Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 81

Том поліз нагору, а Ендрю зійшов униз.

Поглянувши назад за корму, Томас Хадсон помітив, що жилка у воді почала підніматися.

— Пильнуй, Роджере! — гукнув він. — Здається, вона випливає.

— Випливає, випливає! — закричав Едді. Він також побачив, що жилка трохи піднялася. — Не забувай про котушку, Деві.

Томас Хадсон подивився, чи досить на котушці жилки, щоб вільно маневрувати. Котушка ще не була повна й на чверть, і, поки він дивився, вона задзижчала, і жилка швидко побігла у воду; тоді Томас Хадсон дав задній хід, водночас круто повертаючи катер носом до рибини, а Едді тим часом кричав:

— Підходьте до неї кормою, Томе! Вона, бісова душа, зараз випливе! У нас замало жилки, щоб повернути!

— Вище тримай вудлище, — сказав Роджер Девідові. — Не давай їй нахиляти його. — Тоді обернувся до Томаса Хадсона. — Повний назад і прямо на неї, Томе. Так, так, добре. Витискай усе, Що можеш.

І раптом океанська гладінь за кормою по правому борту розітнулась, і з неї виринула велетенська рибина, вилискуючи сріблясто-синіми боками, — здавалося, не буде цьому неймовірному громадиську кінця-краю, — і на якусь мить неначе зависла в повітрі, а тоді шубовснула назад у воду, збивши високі фонтани піни та бризок.

— О боже! — мовив Девід. — Ви бачили?

— Сам тільки меч завбільшки з мене, — вражено озвався Ендрю.

— А яка гарна! — докинув Том. — Куди краща за ту, що мені снилася.

— Так і керуй на неї, — сказав Роджер Томасові Хадсону. А потім Девідові: — Постарайся вибрати скільки зможеш жилки. Рибина піднялася з глибини, і жилки вивільнилось дуже багато, отож маєш нагоду добре підмотати.

Томас Хадсон так швидко вів катер до рибини, що жилка перестала розмотуватись, і тепер Девід тільки те й робив, що тягнув, вибирав і намотував, і жилка вільно набігала на котушку, так що він ледве встигав мотати.

— Сповільни хід! — гукнув Роджер Томасові Хадсону. — Не треба її накривати.

— Ото бісова душа, з добру тисячу фунтів буде, — сказав Едді. — Вибирай, Деві, вибирай, поки легко йде.

Там, де виринула рибина, море знов було тихе й пустельне, але на воді ще й досі розходились широкі кола.

— Ти бачив, тату, як піднялася вода, коли вона виринула? — спитав батька Том-молодший. — Неначе море вибухнуло.

— А ти помітив, як вона злітала все вище й вище, Томе? Чи бачив ти колись таке чудове сріблясто-синє забарвлення?

— І меч у неї синій, — сказав Том-молодший. — Весь як є синій зверху. А що, Едді, вона й справді заважить тисячу фунтів? — гукнув він униз.

— Як на мене, то заважить. А там хто її знає. Так чи так, а все одно величезна.

— Старайся вибрати якнайбільше жилки, Деві, поки є змога, — сказав Роджер. — У тебе чудово виходить.

Хлопець знову працював, як машина, змотуючи жилку з клубка, що плавав у воді, а катер ішов заднім ходом так повільно, що руху майже не відчувалось.

— А що вона робитиме тепер, тату? — запитав Том-молодший.

Томас Хадсон стежив за нахилом жилки у воді й думав, що було б надійніше дати трохи вперед, але він знав, як карався Роджер, утративши стільки жилки. Рибині досить було тільки раз добряче смикнути, щоб розмотати всю котушку й піти в глибочінь, і тепер Роджер прагнув скористатися з нагоди й вивільнити якнайбільше жилки. Стежачи за снастю, Томас Хадсон побачив, що котушка в Девіда уже наполовину повна й що він намотує далі.

— Ти щось сказав? — спитав Томас Хадсон Тома-молодшого.

— Як по-твоєму, що вона тепер робитиме?

— Постривай хвилинку, Томе, — сказав Томас Хадсон і гукнув униз до Роджера: — Боюся, друже, що ми таки накриємо її!

— Тоді дай ледь-ледь уперед, — озвався Роджер.

— Даю ледь-ледь уперед, — проказав за ним Томас Хадсон. Тепер Девід не міг вибирати так багато жилки, зате рибину тримав надійніше. Раптом жилка знов побігла за борт, і Роджер гукнув нагору:

— Спиняй!

Томас Хадсон вимкнув зчеплення, і мотори замовкли.

— Спинив, — сказав він.

Роджер нахилився над Девідом, що чимдуж тягнув на себе вудлище, а тим часом жилка невпинно збігала й далі.

— Трохи прикрути котушку, Деві, — сказав Роджер. — Нехай тій рибині не так вільно пливеться.

— Боюся, щоб вона не порвала жилку, — озвався Девід. Але котушку все-таки прикрутив.

— Не порве, — заспокоїв його Роджер. — Не так уже туго закручено.

Жилка й далі збігала з котушки, але вудлище зігнулося ще дужче, і хлопець стримував цей натяг, відхилившись назад і впершись босими ногами в кормовий борт. Раптом жилка спинялась.

— Тепер можеш трохи вибрати, — сказав Роджер хлопцеві. — Вона пішла колами і саме повертає до нас. Вибирай скільки зможеш.

Хлопець нахилявся вперед і мотав, тоді тягнув, давав вудлищу розігнутись і знову мотав. Жилка йшла напрочуд легко.

— Я роблю все як треба? — запитав він.

— Ти робиш усе чудово, Деві, — сказав йому Едді. — Гачок сидить міцно. Я бачив, коли вона вистрибнула.

Трохи згодом, саме коли хлопець вибирав, жилка знов почала розмотуватись.

— От чорт, — мовив Девід.

— Усе гаразд, — заспокоїв його Роджер. — Так і має бути. Тепер вона повернула від нас. Коли йде на тебе, ти вибираєш. А тепер вона забирає.

Невпинно, повільно, незважаючи на всі Девідові зусилля стримати туго напнуту снасть, рибина забрала всю жилку, яку хлопець щойно вивільнив, і навіть з лишком. Нарешті хлопець спинив її.

— Добре. Тепер напосядь на неї, — спокійно мовив Роджер. — Вона виписує ширше коло, але знов повернула до нас.

Томас Хадсон тепер лише час від часу вмикав мотори, щоб тримати рибину за кормою. Він скільки міг допомагав хлопцеві, довіривши його самого й змагання з рибиною Роджерові. Як він бачив, нічого іншого йому й не лишалося.

На наступному колі рибина знов забрала назад трохи жилки. І після того теж. Та котушка в хлопця все одно була майже наполовину повна. Він боровся з рибиною як належало й виконував усі настанови Роджера. Але він дуже стомився, і від поту й морської води на його засмаглій спині та плечах проступили соляні плями.

— Рівно дві години, — мовив Едді до Роджера. — Як голова, Деві?

— Добре.

— Не болить?

Хлопець похитав головою.

— Можеш трохи попити, — сказав Едді.

Девід кивнув і трохи надпив із склянки, яку Ендрю підніс йому до рота.

— А все-таки, Деві, як ти себе почуваєш? — запитав Роджер, низько нахилившись над ним.

— Дуже добре. От тільки спина, ноги й руки болять. — Він на мить заплющив очі і міцніше стиснув вудлище, тим часом як жилка збігала, незважаючи на туго прикручену котушку. — Мені не хочеться розмовляти, — сказав він зрештою.

— Тепер можеш трохи вибрати, — порадив йому Роджер, і хлопець знову взявся до роботи.

— Девід у нас просто святий мученик, — сказав Том батькові. — На такого брата, як він, кожен позаздрить. Тобі не заважає, тату, що я знов розбалакався? Усе це страшенно мене тривожить.

— Говори собі, Томмі. Я також хвилююся.

— Ти знаєш, він завжди був не такий, як усі, — провадив Том. — Він ніякий там не геній і не видатний спортсмен, як от Енді. А просто не схожий на інших. Я знаю, ти любиш його найдужче, і це справедливо, бо він таки найкращий із нас, і я певен, що сьогоднішнє випробування йому тільки на користь, а то ти нізащо такого не дозволив би. І все-таки я дуже тривожуся за нього.

Томас Хадсон обняв його рукою за плечі, а другою й далі тримав штурвал, пильно видивляючись за корму.

— Гірше буде, Томмі, якщо ми змусимо його облишити боротьбу. Роджер і Едді добре знають, що роблять, і не допустять, щоб він занадто надсаджувався, бо теж люблять його.

— Але ж його нічим не вдержиш, тату. Слово честі. Як він уже до чогось візьметься, то ніколи не спиниться, хоч би це й було йому над силу.

— Ти звірся на мене, а я звіряюсь на Роджера й Едді.

— Гаразд. І все-таки я зараз помолюся за нього.

— Помолися, — сказав Томас Хадсон. — А чому ти вважаєш, то я люблю його найдужче?

— Так уже виходить.