Бранці мороку - Шевченко Наталка. Страница 27

...МИХАЙЛЕ!

Голос, що був моїм незмінним супутником протягом останніх днів, гучно рявкнув у мізках.

...У будинок, Михайле! Ану повернися у дім.

Я вирішив, що це слушна порада, ризикнув розвернутися до кошмарної склизької істоти спиною і щодуху рвонув до будинку. У кілька довжелезних стрибків подолав відстань від ставка до дому, скочив у коридорчик і зачинив двері, не забувши повернути ручку замка на обидва оберти. Після цього страх як відрізало. Я пройшов на кухню, щоб визирнути у вікно, але нічого не побачив. На березі озерця було порожньо.

— Ти сумніваєшся в мені, Михайле.

Це питання (чи ствердження) тепер пролунало зовні, а саме з вітальні. Я рушив туди. Побачив, що від дзеркала виходило м’яке синє марево. У люстрі відображався Орест, і тепер він не був моїм віддзеркаленням — він був самим собою. Як і в моїх снах.

— Ти все ще не довіряєш мені? Саме це послаблює наш зв’язок. Я втратив тебе біля озера. Гадав, ми чудово розуміємо один одного.

— Так і є, — завірив я.

— Там, біля ставку, ти злякався власних бажань. Ти пожалів ту лахудру. Це неприйнятно, друже мій. Так не годиться. Або ти зі мною, і в цьому випадку тобі ніщо не загрожує, або...

— Я з тобою, — ствердно заявив я. — То лише... хвилинна слабкість. Більше не повториться.

— Це справді серйозно, Михайле. Якщо ти сумніваєшся, на відстані від будинку ти від’єднуєшся від мене. В нашій справі так не можна. Ми маємо бути одним цілим скрізь.

— Розумію. Більше ніяких сумнівів, обіцяю.

— Над тобою ще треба попрацювати. Але це згодом. Зараз для тебе завдання.

Підкорюючись вказівкам, я розшукав в кабінеті Аліни олівець і аркуш паперу. Сів у її крісло, а потім щось сталося. Мені здалося, що я лише моргнув, але за цей начебто короткий період, що очі були заплющені, на папері з’явився малюнок. Ключ. Великий і довгий ключ г-образної форми. Схоже, це намалювала моя власна рука.

— Зроби його, — наказав Голос.

16. / Аліна / Київ

Йти пішки довелося аж до залізничного переїзду — ці місця ніколи не були популярними серед автомобілістів. І я йшла, швидко, майже бігла, не дозволяючи собі зупинятися ані на мить, бо кожна спроба перевести дух закінчувалася тим, що на мене навалювалися несвоєчасні роздуми про те, як тепер жити, дізнавшись таке. Якась крихітна, але дуже скептична частинка моєї свідомості відмовлялася вірити в одержимість Михайла.

— Він просто розлюбив тебе, Лі, — шепотіла вона єхидним голосом. — Змирися. Таке трапляється.

— Тільки не в моїй казці, — огризнулася я і вирішила змучити капризну свідомість бігом. Мені це майже вдалося, бо, коли за залізничною колією мене нарешті підібрав кутастий транспорт захисного кольору, я не могла й говорити, не те що думати зайве. Водій цього тарантасу («УАЗику», згадалася народна назва) — кремезний дядько вагою навряд чи менше десяти пудів, що весь аж розпливався по сидінню — довго зиркав на мене з певною цікавістю.

— Що зі щокою? — спитав зрештою.

— Об кулак вдарилася.

— Заслужила, значить, — безапеляційно заявив водій і плюнув у відчинене вікно. — У вас, бабів, завжди так — спершу язиком ляпаєте, а думаєте потім.

Я кивнула, не в змозі навіть злитися.

— Ваша правда. І душі у нас теж немає.

Але за кілька хвилин, краєм ока спостерігаючи, як переконливо коливається на поворотах матрацеподібна тілесна маса дядька, дозволила собі запитати:

— Вибачте, а ви де працюєте?

— Служу, а не працюю, — гордо відповів чолов’яга, відразу поважно надувши грудну клітку. — У тутешньому військкоматі. Людей роблю із сисунців.

І навіщось додав:

— Майор я.

Звання мене відразу відчутно заспокоїло.

— Що ж, тепер я на власні очі бачу, що з такими захисниками ворог не пройде. Точніше, просто не пролізе.

Великий військовий дядько знову зиркнув, але, схоже, не до кінця вирішив для себе, образа це чи комплімент, тому промовчав.

До Кардашева ми доїхали так само мовчки, а платню я лишила доброму шоферу фальшиву двадцятигривневу купюру, отриману на сдачу в якомусь нічному магазині років п’ять тому. З тих пір ксерокопія двадцятки лежала у моєму гаманці на добру пам’ять, і ось — треба ж таке — знадобилася. Збройні сили отримали гідне фінансування.

На автовокзалі я пірнула у якийсь транзитний міжміський автобус, де, на щастя, були вільні місця. При посадці мені вдалося сяк-так прикритися рукою, а всю дорогу я посилено вивчала знайдену за ручкою крісла газету, що виявилася друкованим органом Кабінету Міністрів. За три години я назубок вивчила, як багато доброго зробив нам уряд — і все це вмістилося лише на одній сторінці. Мабуть, мої забиті памороки зіграли зі мною злий жарт, бо при виході я необачно повернулася так, що на мене впало світло. І почула, як зойкнув водій.

— Деяким мужикам, — обурено мовив він після паузи, — треба руки ще в дитинстві відрубувати. Аж по плечі.

Від сліз мені защипало очі. Я хотіла сказати щось розумне, але не знайшлася з відповіддю і мовчки вийшла на центральному автовокзалі. Валерії я подзвонила вже з маршрутки, тобто з автобусу на Картахену. Вона мені зраділа.

— Гей, Хуаніто, а ти ж казала, будеш за три дні! Не переймайся, приїзди. Діти у мами, чоловік на чергуванні. Візьмемо пляшку чогось смачного і поговоримо!

Утім говорити, побачивши мене, Лера не стала. Вона заходилася кричати. Прямо з порога. Я подумувала закритися від неї чадрою і сказати, що прийняла іслам, але навряд чи на неї це подіяло б.

— Це що, курва-мама, таке?! Це як називається? Звідки цей синець?!?!

— Від удару. Дякую, що запросила увійти.

— Будеш уникати відповіді — отримаєш такий самий другий. Так, звичайно, проходь, чого за одвірок вчепилася? — Я посунула на кухню, незмінне місце бесід із Лерою, а вона — за мною. — Михайлова робота?

— Не зовсім, — я вмостилася на табуретці і споглядала, як подруга ставить на стіл склянки і дістає горілку з кухонного «пеналу». — Дивні у тебе поняття про смачне.

— Та ну? А як, частково? Чи це був колективний підряд? І зуби мені не заговорюй! — Валерія налила собі півсклянки «Пшеничної», трохи подумавши, капнула туди апельсинового соку і перехилила пійло одним махом. Перевела дух, глянула на мене.

— Таке саме будеш?

— Горілки побільше, соку не треба, дякую.

— Ну, — дочекавшись і мого залпу зі скляної зброї, мовила Лера, — а тепер розказуй. Що, чоловік тебе в ліжку з полтергейстом застукав?

— Ет, — я безнадійно махнула рукою, — кому про що... Ти сама у це віриш?.. Що я могла зрадити Михайла?

— Ти? — На ідеальному обличчі подруги промайнув подив. — Пресвята Аліна, діва Амазонська? — Ще одне моє прізвисько з тих пір, як я необачно зізналася Лері, що мрію побувати на цариці річок. — Знаєш, якби я сама побачила тебе у койці із стороннім чуваком, я б очам своїм безстидним не повірила.

— Дякую.

— Будь ласка. Хоча це дурість, як на мене.

— Це моя дурість.

— Та певне. Ну і що, оцінив твій Михайло те, яка ти, трясця тобі, ідеальна? За що він вдарив тебе? Питання напівриторичне, бо в дитинстві мама навчила мене, що бити жінок не можна ні за яких обставин, а та, яка дозволяє так поводитися з собою, наривається на дуже швидке повторення, однак... якісь зовнішні мотиви були?

— Так, — почала пояснювати Лері, яка нарешті сіла навпроти, отримавши прекрасну можливість пропікати мене поглядом. — Розумієш, він... я... на нього щось найшло, і...

— Ну звичайно, — небесно-блакитні очі Валерії потемніли від гніву. — І був йому Голос, і Голос прорік:

«Ах ти ж драний козел, хто дозволив тобі бити жінку?!». Коли ти плануєш подати на розлучення?

— Я не хочу з ним розлучатися.

— Хочеш, — тоном досвідченого гіпнотизера, що проводить планове навіювання, промовила подруга. — Ще й як хочеш. Просто ти ще цього не усвідомлюєш. Але я тобі допоможу. Або зроблю тебе вдовою, якщо тобі це більше до вподоби.