Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 7

Антоніо врятував кориду від повного провалу і показав мадрідцям взірець того, на що він тепер здатний. Бик йому попався зовсім негодящий. Він обходив коней і ніяк не зважувався напасти відкрито. Але Антоніо легко й граційно підманював його плащем, кликав, учив, підбадьорював, щоразу все ближче й ближче пропускаючи повз себе. Він робив з нього бойового бика У публіки на очах. Здавалося, він проникає в бичачу голову й орудує там рішуче і вміло, поки бик не зрозуміє, чого від нього хочуть.

За цей час, що я його бачив, він довів до досконалості своє вміння володіти плащем. Це були не просто певні й точні пасе, про які мріє будь-який матадор. Кожний помах скоряв бика, змушував його йти за плащем, описувати коло так, що роги проходили за кілька сантиметрів від Антоніо, чиї рухи були плавні й розмірені, ніби в сповільненому фільмі чи уві сні.

Взявши мулету, Антоніо не вдавався ні до яких хитрощів. Бик тепер належав йому. Він його підготував, і довів до довершеності і зробив слухняним собі, ні разу не завдавши йому болю. Він підзивав його, держачи мулету в лівій руці, і обводив круг себе знову й знову, потім змусив пригнути голову і одним рухом кисті привів у положення для смертельного удару.

Перший раз, коли Антоніо вгородив шпагу, ретельно націлившись на горб між лопатками, вістря вперлося в кістку. Тоді він націлився знову і ввігнав шпагу в те саме місце, і вона загналася до самого ефеса. Коли пальці Антоніо обагрила кров, бик уже був мертвий, але ще не знав цього. Антоніо стежив за ним, високо піднявши руку, керуючи його смертю, як керував цією єдиною сутичкою його недовгого життя, і бик раптом здригнувся і поваливсь на пісок.

Другий бик справляв велике враження, проте він виснажився, нападаючи на коней, і почав уникати бою, й гальмувати задніми ногами в кінці атаки. Він нападав зовсім невміло й безглуздо буцав то правим, то лівим рогом, здебільшого правим. Захищався він теж незграбно. Він був нервовий, розгублений і ніяк не хотів нападати, в яку б частину арени не заманював його Антоніо. У різних биків, як правило, з'являється впевненість як не в одній, то в іншій частині арени, але хоч Антоніо працював близько від цього бика, низько й ритмічно, а тоді накинувся на нього, щоб розвернути його, нав'язати йому свою волю і припинити ці напівнапади, безладне буцання й метушню, бик все одно метушився і підгинав хвоста. Показати сучасну фаену з таким биком, не покалічивши себе, було неможливо. Але вистава розпочалася, і вихід був тільки один: швидко покінчити з цією метушливою твариною. Антоніо так і вчинив.

Коли після бою ми сиділи поряд на його ліжку в номері готелю «Веллінгтон» — він уже прийняв душ і трохи прохолов, — Антоніо запитав мене:

— Ну як, Ернесто, ти задоволений першим?

— Ти знаєш сам, — сказав я. — Усі знають. Тобі довелося зробити цього бика. Тобі довелося вигадати його.

— Атож, — промовив він. — Але вийшло загалом непогано.

Погода стояла дощова, вітряна, і ферія здавалася нам стомливо довгою. Кориди починалися так пізно, що після третього бика сонце полишало арену, а останній бій відбувався при електричному світлі. Не було за весь час жодного по-справжньому доброго бика, — лише кілька непоганих і дуже багато таких собі.

Коли ми після бою биків у Севільї їхали через Кордову до Мадріда, по низькому небу сунули чорні хмари, дощило, і ми тільки зрідка, в хвилини прояснення, могли милуватися краєвидом. До пари погоді були й наші думки, і ми обидва нарікали на невдалі бої, на биків, що не досягли належної ваги й віку, яких хтось зумів підсунути, всупереч правилам, і Білл казав наперед, що таким самим невдалим буде весь сезон. Ні він, ні я взагалі не захоплювалися севільською школою. Для андалузців і для любителів кориди це єресь. Вважається, що всі уболівальники повинні мати до Севільї прямо-таки містичну любов. Але я давно вже переконався, що в жодному іншому місті не буває так багато невдалих боїв. Ні Біллу, ні мені не подобалася і нова велика арена в Мадріді. Вона надто велика, і тому те, що на ній відбувається, мало хвилює глядачів. Навіть з першого ряду погано видно деталі бою, якщо тільки матадор і бик не стоять прямо під вами, біля самого бар'єра, і я розповідав Біллу про стару арену, де й за поганим боєм було цікаво стежити; так добре можна було все бачити. Над нами пролітали зграї лелек, що шукали під дощем корму, а в горах раз у раз траплялися яструби всіляких різновидностей. Я люблю дивитися на шулік, а в цю негоду багато їх літало довкола в пошуках здобичі, але не так просто було її знайти, бо всі малі пташки поховалися від дощу й вітру. За Байленом шлях, який нам згодом належало так добре вивчити, повернув на північ і, коли хмари розходилися, серед ланів пшениці, полеглої від вітру, і виноградників, де лози виросли на півдолоні відтоді, як ми проїздили тут три дні тому, прямуючи на південь, виднілися омиті дощем старовинні замки та білі села, відкриті всім вітрам, — що далі на північ, то вітрів більше.

Зупиняючись, щоб заправити машину, ми підкріплялися рештками вина, скибкою сиру чи маслинами в буфеті заправочної станції й пили чорну каву. Білл ніколи не пив вина, коли вів машину, але я прихопив пляшку легкого росадо з Лас-Кампаньяс у мішку з льодом і попивав холодне вино, закушуючи хлібом і сиром манчего. Я любив цей край у всі пори року і щоразу радів, коли останній перевал залишався позаду і нас зустрічали суворі землі Ламанчі та Кастілії.

Білл вирішив нічого не їсти, поки ми не доберемося до Мадріда. Він запевняв, що після їжі його хилить на сон, а йому доведеться день і ніч сидіти за кермом. Він любив попоїсти, знався на їжі, і хоч би в якій країні опинився, ніхто краще за нього не вмів дістати доброї їжі. Він дуже своєрідна людина і завжди намагається довідатись якнайбільше нового про людей, місцевість, вина, спорт, літературу, архітектуру, музику, малярство, науку, життя. Коли він уперше приїхав до Іспанії, то оселився В Мадріді, а потім разом з Енні об'їздив усі іспанські провінції. Немає буквально жодного міста в Іспанії, де б він не побував, і скрізь він знав і місцеві вина, і місцеву кухню, і найсмачніші страви і в яких ресторанах найкраще годують, чи було це велике місто чи глухе містечко. Кращого попутника я й бажати не міг, а вже водій він був просто двожильний.

До Мадріда ми дісталися саме вчасно, щоб захопити другий сніданок у «Кальєхоні» — тісному, схожому на коридор ресторані на кальє Тернера, куди ми завжди заходили поїсти, коли бували тільки вдвох, бо, на нашу думку, ніде в місті так смачно не годували. Там була чудова домашня кухня і завжди якась спеціальна страва — щодня нова; риба, м'ясо, городина, фрукти були там найліпші, які тільки можна було дістати на ринку. Там подавали тінто і кларет вальдепеньяс у маленьких, середніх та великих глечиках, і вино було чудове. Маріо, великий автомобіліст і цінитель життєвих утіх, казав, що йому ніколи ще не доводилося їсти в такому доброму ресторані. Адамс любив бувати там, бо все це нагадувало йому Удіне. Мері там не подобалося — вона скаржилася на тісноту, на погану вентиляцію. 1956 року їй мало не вдалося накласти вето на відвідування «Кальєхона», але хазяїн перехитрував її, — скориставшись нашою відсутністю, прикупив частину сусіднього приміщення і відкрив прекрасно провітрюваний новий зал.

Після того як ми, чекаючи вільного столика, випили біля стойки в барі по кілька склянок вальдепеньяса, у Білла розгулявся апетит. Меню прикрашала приписка з попередженням, що однієї порції будь-якої страви достатньо для повної ситості, і Білл замовив спершу смажену рибу, а потім йому подали таку порцію якоїсь астурійської страви, що її вистачило б принаймні на двох чоловіків. Усе це він подужав і тільки зауважив:

— А тут годують непогано.

Коли спорожнів другий глек вальдепеньяса, він додав:

— І вино непогане.

Я наминав молодих вугрів у часниковому соусі, що нагадували ніжні бамбукові пагони з хрусткими кінчиками, тільки вугрі були маслянистіші на смак. Переді мною стояла повна глибока тарілка вугрів, і їсти їх було райською втіхою, зате кожному, хто потім зустрівся б зі мною в закритому приміщенні чи навіть на свіжому повітрі, це обіцяло пекельні муки.