уникає дивитися на дешеве вбрання міс Стайн, що пасувало б хіба якійсь палубній пасажирці, — і це в неї непогано виходило. Коли гості пішли, я зрозумів, що ми ще не втратили їхньої прихильності, — адже нас запросили знову завітати до будинку № 27 на вулиці Флерюс.

А згодом, уже серед зими, мене запросили приходити до студії в будь-який час після п'ятої. Я тоді зустрів міс Стайн у Люксембурзькому саду. Не пригадую вже, чи вона гуляла того дня із собакою, чи ні, і взагалі чи був уже тоді в неї собака. Знаю тільки, що я гуляв сам, бо на той час ми не могли дозволити собі не те що собаки, а навіть кота, тож котів я бачив лише в кафе й невеличких ресторанах та ще милувався розкішними вгодованими котиськами у вікнах консьєржок. Згодом я часто зустрічав міс Стайн у Люксембурзькому саду із собакою, але тоді, здається, собаки в неї ще не було.

Та байдуже, був тоді собака чи не був, а я прийняв запрошення міс Стайн і відтоді почав частенько заглядати до її студії, і щоразу вона частувала мене справжньою eau-de-vie, наполягаючи, щоб я наливав собі ще і ще, а я дивився на картини, і ми розмовляли. Картини були прекрасні, і розмови дуже цікаві. Здебільшого говорила сама міс Стайн: вона розповідала мені про новітній живопис і про художників — більше як про людей, ніж як про митців, — і про свою роботу. Вона показувала мені величезні папуші своїх рукописів — її товаришка день у день передруковувала їх на машинці. Міс Стайн тішилася тим, що працює кожного дня, але, познайомившись із нею ближче, я виявив, що втіхи вона зазнавала лише тоді, коли її доробок, щоденний обсяг якого коливався залежно від її снаги, з'являвся друком і вона здобувала визнання.

На той час, як я познайомився з нею, вона була вже досить визнаною письменницею, бо саме перед тим опублікувала троє оповідань, що їх міг зрозуміти кожен. Одне з тих оповідань, «Меланкта», було дуже добре, і найкращі зразки її експериментального письма невдовзі вийшли окремою книжкою, яку високо оцінили критики, що зустрічалися чи просто були знайомі з нею. Міс Стайн мала таку вдачу, що, коли вона хотіла залучити когось на свій бік, перед нею ніхто не міг встояти, і критики, що бували в неї й бачили її картини, просто брали на віру її твори, яких самі не розуміли, — так вони схилялися перед нею як перед особистістю і так покладались на її судження. До того ж вона відкрила чимало слушних і цінних істин про ритм та повторення слів і дуже добре говорила про них у розмовах.

Проте вона не любила копіткої праці над рукописами, не бажала робити свої твори зрозумілими для читачів, хоча й прагнула друкуватися і здобути офіційне визнання; особливо це стосувалося неймовірно довгої книжки під назвою «Становлення американців».

Ця книжка починалася чудово, та й далі були дуже добрі, часом просто-таки блискучі сторінки, а тоді раптом ішли нескінченні повторення, що їх сумлінніший і не такий ледачий автор просто викинув би на смітник. Я добре дослідив цей твір, коли буквально примусив — іншого слова й не добереш — Форда Медокса Форда надрукувати його в «Трансатлантік ревю» з продовженнями, хоча й знав, що журнал припинить своє існування раніше, ніж встигне завершити цю публікацію. А потім мені ще й довелося читати за міс Стайн журнальну коректуру, бо їй самій така робота не давала втіхи.

Ллє того холодного зимового дня, коли я пройшов повз комірчину консьєржки та через холодний двір і потрапив до тепло натопленої студії, все це було ще далеко. А того дня міс Стайн давала мені настанови із сексуальних питань. На той час ми вже дуже подобались одне одному, і я дійшов висновку, що в усьому тому, чого я не розумію, має бути свій сенс. Міс Стайн вважала, що в питаннях сексу я зовсім темний, і мушу визнати, що я таки мав певне упередження проти гомосексуалізму, бо знав лише про його найпримітивніші форми. Я добре знав, чому за тих часів, коли слово «вовк» мало інше жаргонне значення, ніж просто сексуальний маньяк, хлопцеві моїх літ доводилося носити при собі ніж і, опинившись у товаристві бродяг, при потребі вдаватися до нього. Я навчився чимало inaccrochable слів та висловів, коли жив у Канзас-Сіті, знав і звичаї, що панували тоді в різних районах цього міста, в Чікаго й на озерних пароплавах. Відповідаючи на запитання міс Стайн, я намагався пояснити їй, що коли ти, бувши зеленим хлопчиною, жив серед дорослих чоловіків, то мав завжди бути готовий убити котрогось із них і не сумніватися, що не схибиш, — і тоді до тебе ніхто не чіплявся. Слово «чіплявся» було цілком accrochable [13]. І коли ти був певен, що зможеш убити, інші одразу ж відчували це й давали тобі спокій; але треба було ще пильнувати, щоб тебе ні силою, ні хитрощами не загнали на слизьке. Я міг би пояснити це, вживши один з inaccrochable висловів, що їх не раз чув від «вовків» на озерних пароплавах, як от: «Кому добре на передку, а мені — на задку». Але в розмовах з міс Стайн я завжди зважував кожне слово, навіть коли досить було однієї простої фрази, щоб пояснити або точніше викласти суть якогось свого упередження.

— Воно то так, Хемінгуею, — сказала вона. — Але ж ви жили серед злочинців і розпусників.

Я не мав охоти сперечатися з нею, хоча й подумав, що жив я в такому світі, яким він був, і стикався в ньому з різними людьми, і намагався зрозуміти їх, хоч дехто мені не подобався, а декого я й досі згадував з ненавистю.

— А як назвати того літнього чоловіка з прекрасними манерами й гучним ім'ям, що навідував мене в італійському госпіталі й щоразу приносив пляшку то «марсали», то «кампарі»? — спитав я. — Він так бездоганно поводився, а потім одного дня я мусив попросити сестру більш ніколи не пускати його до мене в палату.

— То хворі люди, нездатні володіти собою, і їх можна тільки пожаліти.

— А такого-от я теж маю жаліти? — спитав я і назвав його ім'я, яке він сам так любить називати, що я вважаю за непотрібне наводити його й тут.

— Ні. Він зіпсута людина. Зіпсута й по-справжньому розпусна.

— Але ж його вважають добрим письменником.

— Це неправда, — сказала вона. — Він просто лицедій і псує людей задля власної втіхи, а до того ж прилучає їх до іншої мерзоти. Приміром, до наркотиків.

— А хіба той чоловік у Мілані, якого я маю пожаліти, не намагався зіпсувати мене?

— Не кажіть дурниць. Як він міг вас зіпсувати? Хіба можна зіпсувати пляшкою «марсали» такого, як ви, що п'є нерозведену горілку? Ні, то був просто жалюгідний старий чоловік, не владний над своїми вчинками. Він був хворий і не володів собою, отож ви мали б тільки пожаліти його.

— Тоді я й пожалів його, — сказав я. — Але водночас був дуже розчарований — адже він мав такі прекрасні манери.

Я відпив з чарки ще трохи eau-de-vie, знову пожалів того старого й подивився на голу дівчину з кошиком квітів, пензля Пікассо. Не я завів цю розмову, і вона, як на мене, ставала вже небезпечною. В розмовах з міс Стайн звичайно майже не було пауз, але тепер ми помовчали, а що вона явно хотіла сказати мені щось іще, то я знову налив собі чарку.

— Як по правді, то ви нічогісінько в цьому не тямите, Хемінгуею, — мовила вона. — Вам траплялись або злочинці, або хворі або ж розпусники. А суть у тому, що статеві стосунки між чоловіками бридкі й відворотні, і люди стають неприємні самі собі. Щоб забутися, вони п'ють, вживають наркотики, та все одно їм гидко і, хоч вони часто міняють партнерів, щасливі вони не бувають.

— Розумію.

— А от у жінок все зовсім інакше. Вони не роблять нічого огидного, нічого такого, що потім викликало б у них відразу, і зазнають справжньої втіхи, і можуть щасливо жити вдвох.