Бранці мороку - Шевченко Наталка. Страница 14

Оглядини того танкового полігону, котрий хтось помилково назвав залою, пройшли швидко і без пригод, так само як і відвідини мого майбутнього кабінету: я лише відкрила двері, не переступаючи порогу, зазирнула до кімнати, миттєво закохалася у масивний письмовий стіл, схоже дубовий, і, цілковито втішена, спитала у Михася, коли ми повернулися до вітальні:

— А тепер нагору, так?

— Еге ж, — на ходу відповів він, пропустивши мене вперед. — Єдине, що... тут сходи дуже риплять, Лі. Я міг би їх закріпити, але мені здається... здавалося, що у цьому звуку є щось домашнє. Як гадаєш?

Я прислухалася до звуків у себе під ногами і кивнула, погоджуючись. Було, ще й як було. Здавалося, старі мостини розмовляють зі мною. По-старечому крекчучи, вони щось говорять мені. Вони говорять...

Пішла звідси.

Я вклякла, де була, а саме — на останній сходинці перед площадкою другого поверху. Ні сіло ні впало мене занудило, на чолі виступив липкий піт. Я озирнулася на Михайла — він, схоже, нічого подібного не відчував.

— Ноги не йдуть, Аліно?

Сказано це було ніби зі співчуттям, та моє вухо все ж вловило в коханому голосі якісь знущальні нотки. Чи це мені теж мариться? Мабуть, так. Он сходи — вони ж не говорять насправді. А я...

Котися.

— Та ні, все гаразд. Я в порядку, любий. Котра з цих кімнат наша?

— Та, що праворуч, я гадаю. Вона найбільша, і в ній є балкон.

— А диван?..

Чоловік заусміхався.

— Ти думаєш про те саме, що й я?

— Сподіваюся. Я тебе цілу вічність не бачила.

— Ти просто розпусниця, Лі.

— Так, коханий. Хіба не тому ти зі мною одружився?

— Ну... це була одна з вирішальних причин.

Мою втому наче рукою зняло.

— Давай я ще раз переконаю тебе, що ти не помилився.

Михайло обійняв мене за плечі і тихенько спитав:

— А як же святкова вечеря?..

— А ти зроби так, щоб я зголодніла, — теж пошепки промовила я. І ми увійшли до нашої спальні, просторої, з ніжно-рожевими, мов яблуневий цвіт, стінами і величезним ліжком посередині, схоже, старовинним. Не встигла я натішитись такими функціональними меблями, як Тигра, що попхався було за нами, завмер, притиснувши вуха до голови, і зашипів, виставивши вперед праву передню лапу, наче для захисту від когось невидимого. Очі в мого тихого кота, в котрому я завжди підозрювала латентного буддиста, стали злими-презлими й якимись холодними, а шерсть на спині здибилася, як у мокрого дикобраза.

— Що це з ним?

— Не знаю. Я не котячий психоаналітик, Лі, — Михайло вже цілував мене, і вибрики Тигри його мало цікавили. — Ану геть звідси! Киш! — прикрикнув він на кота, і той послухався, позадкував до виходу, немов боячись відвести погляд від страшного підступного ворога. Чоловік зачинив за ним двері, а я знизала плечима. Схоже, не лише у мене стрес від зміни місця проживання. Схоже...

Михась поцілував мене ще раз, і всі зайві думки прожогом вискочили з голови.

...Я піднімалася сходами на другий поверх, вірніше намагалася піднятися, але тут мене явно не чекали. Від сходів одна по одній відривалися дощечки і ставали переді мною дибки, мов якийсь оскаженілий частокіл. У них росли руки, сотні крихітних коричневих рученят, а вгорі на пласких дерев’яних поверхнях, невідомо звідкіля з’являлися очі та роти. Деякі з маленьких пащ викривлялися у жахливих гримасах, божевільних купідонівських пародіях на привітні усмішки, деякі сичали на мене, мов змії, і в тому сичанні рефреном повторювалося «Геть! Котися звідси! Тут не місце тобі, ти нікому не потрібна! Забирайся звідси!». Я здригалася, коли чула це, та вперто намагалася йти. Вперед і вгору. На звук надривного дитячого плачу. А скажені дощечки не вгавали. Одні відштовхували мене, їхні маленькі рученята вгрузали в мої груди, так, наче ті були з вершкового масла, руки ж інших, ніби бажаючи втримати мене, обвивалися навколо моїх гомілок, гнучкі, мов ліани, і водночас міцні та пахучі, як щойно спиляні сосни. У шкіру ніг мені впивалися сотні, тисячі скабок, вони просвердлювали плоть, щоб дістатися серця, помандрувати до нього з кров’ю, спочатку — капілярами, потім — синіми річками вен, а потім...

Потім я закричала від жаху і прокинулася.

Зелені цифри електронного будильника на тумбочці біля ліжка показували третю ночі. Біля мене тихо сопів Михайло — може, я й не кричала насправді, лише в уяві. Я полегшено зітхнула і провела рукою по тілу. Моя нічна сорочка була вся мокрісінька від поту. Воно й не дивно, побачити таке уві сні... Хоча це вже занадто. Цікаво, а від щастя бувають стреси? Напевно так, адже я почувалася щасливою, що переїхала сюди, мені страшенно сподобався цей дім, а ще... мені й досі здавалося, що хтось тримає мене за щиколотки. Сяк-так перевівши дух, я підвелася з ліжка і, похитуючись, рушила до валізи в кутку кімнати, у якій кублилися мої ще не розібрані речі. Навпомацки знайшла якусь футболку, скинула просякнуту потом сорочку прямо на підлогу й натягнула сухе, насолоджуючись цим відчуттям, як ще кілька годин тому насолоджувалася червоним шампанським, моїм улюбленим. Вечеря вдалася на славу, Михась розстарався, та все ж не варто було мені аж стільки пити. Алкоголь долучився до втоми від переїзду, плюс чимале емоційне навантаження — кажуть, новосілля лише на кілька балів менш травматичне, аніж розлучення — і ось результат. Кіт, який ходить задки, тіні в дзеркалі — і на додачу такий кошмар, що не в кожному фільмі жахів зустрінеш. Та нічого. Скоро все владнається, все піде своїм порядком, а поки що чому б мені не зануритися під ковдру і не погріти боки об теплу спину Михайла? Сказано-зроблено. Я знову вмостилася на ліжку, покрутилася, влаштовуючись зручніше, і смачно позіхнула, готуючись заплющити очі і покликати солодкі сни. Мій погляд вдруге впав на тумбочку із годинником. Біля неї смутно маячила якась постать. Сірувато-біла в цій темряві й... маленька, зовсім дитяча. Мені стало холодно, я часто-часто закліпала повіками, перш ніж ще раз глянути туди, де на мене чекало чергове марення.

Біля тумбочки нікого не було.

«Пити треба менше, Аліно, — сказала я собі. — У всьому потрібна міра. От тоді й не будуть увижатися ані прозорі дитинчата, ані зелені чортенята. Амінь».

І з цією тверезою думкою я нарешті заснула. Міцно, без сновидінь.

9. / Михайло / Дім, любий дім

Увесь наступний день був присвячений розбиранню речей — Аліна невтомно носилася по хаті з кімнати в кімнату, як павучок, що прагне оповити увесь дім, тільки не павутиною, а своїми уявленнями про ідеальну оселю. Одежу в шафи, новопридбані занавіски на вікна, килимки під кожні двері, консервацію в комору. Коли увесь скарб нарешті знайшов своє місце в будинку і той набув вигляду справжнього затишного людського житла, дружина зайнялася облаштуванням свого кабінету. Після кількох захоплених вигуків, що стосувалися мальовничого виду за вікном, вона заходилася творити своє робоче місце з виглядом людини, яка абсолютно точно знає, де і що має стояти. Вирішивши не заважати їй, я самоусунувся від допомоги й пішов шукати Тигру, аби показати старому товстуну прилеглі території. Йому мало сподобатися тут: що таке бездушна коробка у загазованому місті в порівнянні зі справжнім лісом, повним дрібних пташок та інших цікавинок? Я сумнівався, що наше смугасте ледащо вполює навіть равлика, тому лісові мешканці могли бути спокійними за себе, зате місця для неквапних прогулянок йому тут більш ніж достатньо.

Намарно обійшовши обидва поверхи, я з подивом знайшов Тигру на нашій веранді, за зачиненими дверима. Він згорбився у дальньому кутку і, коли я зайшов, лише кинув на мене похмурий погляд, геть нетиповий для нього.

— Старий, якого дідька ти тут робиш? — Я підійшов, присів і почухав його за вухом. Раніше цього було достатньо, аби кіт почав голосно муркотіти, а потім взагалі перекинувся догори лапами, але зараз він прийняв ласку мовчки.

— Ти що, всю ніч тут просидів? — Я згадав, що після нашого з Лі учорашнього бенкету не бачив Тигру в домі, але тоді не звернув на це особливої уваги — кіт мав звичку залазити в наше ліжко серед ночі й довго вмощуватися, при цьому обов’язково наступаючи мені на промежину. Але вночі він теж не з’явився. — Ти не захворів часом?