Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович. Страница 6
У кабіні засвітилася електрика, за вікном стояла червона ніч.
До радіорубки зайшов Богатирьов і погасив лампочки.
Ні! За вікном була не червона ніч, а червоний день!
Внизу лежали снігові поля з ватяними горбами, що вилискували рум'янцем.
Угорі крізь серпанок хмар просвічувало неймовірно величезне криваво-червоне Сонце, як під час заходу на Землі, тільки ще червоніше, зовсім мідне… На нього можна було дивитись.
Внизу бовваніла не поверхня планети, а новий хмарний шар. Олекса відчував свою вагу, вона приємним почуттям буття наповнювала члени. Він мимоволі напружував м'язи, що зовсім відвикли од справжньої ходьби за місяці польоту. Недарма містер Керн так уперто наполягав на щоденній гімнастиці.
За вікнами мчали білоструменисті потоки. В кабіні стало не так гаряче. Олекса витер піт з лиця і всміхнувся.
Ілля Юрійович порався коло аналізаторів. Показання станцій-розвідників підтверджувалися. Шар отруйливих хмар пройдено. Білі хмари, як і гадали, насичено водяною парою! Водяні океани, а не нафта, не море вуглеводів унизу.
Не мертва планета, а життя в негаданих формах зустріне там дослідників!..
В атмосфері, крім вуглекислоти, виявилося багато азоту, а кисню мало. Та внизу станції-розвідники показали його більше! Радій, Гаррі! Є там рослинність, є!
Корабель виринув з білих хмар.
І відразу ж налетів ураган. Велетенську ракету струсонуло так, наче раптом запрацювали бічні дюзи. Богатирьов ударився об спинку крісла. Олекса вилетів на підлогу — не послухався, не прив'язав себе ременями! Тільки Добров сидів, неначе прикипів до місця, вчепившись руками у важелі керування. Лице його закам'яніло, на голому черепі блищали краплини поту.
Олекса подумав про американців, які мали пройти шалену атмосферу на планері! Які вони все ж таки сміливці!.. Підводячись, зустрівся поглядом з Іллею Юрійовичем. Він, звичайно, думав про те ж саме.
Олекса вчепився обома руками за раму ілюмінатора.
Внизу червонів новий шар хмар… пурпурових і сріблястих.
То це не хмари! Це поверхня планети! Суша!.. Червона суша, материк, вкритий червонястою рослинністю!..
— Гей, Гаррі Вуд! Чуєш нас? — кинувся Олекса до радіоапаратури.
Обличчя Вуда і Керна ще виднілися на телевізійному екрані крізь темні смуги перешкод.
Олекса ввімкнув «телевізійне око», щоб на «Просперіті» теж побачили поверхню планети. Вуд кивнув головою, всміхнувся.
— Вона червона, твоя рослинність! — гукав Олекса. — Саме такою уявляв її твій учитель Гаврило Андріянович Тихов! Та що це сріблясте?
— Це море, — відгукнувся Ілля Юрійович. — Вода срібляста чи такою ввижається зверху… Гра світла.
Телевізійний екран зовсім закрило темними смугами.
— Повна «непрохідність» радіохвиль, — похмуро зазначив Добров.
— Як же вони радіопеленг почують? — стурбувався Олекса.
— Підуть до квадрата «сімдесят», де ми сядемо. Знизяться, почують, — пояснив Ілля Юрійович.
Олекса заспокоївся.
Він милувався дивовижним ландшафтом.
Добров вів ракету до берега морської затоки. На обрії курилися вулкани. Гостроверхі конуси викидали фонтани диму, що розпливався парасольками.
— Ех, Мері, Мері! А ми з тобою сподівалися, що теплова пляма — це «їхнє місто»…
Криваво-червона пляма сонця падала на гірське пасмо. Дослідники «влетіли» у вечір.
Ілля Юрійович вирішив приземлитися на межі дня і ночі, де повинно бути менше бур…
Ракета пройшла низько над вулканом. Попіл обгорнув її пітьмою, потім внизу блиснуло розпечене жерло і вогняні ріки на схилах. Потім знову вода, що мала мідний полиск.
І ліс! Виразно видно зараз ліс, криваві його зарості на березі!
Олекса схопився.
— Слава Життю, вічному і всюдисущому! Воно є тут, є! На сором чванькуватим невігласам, що вважають себе єдиними обранцями Природи, а Землю — центром Всесвіту! — Він кинувся до мікрофона й заволав — Гаррі! Гаррі! Дідько б узяв оцю непрохідність хвиль! Це папороті! Слово честі, папороті! Схожі на пальми, листя тюльпанами…
Ніби пропасниця тіпала Олексу. Все життя переконаний у тому, що на інших планетах є життя, він зараз боявся, що його розбудять…
Добров не сів на морському березі. Хто-зна, які тут шторми або припливи від урагану. Краще сховатися на лісовій галявині.
Ілля Юрійович показав йому рукою вниз.
Обидва вони зовсім не думали про велич відкритого ними світу, а буденно вибирали місце для посадки.
Скелі на болоті. Мабуть, можна ризикнути. В крайньому разі негайно злетіти.
Реактивні двигуни ревіли… Це було могутнє ревіння земної техніки!
Ракета вертикально спускалася.
Поштовх. Ракета нахилилася. Добров готовий був дати «газ», та ракета ще раз хитнулась на вистромлених лапах і завмерла.
Дим, курява й пара обгортали корабель.
— Приїхали, хлопці! — сказав Богатирьов, притупуючи ногою. — Венера!
— Венера… — майже пошепки повторив Олекса, відчуваючи, що все тіло у нього наче налилося свинцем.
Вага становила тут 0,85 земної, та Олексу після тривалої невагомості вона не пригнічувала, а тішила, вливала енергію, жадобу діяння, силу.
У відсікові «космічного звіринця» гавкала Пуля.
Дим і пара розвіялися. Дослідники припали до вікон.
Стелився туман, насувалася темрява.
Велетенські червонясті стовбури, голі й гладенькі, без гілля, колонами тягнулися вгору. Там вони утворювали темні шатра. Трави під ними не було. Замість неї вузлами перепліталося змієподібне коріння. А поміж стовбурами простяглися… сіті?
Олекса так і завмер. Сіті! Майстерно сплетені сіті!
Та вчений заглушив у ньому мрійника. Це були ліани, чіпкі, що обвилися навколо стовбурів, хитромудро сплетені між собою. Гущавина здавалася непрохідною.
До болю в очах вдивлявся Олекса, намагаючись побачити хоч який-небудь рух.
Та насувалася пітьма. Скоро все зникло. Засвітилися вогники і в лісі, і на болоті. Якби не вони, темінь була б непроглядна.
Жителі Венери ніколи не бачать ні зірок, ні сонця…
Олекса вичікувально глянув на Іллю Юрійовича.
— Зачекай, — одразу зрозумів його Богатирьов. — Романе, ввімкни зовнішні мікрофони.
Олекса завмер. У вухах стукотіла кров.
І раптом зразу, без переходу, в кабіну ввірвалася хвиля звуків.
Далекий, уривчастий гуркіт грімкотливої колісниці або нестримної лавини каміння змінився близьким виттям. Потім пролунав пронизливий писк і зойк болю, надривний, хриплий. І раптом залопотіли крила…
Пулька несамовито скавучала і шкрябала перегородку.
Добров хотів увімкнути прожектор, та Ілля Юрійович спинив його.
Тепер чулося ухкання, рівне, розмірене.
Олекса вчепився в спинку крісла. Невже машина?
Почувся тріск ніби роздертої на частини тканини, і відразу — наростаючий свист, що завмер на граничній висоті.
Потім мелодійна нота, друга, третя… Співи? Олекса здивовано глянув на Іллю Юрійовича.
Той заперечливо похитав головою.
Добров засвітив прожектор.
І відразу замовкло все, наче вимкнули мікрофон, завмерло, причаїлося.
Тільки собака жалібно вищав у своєму відсікові.
Сліпуче світло вихопило з пітьми ближчі стовбури велетенських папоротей і сіті ліан, що чомусь побіліли тепер. Змії коріння немов застигли в боротьбі, задубіли.
У хащі заблискотіли зірочки… І ніякого руху.
Олекса не міг подолати тремтіння, а Добров діловито доповідав Богатирьову, що зовнішня температура різко впала від 57° до 31 °C.
«Оце чудово! — подумки вигукнув Олекса. — Що може бути краще для розвитку життя? Кисень біля поверхні є, як і гадали. Щоправда, його втричі менше, ніж на Землі, але він є. І може… Дихають же альпіністи на гірських вершинах!.. Та хіба дозволить Ілля
Юрійович вийти з ракети без шоломів. Слово буде за вараном, голубом і Пулею…»
Богатирьов уважно глянув на Олексу, на Доброва і оголосив: