Бранці мороку - Шевченко Наталка. Страница 22

— Як скажеш, — це прозвучало глухо, але чоловіка задовольнило. Я вирішила більше не намагатися щось йому довести і ні про що не питати. Все намарно, лише витрачаю сили й нерви. Той Михась, що обіймав мене учора, зник. І я не знала, чи побачу його знову. Схоже, зміни не припинялися, бо з кожним днем ставало дедалі гірше. Так що у пошуках істини я можу розраховувати тільки на себе — моєму чоловікові, такому, яким він став, це не потрібно. А може, не стільки йому, скільки тому, хто мешкає в цьому будинку разом із нами.

Я маю дізнатися.

13. / Михайло / Асиміляція

Я знову в лісі, у володіннях Голосу. Сині дерева так само тягнуться до переливчастого склепіння неземного неба, пульсуючі рослини з томливими стогонами обвиваються навколо ніг, а шкіру лоскочуть пильні погляди невидимих істот, що ховаються в темних проваллях тіней. Голос кличе. Моє ім’я бринить у тутешньому повітрі, подібно до вібруючого гулу лінії електропередач, і я вповільнено, але цілеспрямовано рухаюся поміж схожих на слонов’ячі ноги зморшкуватих стовбурів, прагнучи почути нові одкровення, нову порцію мудрих порад. Дивно: якимось шостим чуттям відчуваю, що цей світ небезпечний, як отруйна гусінь на оголеній шкірі, та одночасно з цим знаю напевно, що мені тут ніщо не загрожує. Саме тому, що це я. На мене чекають, і мені можна блукати цими місцями скільки завгодно, ніщо тут не завдасть мені шкоди. Це відчуття власної винятковості, безпечної присутності в небезпечному місці п’янить, неначе хороше старе вино. Щось подібне може відчувати хлопчисько, якому дозволено гладити великого хижого звіра і який знає, що той не скинеться раптом і не відкусить йому руку одним рухом ікластої пащі.

— Михайле.

Голос лунає з-за найближчого дерева. За мить від стовбура відокремлюється вдягнута у тінь людська постать. Ще кілька кроків, і світло цієї магічної білої ночі виліплює з неї оголеного чоловіка міцної статури. Він наближається до мене, зупиняється за кілька кроків, і я розумію, що знаю це лице, з волоссям, якому сивина надала сталевого відливу, з глибокою довгою зморшкою між бровами, вольовим підборіддям та яструбиним поглядом карих очей. Саме його я бачив у дзеркалі. Та я не здивований. Тут я не вмію дивуватися.

— Пройдемося? — він зводить руку в запрошувальному жесті, й ми пліч-о-пліч рушаємо цим казковим лісом, майже не торкаючись ногами землі.

— Вона знову лізе, куди не просять, — повідомляю я. Чоловік лише незворушно киває, не повертаючи голови.

— Знаю. Я ж попереджав. Так завжди буває. Особливості жіночої натури, Михайле. На цю тему я міг би написати цілу дисертацію.

— Як мені краще вчинити?

Мабуть, це пролунало раболіпно, та мені немає чого соромитися. Сила, що виходить від цього сивого чоловіка, від його голосу, вбиває будь-які сумніви. Я цілковито довіряю йому і знаю, що отримаю правильну відповідь.

— Я вже казав, що саме тобі треба зробити. Як бачиш, хороше ставлення до тих, хто на нього не заслуговує, лише погіршує становище. Я казав, що вона тобі не потрібна. Вона хоче затягти тебе у буденність без просвіту, без жодного сенсу. Хіба ти хочеш бути хлопчиком на побігеньках, усе життя залишатись людиною другого ґатунку?

— Ні. Та я любив її. Я...

— ...звик. Хімічний процес, що називають любов’ю, сходить на пси протягом семи років — доведено вченими, між іншим. Зараз ти живеш по інерції у світі плоті. Ти гідний кращого.

— Кращого... — луною відгукнувся я.

— Авжеж. Тобі треба позбутися обмежень, як позбувся їх я. Переступи через них — і зможеш пізнати життя нового рівня.

Я помічаю, що той, хто йде поруч зі мною, більше не нагадує людину. Він змінюється, трансформується з кожним кроком, як шматок тіста, що його мнуть невидимі пальці. Я бачу це лише боковим зором — у мене не вистачає мужності повернути голову. Та одночасно зі страхом я відчуваю... захоплення.

— Не бійся, — гуде істота низьким голосом. — Це лише мізерна частина того, чого ти можеш досягти, якщо подивишся на речі ширше. Це те, що можу дати я, і те, що ти ніколи не отримаєш від своєї дружини. Та що ти взагалі маєш від неї? Лише сопливе ниття за першо'ї-ліпшої нагоди та неїстівні сніданки.

— Ти хочеш, щоби я позбувся її?

— Ні, — хитає головою чоловік поруч. Тепер він знову виглядає людиною. — Не я хочу. Це ти хочеш. І це логічне бажання для мужчини з почуттям власної гідності.

— Як мені зробити це?

— Є багато способів, — ухильно відказує він. — Повна свобода вибору. Обирай сам.

Таємничий ліс неначе хтось стирає геть з очей. Ми йдемо довжелезним темним коридором, у кінці якого я бачу нашу кухню. Там Аліна, спиною до нас, схилилася над газовою плитою. Я відчуваю, як мої руки повільно простягаються вперед, пальці стискаються й розтискаються в нетерплячому бажанні зробити боляче. Ближче, ще ближче, і ось нарешті я хапаю її голову й вивертаю на сто вісімдесят градусів із голосним хрускотом. На мить, на малесенький проміжок часу мені стає страшно — «я що, вбив власну дружину?» — та ця думка відразу забувається, як несуттєва. Я бачу, що Аліна жива. Її лице дивиться на мене скляними очима, а з вуст злітає монотонне бубніння:

— Михасю я хочу щоб ти виконав нарешті ту обіцянку яку дав мені сто один рік тому я хочу будинок за містом свій дім окремий ми ж завжди про це мріяли цей дім не потрібен мені без тебе я люблю тебе але мене не влаштовує те у що ти перетворився мене не влаштовує те що тут відбувається а ще...

— Вона пилятиме тебе вічно, Михайле, — пролунав над вухом співчуваючий голос сивого чоловіка. — Якщо тільки ти сам не покладеш цьому край. Покінчи з цим, і займемося справжньою чоловічою справою.

І тоді я здавлюю шию Аліни обома руками, стискаю якомога міцніше, аби перекрити цей нудний потік банальщини, й починаю трусити її, як гутаперчеву ляльку, молотити цю балакучу голову об усе, що трапляється під руку. Тіло в моїх руках м’якшає з кожним ударом і зрештою падає на підлогу купою ганчір’я. Сивий чоловік презирливо відштовхує його ногою вбік.

— Просто чудово, — він схвально плескає мене по плечі. — Ти майже визрів, друже мій. Спробуй тепер ось це.

Підлога під ногами розверзається, і у виниклому отворі я бачу сходи, що ведуть кудись під землю. Ступаю на них і неначе на ескалаторі в’їжджаю у пітьму, де лунає далекий дитячий крик.

— Маааамммоооооо, я хочу до мааамиииии!..

Я лечу на цей крик. Пітьма сповнюється блиманням, це лампи денного світла, що подібно до фотографічного проявника перетворюють чорноту на кахельні стіни. Я опиняюся в незнайомій кімнаті, де на столі переді мною виблискують предмети, схожі на хірургічні інструменти. їх блиск гіпнотизує й зачаровує, я проводжу по них пальцями, вслухаючись у тихе побрязкування, потім беру найбільш знайому мені річ — скальпель.

У дальньому кутку кімнати хтось тихо схлипує. Насилу відірвавши погляд від магнетичних бліків, я дивлюся туди. Здається, то дитина — маленька фігурка, що скоцюрбилася в позі ембріона. Повільно підхожу до неї. Так і є, це хлопчик, вдягнений у шорти й смугасту футболку. Його око дивиться на мене в щілину між пальцями рук, що затуляють лице.

— Я хочу додому, — долинає до мене глухе плаксиве схлипування. — Будь ласка, дядю, відведіть мене до мами!

Я нахиляюся до нього, збираючись сказати, що не маю уявлення, де його мама, але, звісно ж, я про нього подбаю. Простягаю руку. Він тягне до мене свої, та, коли дитяче обличчя відкривається, я розумію, що це ніякий не хлопчик, а якийсь неймовірно відразливий ліліпут, з виряченими очима й старечою головою радіаційного мутанта. І скальпель, який, як виявилося, намертво приріс до пальців іншої моєї руки, зривається вперед, шматуючи потворність, заляпуючи стіни червоними бризками, а за моєю спиною гуркоче схвальний регіт сивого чоловіка.