Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 94

— Та коли в тебе є риба — на шворці чи в торбинці, як ото на підводних ловах, — сказав Девід, — вони кинуться на рибу і випадково можуть зачепити й тебе, бо мчать дуже швидко.

— Або коли пливеш серед зграї лобанів чи великого табунця сардин, — докинув Том-молодший. — Тоді вони вганяються в табунець і теж можуть поранити.

— Ви пливіть між Томом і мною, — сказав Енді, — і тоді вам нічого боятися.

Хвилі важко розбивались об берег, і тим часом як вода відступала перед новою хвилею, на твердий мокрий пісок миттю збігалися морські кулики.

— А чи варто купатися, коли такі хвилі й не видно дна?

— Ой та що ви, — сказав Девід. — Треба тільки обережно ступати перед тим, як попливти. Та й навряд щоб при такій хвилі на піску були жалючі скати.

— Ми з містером Девісом доглянемо за вами, — запевнив дівчину Том-молодший.

— І я доглядатиму, — мовив Енді.

— Біля берега вам можуть трапитись хіба що малі помпано, — сказав Девід. — 3 припливом вони виходять на мілке годуватися піщаними блохами. Вони дуже гарні у воді, до того ж цікаві й приязні.

— Можна подумати, що ми будемо купатись в акваріумі, — мовила вона.

— Енді навчить вас випускати з легенів повітря, щоб довго залишатися під водою, — сказав їй Девід. — А Том покаже, як уникати мурен.

— Не залякуй її, Деве, — мовив Том-молодший. — Це він володар підводного царства, а не ми. Але саме через те, міс Брюс…

— Одрі.

— Одрі… — повторив Том і замовк.

— Ти хотів щось сказати, Томмі?

— Не знаю, — відповів Том-молодший. — Ходімо купатися. Томас Хадсон ще деякий час малював. Потім спустився вниз, сів поруч Девіда й почав дивитись, як ті четверо плавають серед пінявих хвиль прибою. Дівчина купалася без шапочки й плавала та пірнала, як справжня нерпа. Плавала вона не гірше за Роджера, хіба що тільки не так рвучко. Коли вони вийшли на берег і рушили через смугу твердого піску до будинку, мокре волосся дівчини, відкинуте тепер назад з чола, вже не приховувало обрису голови, і Томас Хадсон подумав, що ніколи ще не бачив дівчини з таким чарівним обличчям і прекрасним тілом. Крім однієї, подумав він. Крім тієї — найчарівнішої і найпрекраснішої. Не думай ти про це, звелів він сам собі. Просто дивись на цю дівчину й будь радий, що вона тут.

— Ну як? — спитав він її.

— Чудово, — усміхнулася вона до нього. — Але я не побачила жодної рибини, — сказала Девідові.

— Та й навряд чи могли побачити при такій хвилі, — відказав Девід. — Хіба що зіткнулися б з нею.

Вона сіла на пісок, обхопивши руками коліна, і мокре волосся звисло їй на плечі. Том-молодший і Ендрю вмостились обабіч неї. Роджер ліг на пісок попереду, поклавши голову на згорнуті руки. Томас Хадсон відхилив заслону на дверях і пішов на верхню веранду працювати над картиною. Це найкраще, що він може зробити, вирішив він.

Тепер, коли Томас Хадсон більше їх не бачив, дівчина внизу на піску перевела погляд на Роджера.

— Ви чимось засмучені? — спитала вона.

— Ні.

— Замислились?

— Може. Не знаю.

— Такого погожого дня найкраще ні про що не думати.

— Гаразд. То й не будемо думати. А якщо я дивитимусь на хвилі, ви не проти?

— На хвилі дивитися можна.

— Хочете скупатися ще раз?

— Потім.

— Хто навчав вас плавати? — спитав Роджер.

— Ви.

Роджер підвів голову й подивився на неї.

— Пригадуєте пляж на Cap d'Antibes? [79] Невеличкий такий пляж. Не Іден-Рок. На Іден-Року я звичайно дивилась, як ви стрибали в воду.

— Якого біса ви сюди приїхали і як вас звуть насправді?

— Я приїхала побачитися з вами, — відказала вона. — А звуть мене, як ви чули, Одрі Брюс.

— Може, нам піти, містере Девіс? — спитав Том-молодший. Роджер навіть не відповів йому.

— Як вас звуть насправді?

— Колись я була Одрі Рейберн.

— А чого це ви надумали побачитись зі мною?

— Так мені захотілося. А що, не треба було?

— Та ні, чому ж, — відповів Роджер. — Хто вам сказав, що я тут?

— Один дуже неприємний чоловік, якого я зустріла в Нью-Йорку на вечірці у своїх знайомих. У вас з ним була тут бійка. Він сказав, що ви мало не злидарюєте.

— Ну, злидарюється мені не так уже й погано, — мовив Роджер, дивлячись на море.

— І ще багато чого казав. Усе аж ніяк не похвальне.

— З ким ви були в Антібі?

— З матір'ю і Діком Рейберном. Тепер пригадуєте? Роджер сів і придивився до неї. Тоді підхопився, обняв її й поцілував.

— А чорт, — сказав він.

— То недаремно я приїхала? — спитала вона.

— Дівчисько! — мовив Роджер. — Невже це справді ви?

— Потрібні докази?

— Не пам'ятаю ніяких особливих прикмет.

— Подобаюсь я вам тепер?

— Я ладен закохатися у вас.

— А ви думали, що я так довіку й залишуся схожою на лоша? Пригадуєте, як одного разу в Отейлі ви сказали мені, що я схожа на лоша, а я заплакала?

— Та то ж був комплімент. Я сказав, що ви схожі на лоша з малюнка Теннієла до «Аліси в Країні чудес».

— А я плакала.

— Містере Девіс, — обізвався Енді. — Ми йдемо пити кока-колу. Вам принести?

— Мені ні. А вам, дівчисько?

— Так. Залюбки вип'ю пляшечку.

— Ходім, Деве.

— Ні. Я хочу послухати.

— Часом ти буваєш чортзна-що, а не брат, — мовив Том-молодший.

— Принесіть і мені кока-коли, — попросив Девід. — А ви собі розмовляйте, містере Девіс, я вам не заважатиму.

— Мені ти не заважаєш, Деві, — сказала дівчина.

— А де ж ви тоді поділися і чому тепер ви Одрі Брюс?

— Це довга історія.

— Так я й думав.

— Мати одружилася з чоловіком на прізвище Брюс.

— Я знав його.

— Мені він подобався.

— Я мовчу, — сказав Роджер. — Але чому Одрі?

— Це моє друге ім'я. Я взяла його, бо материне мені не подобалось.

— Мені не подобалась сама мати.

— Мені теж. А Дік Рейберн подобався, і Білл Брюс подобався. А в вас я була закохана, і в Томаса Хадсона. Він теж не впізнав мене, правда?

— Не знаю. Він чоловік з химерами, міг просто не сказати. Але йому здається, що ви схожі на матір Томмі.

— Хотіла б я, щоб це було так.

— А ви таки схожі на неї, ще й дуже.

— Справді схожі, — мовив Девід. — Хто-хто, а я можу судити. Пробачте, Одрі. Мені б слід помовчати і взагалі забратися звідси.

— А от закохані ви в мене не були, і в Тома теж.

— Ні, кажу ж вам, що була, Звідки вам знати.

— Де ваша мати тепер?

— Одружилася з чоловіком, якого звуть Джеффрі Таунсенд, і живе в Лондоні.

— Вона й тепер не може без наркотиків?

— Звичайно. Хоч досі ще гарна.

— Справді?

— Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.

— Колись ви були дуже хорошою дочкою.

— Знаю. За всіх молилася, все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!

— На жаль, ваші молитви мало мені допомогли, — зауважив Роджер.

— На жаль, — сказала вона.

— А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть, — обізвався Девід. — Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.

— Дякую, Деве, — мовив Роджер. — Ну, а що сталося з Брюсом?

— Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?

— Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.

— Ще б цього ви не пам'ятали.

— Це пам'ятаю.

Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.

— Дякую, — сказала вона. — Та ще й холодна, просто диво.

— Одрі, — сказав Том-молодший, — тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.

— Була, була, — мовив Роджер. — Спитай свого батька.

— Мені дуже жаль містера Рейберна, — провадив Том-молодший. — Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.