Крутосхил - Покальчук Юрко. Страница 3

Він червонів при таких розповідях, хвилювався аж до трему в колінах, але намагався нічим цього не зрадити, на запитання знизував плечима, або заперечливо хитав головою, але мовчки, бо ж навіть голосу свого хвилі такої розмови боявся, аби не зрадити свою ніяковість, свій жагучіш інтерес до таїни іншої статі і того, що стоїть за бар’єром першого досвіду, і водночас не викрити несамохіть своє цілковите незнання, нерозуміння, неусвідомлення того, що можна і що не можна, де правда і де гріх, і відтак подив, чому попри всю гріховність таких чинів є люди, що живуть так грішно і радіють цьому, і можуть бути водночас і патріотами, справжніми українцями, і...

Таких запитань народжувалось мільйон. Найближчим другом Сашка був Витько Туркевич, який поїхав на різдвяні вакації десь до родичів на Житомирщину, і мав би вже й приїхати, але досі не з’явився. Чи прийде він записуватись до українського війська, чи прийде, чи встигне, Сашко тепер не знав. І це також особливо боліло йому зараз, бо без Витька все було якось не так, все ніби бракувало зараз Сашкові однієї руки. Він думав нині про Витька незупинно, все сподіваючись, що той таки появиться в останню хвилину. Витька досі не було у Києві, і зараз Сашко, йдучи повз Володимирську гірку, зітхнув, намагаючись уявити, як і коли Туркевич може дістатись до Києва, і коли вони, новітні стрільці, поїдуть на місце боїв.

Туркевичі жили також на Подолі, відносно недалеко від Киселівки, де оселився отець Василь Пипський з родиною. Щойно організувалась українська гімназія, і Сашко опинився в одному класі з Витьком Туркевичем. Першого ж дня виявилось, що їм по дорозі додому, і оцих два роки вони були геть нерозлучні.

З Витьком Сашко ділився всім, що почував і думав, майже всім, якщо точніше, бо деякі речі він ще просто не вмів

ВИМОВИТИ чи висловити, але зрозуміло було, якщо з кимось може говорити відверто, то тільки з Витьком.

Батько Витька був залізничний інженер, вдома ще молодший брат і мама. Родина свідомо українська. Витько - високий, худорлявий, короткозорий. Окуляри, однак, надівав тільки в гімназії, хоч зазвичай носив їх із собою повсякчас. Жвавий, завжди усміхнений, дотепний веселун. Таким Витько був у компанії товаришів, па людях. А от з Сашком він відкривався мрійливим і замисленим, тонким, вразливим і ніжним душею. Те, що приховував від інших, довіряв тільки Сашкові.

Політичні ідеї вирували в Туркевичі, він запалював і Сашка, який натомість приносив Витькові свою глибоку релігійність, внутрішню переконаність і віру в добро, в любов до ближнього...

— Лише пізнавши гріх, можна його відкидати або приймати!

— наголошував Туркевич. — Як ми можемо вірити комусь, хто знає усе, на слово? І чому він має знати правду про нас? Чому хтось може керувати моїм правом любити чи не любити когось, вірити чи не вірити, знати чи не знати? Я повинен сам, розумієш, братику мій, я сам і ти сам, і кожен сам, якщо хоче справді стати собою, пройти горнило і вийти з вогню неушкодженим, як оті отроки, що їх Навуходоносор посадив у геєнну вогненну, а віра їхня рятувала їх, і вийшли вони звідти неушкодженими...

— Це ти із Сковороди пам’ятаєш, з тієї біографії його, що Ковалинський написав... А юнаків тих звали Анапія, Азарія і Мисаїл, і писав про них Іоан Дамаскін.

— Ми з тобою не раз говорили про Сковороду, про дух наш український, який у нього вище всіх наших найбільших. Може, тільки в Шевченка сильніше. Але ж, Сашку, Сковорода прийшов до розуму свого й мудрості, коли мав уже понад тридцять п`ять років, і намагався найближчого свого друга юного Ковалинського навчити цій правді, але ж не вдалося. Той піддався звабам життя, пішов у кар’єру, і лише через двадцять вісім років, вже перед смертю Сковороди, вони зустрілись. І тоді сила їхньої братньої любові відновилась знову так, що запалила вогонь життя, вже погаслий у серці Ковалинського. І він написав чудову біографію Сковороди і зберіг всі його листи й багато творів. І саме з них ми маємо скарби неоціненні. Але ж навіть Сковорода попри все не зміг зупинити свого друга, якого так любив і який його ніби теж любив, від спокуси пізнати все самому, йти своїм власним шляхом! Ти бачиш?

— Але ж Ковалинський помилявся, і врешті ж сам визнав, що змарнував на помилки життя!

— Що ж ми маємо робити?

Вони часто творили собі химерні плани стосовно різних незнаних ще граней життя. А зараз прийшла та мить, коли Сашко йшов на війну сам, і друга поруч не було. Так складалась доля його власного шляху, його особистого пошуку, його власної правди.

Розмірковуючи над усім цим, він і не зогледівся, як дійшов до Педагогічного музею.

— А ось і Пипський! Ну, нарешті, я вже було думав, що ти...

— Що-о-о?! — Сашко скоса зиркнув на Тарнавського. — Поговори мені, то я зараз...

— Ти ба який войовничий! Та гаразд, я жартую! Ходімо!

Тарнавський і Гнаткевич мешкали ближче до центру, тому

й дісталися до музею швидше. Хлопці зайшли досередини, і з вестибюлю на них війнуло раптом чимось іншим, аніж те, що вони бачили в цьому будинку ще півроку тому.

Раніше тут продавалась література різних політичних партій, а тепер по кутках стояли кіоски з військовими плакатами, в яких закликалось громадянство вступати до української армії. Тут, у вестибюлі, записували також і до різних військових формацій.

За одним із столиків, де юрмилось багато молоді, вівся облік тих, хто зголошувався до Студентського куреня Січових Стрільців.

З гімназії, де вчився Сашко, також надходили один за одним юнаки. Їхні прізвища заносили у список, питали ще про рік народження і клас гімназії чи курс університету і веліли чекати в подвір`ї, аж доки не закінчать сьогоднішній запис.

Цього року навіть на початок січня зими ще не було, і на вулиці стояла мокра і сльотава погода, як у листопаді. Оскільки товктися в подвір’ї було зимно й нудьгувато, то Сашко з Гнаткевичем і Тарнавським вернулись у вестибюль і вдались розглядати юрму, що складалась із різнобарвно вдягнутих людей у чудернацьких військових чи напіввійськових строях.

Десь близько другої врешті новобранців вишикували в колону і новели до Констянтинівської школи на Печерську, де донедавна містилася Перша військова юнацька школа. Зараз усі її юнаки були на фронті під Бахмачем.

Попри чималу грязюку на вулицях Києва новобранці студенти і гімназисти крокували хвацько і весело, навіть співали, хто знав слова, вояцьких пісень.

Сашко з дитинства співав у церковному хорі, голос у нього був сильний, і батько навіть подумував було, чи не послати його потім навчатися співу до консерваторії. На фортепіано Сашко вивчився грати досить швидко, і лише в останній рік йому довелося припинити заняття музикою, бо його вчитель виїхав з Києва. Батько казав, що якби вони лишились жити в Луцьку, й Сашко далі вчився би у пана Ткача, то міг би напевно після гімназії вступати до консерваторії.

Зо два роки по тому Сашко не співав зовсім. Батько казав, що то небезпечно, бо у Сашка ламався голос, переходив із хлоп`ячого дзвіночка в один із типів чоловічого, і щойно недавно батько запропонував Сашкові, сівши за фортеп'яно, заспівати «Ще не вмерла Україна». Сашко заспівав і, набираючи сили, сам дивувався власному співові. Голос Сашків змінився, але в ньому все ще збереглося відлуння співу того хлопчика, який так чудово виводив соло в церковному хорі.

Але зараз Сашко не співав. Він не знав слів пісень, що їх заводили старші, переважно студенти, і також не хотів випинатися сам з-поміж гімназистів, що здебільшого не співали, а слухали студентів. Знайшлося кілька гімназистів, що вступили до куреня «нелегально», бо навчалися в шостому класі, а отже мали щойно по шістнадцять, якщо не по п’ятнадцять літ. Андрій Соколовськпй, Левко Лукасевич і ще кілька упросили старших хлопців не зраджувати тим, хто записував, з якого вони класу. Відтак втрапили до куреня також, і зараз разом з іншими крокували Києвом, гордо позираючи на перехожих, сповнені підліткової самоповаги і навіть певної пихи, бо ж узяли на себе нову відповідальність за будучність української держави.