Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович. Страница 20

Його захоплював небачений прилад.

Добров увімкнув повітряні насоси. Всюдихід, піднявши під собою піщану хмару з обмілини, рушив на воду.

Рівень ріки коливався при кожному ударі морських хвиль. Короткочасні припливи і відпливи чергувалися один за одним.

Маленький всюдихід сміливо ринув навстріч водяним хребтам, що бігли з відкритого моря.

Перша ж хвиля, накривши його піною і обдавши подорожніх водяними потоками, підкинула суденце на гребінь.

Зліт був такий стрімкий, що люди раптом відчули свинець у голові, біль у скронях. Та наступної миті вони вже провалилися в безодню, втрачаючи, як у космосі, вагу… Над їхніми головами протяглася мереживна завіса піни.

Вода стікала по прозорих ковпаках. Олекса бадьоро вигукнув про автомобільні склоочисники, які тут згодилися б.

Добров, закусивши губу, вів усюдихід.

Берег із чорними скелями, об які міг розбитися всюдихід, лишався позаду. Та вали стали страшніші, вітер лютіший. Він зривав всюдихід з гребенів хвиль, силкувався скинути його назад. Добров докладав величезних зусиль, щоб утримати машину на курсі.

— Тринадцять балів, хлопці! Тринадцять! — весело сказав Ілля Юрійович. — Дванадцять балів — це тільки на Землі межа…

Олекса вже не бачив хвиль, що набігали. Йому здавалося, що сам океан, увесь світ разом з небом і хмарами, з валами і горами то провалюється, то злітає… Коливалася сама планета, більше того — увесь Всесвіт…

Сила шторму зростала. Тепер, коли суденце злітало на гребінь хвилі, треба було чимдуж триматися за борти, щоб не випасти.

Олекса тремтів од радісного напруження, од відчуття безвідмовності підпорядкованої йому техніки. Він вірив, що вони перепливуть «Берінгову протоку», як подумки називав він це море, дістануться до іншого континенту, де опинилися американці.

Намагаючись побачити «їхній берег», Олекса помітив дивну хмару, що швидко летіла. В обрисах хмар найлегше уявити фантастичні постаті. Він не повірив собі:

– Ілля Юрійович, що це там летить?

Богатирьов приклав до шолома долоню, наче захищаючись від сонця, якого тут ніколи не бачили..

— Кепсько! — сказав він і потягся за рушницею.

У небі летіло чудовисько.

Його зігнуті дугою крила з гострими визами із задніх боків накрили б океанський корабель від носа до корми. Біле черево, що линуло над пінявими гребенями, було б до пари велетенським валам. Зубчастий гребінь на спині переходив у витягнений лускатий хвіст, більший за крило. У розкритій зубастій пащі міг уміститися всюдихід.

Тільки на Венері з її густим повітрям, користуючись ураганом, міг летіти гігантський ящір.

Він вишукував у хвилях здобич, спроможний підняти з води в кігтистих лапах навіть земного кита, понести його в хмари…

Богатирьов підняв гранатну рушницю. Та чи проб'ють луску гранати? А в око за такої хитавиці хіба поцілиш?

Велетенський птеродактиль наближався. Богатирьов вистрілив. Змінивши рушницю, він послав дві гранати в черево чудовиська.

Та живіт хижака, либонь, було захищено найкраще. Адже йому доводилося мати справу з гострими визами на хребтах жертв… Гранати тільки розлютували звіра.

Бриючим польотом, зрізаючи кінцями перетинчастих крил піну гребенів, ящір наближався до всюдихода.

Олекса дивувався, розглядаючи страховище. Справжній дракон із стародавніх казок. Дракон! Таке ж «драконове пташенятко» збивав своїм свистом Соловей-розбійник.

Олекса розширеними очима дивився на Іллю Юрійовича. Той зрозумів його без слів.

А Добров уже порався біля апарата ультразвукової розвідки, який вони з Олексою перемонтували.

— Ні! Брешеш! Знаємо, чим тебе взяти! Знаємо! — гукнув Олекса, кидаючись до приладу.

Чудовисько, піднявши одне крило вище другого, робило майстерний віраж, знову прямуючи до жертви.

Загрозливо наближалися розкрита зубаста паща, лускаті груди і хвіст, що борознив піняві гребені, лишаючи буруни.

Добров увімкнув прилад.

Невидимий ультразвуковий промінь пронизав густе венеріанське повітря і торкнувся броньованого тіла велетенського ящера.

Ніхто з людей, одягнутих у скафандри, не відчув зараз ультразвуку. Ультразвук влучав у чудовисько спрямованим променем, уражаючи його нервові центри. Люди не були навіть певні, чи працює прилад…

Чудовисько летіло далі, стрімко знижуючись. Його хвіст зачепився за гребені хвиль, пішов під воду.

Птеродактиль був уже мертвий, та велетенська його туша за інерцією летіла на колишню ціль і всією багатотонною вагою впала на вутле суденце, накривши його.

Все скінчилося в одну мить. І всюдихід, і труп звіра зникли в киплячій піні.

Лютий вітер зривав її з гострих гребенів. Велетенські вали котилися до берега, щоб розбитися об скелі.

Навіть слідів суденця і хоробрих сміливців, що намагалися допомогти колегам, не лишилося на поверхні розбурханого венеріанського моря.

Розділ шостий

САМОТНЯ В КОСМОСІ

Мері Стрем була сама в кабіні, сама на кораблі, сама в усьому космосі.

Будь-яка жінка на її місці могла б збожеволіти. Мері не збожеволіла, та вона втратила здатність що-небудь відчувати. Не тільки за корабельними стінками була порожнеча. Порожнеча була в ній самій.

Гаррі більше нема.

Неприродно спокійним голосом повідомила вона про це командору експедиції. Вона повинна була зробити таке повідомлення і передала його, не вірячи собі, не бажаючи повірити…

Вона ждала, що росіяни повернуться назад — адже їм нікого було більше рятувати.

Через магнітні бурі радіохвилі не проходили, і Мері протягом кількох кіл, які зробив «Просперіті» навколо планети, не мала зв'язку зі всюдиходом. Вона чекала радіограми з корабля «Знання», і раптом радіолокатор знайшов всюдихід не біля ракети, а у відкритому морі.

Мері, хвилюючись, відрегулювала екран локатора на граничне збільшення. Вона чітко розпізнала силует амфібії, що гойдався, очевидно, на хвилях.

Та на радіовиклики росіяни не відповідали. Мері не могла збагнути чому — адже вона не уявляла собі, що коїлося в бурхливій протоці, через яку ризикнули плисти росіяни…

І раптом бортінженер Добров передав в ефір кілька уривчастих фраз. Прилади записали їх на плівку, і Мері потім без кінця з жахом прослухувала:

— … Шторм тринадцять балів… Бачимо той берег… Нападає літаюче чудовисько розміром з океанський корабель… Передайте на Землю, що…

І більше ні слова.

Решту розповів екран локатора. Найстрашніше Мері побачила сама…

Таємниче чудовисько не відбивалось на екрані тінню. Мері тільки в думці уявила, як тінь двічі пройшла по силуетові всюдихода. Але те, що силует всюдихода зник, вона побачила на екрані. Їй перехопило дихання. Очевидно, чудовисько пірнуло із поживою на дно.

Мері люто стукала по пульту кулаками. «Просперіті» минув місце, де розігралася драма, летів в іншу півкулю, і вона не могла його спинити, як не могла стримати себе. Вона плакала…

Це було ридання сильної людини, яка не тільки приголомшена горем, але й відчула цілковите своє безсилля.

Вона не людина, що здатна мислити, діяти, боротися, — вона тільки частина апаратури корабля, який приречений кружляти над безлюдною тепер планетою!..

Спочатку американці, потім росіяни… На Землі ми часто протистояли один одному, шукали шлях, на якому можна бути поруч, змагалися в багатстві, впливові на уми, висоті ідеалів і справедливості, в перемогах науки, підкоренні космосу, а тепер збудували майже рівні щодо досконалості космольоти, на яких пліч-о-пліч увійшли в чужий світ і ось загинули в цьому чужому світі…

Росіяни, завжди трохи загадкові, незбагненні, якими лякають і яких не розуміють через далекість їхньої душі, мислення, підходу до всього.

Чому, незважаючи на її повідомлення про зникнення американської експедиції, вони все ж таки ризикнули плисти через протоку? Що за люди ці росіяни? Коли дізнаються про них в Америці всю правду?