Бранці мороку - Шевченко Наталка. Страница 31

— Не слухай його, — пролунав у замкненому просторі машини дитячий голос.

Від несподіванки я підстрибнув на своєму місці, впустивши ключ на підлогу, і навіть скрикнув. Голос пролунав позаду, і я озирнувся так різко, що у шиї щось хрустнуло, але не побачив нікого і нічого. На задньому сидінні було порожньо. Та відчуття чиєїсь присутності нікуди не поділося.

— І не бійся, — додав голос з порожнечі. Очі раптом вловили якийсь рух, і вся увага миттєво переключилася на нього. Рух у дзеркальці заднього огляду. У ньому я побачив дівчинку, темноволосу, років шести, що сиділа за моєю спиною, тримаючись за спинку сидіння, і пильно дивилася на мене обведеними темними колами очима. Я знову крутнувся назад — позаду так само царювала порожнеча.

— Там ти мене не побачиш, — мовила дівчинка, і я втупився у дзеркальце, змирившись із тим, що вона дійсно у ньому. — Наших сил вистачило тільки на це. Я ледве прорвалася. Слухай, доки можу говорити і доки він не чує.

— Тебе немає, — прохрипів я.

— Він дурить тебе, — продовжила дівчинка, не звернувши жодної уваги на мою репліку. — Підміняє картинки. Не вір тому, що він тобі показує. Все не так. Тобі треба прокинутися, доки ще не пізно. Доки не пізно. Не перетинай межі. Розвертайся просто зараз і тікай. Тікай за своєю дружиною. Там він тебе не дістане.

— За дружиною, — пробурмотів я. Знову з’явилося відчуття, — немовби тріскається льодяна кірка, яка досі вкривала мозок. Дзеленчання сигнального дзвінка на переїзді почало голоснішати, і моя голова аж затрусилася від цього оглушливого звуку, як у наркомана, що наковтався транквілізаторів. А потім здалеку нарешті примчав потяг і накрив цілою канонадою вибухів — неначе поруч злітав у повітря найбільший у світі склад боєприпасів. Думки закрутилися, перетворюючись на калейдоскоп, це віддалося болем у скронях, і я застогнав.

Голосу дівчинки, втім, не міг заглушити навіть цей всесвітній грім.

— Так, так, прокидайся, Михайле. Для тебе ще не пізно, якщо ти зможеш прокинутися. Розвертайся. Я хочу, щоби ти звільнив нас, але не хочу, щоби сталося погане. А воно станеться. Тобі не можна залишатися.

— Припиніть! — завив я, обхопивши голову долонями.

— Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся.

— МИХАИЛЕ! — гаркнуло радіо голосом Ореста, обрубавши децибели в цього жахливого гуркоту й перетворивши його на звичайне торохтіння товарного потяга, що поволі віддалявся. — ДЕ ТИ, МИХАИЛЕ?! Я ТЕБЕ НЕ БАЧУ! НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ!

— Проки... — дзеркальце всмоктало образ дівчинки у себе разом із незакінченим словом і в наступну мить показало саме лише порожнє сидіння і мої розширені очі. Пішов і головний біль, залишивши тільки луну, що поступово зникала з кожним ударом пульсу.

— Я тут, — прошепотів я. Помітив блиск ключа, нахилився і підняв його, затис у кулаці. Свідомість поволі приходила до норми. — Тут. Я повертаюся. Я...

Радіо було вимкнене. Та це не мало значення. Я знову відчував цілющу присутність Ореста. Вони хотіли захопити мене, напасти зненацька, але їм не вдалося. Я — це знову я.

На підтвердження моїх відчуттів шлагбаум плавно піднявся, відкривши мені шлях. Шлях додому.

— Я повертаюся, — усміхнувся я й натиснув на газ.

Та коли я дістався будинку, завів машину в гараж і заглушив двигун, радіо увімкнулося знову. У напівтемряві засяяли вогники передньої панелі, і розведений статикою голос Ореста сказав:

— Ти зникав, Михайле.

— Так. Мені заважали...

— Я знаю. Тобі доведеться ще дещо зробити сьогодні.

— Слухаю.

Кілька секунд з радіо лунало лише шипіння, а потім Орест мовив:

— Деякі речі завдають надто багато клопоту, друже. Завтра тобі треба буде їх поховати.

— Про які...

— ...А сьогодні викопай велику яму за будинком. Починай зараз.

Радіо змовкло. Вогники передньої панелі згасли.

Я вибрався з машини й побачив лопату, що стирчала в землі біля гаражних дверей. Підійшов до неї, висмикнув, зважив у руці. Підвів погляд на закривавлений шмат вечірнього осіннього сонця, що застряг між напівоголених крон дерев.

«...Починай зараз», повторив голос, тепер вже у голові. І я почав.

Перш ніж темрява повністю огорнула ліс, завдання було виконано. Лише вибравшись з ями за допомогою мотузки, яку перед цим прив’язав до одного з дерев, я відчув, наскільки втомився. Тіло здавалося напіввідвареним, наче мінтай. Глянувши востаннє в чорну пляму свіжої могили, я вирішив, що на сьогодні достатньо попрацював, і поплентався у дім. Найбільше мені зараз хотілося просто впасти у ліжко й заснути.

Запалив світло, перетнув вітальню, мимохідь відзначивши, що усміхнений Орест у дзеркалі схвально хитає мені головою, піднявся сходами на другий поверх. У дверях своєї кімнати озирнувся. Кілька пошматованих на клапті дітей скупчилося у дверному отворі кімнати навпроти, кумедно округляючи закривавлені, без’язикі вуста у якомусь обуренні... чи здивуванні? Я не міг розрізнити нюансів. І не хотів. А попереду всіх стояла та дівчинка, яку я бачив сьогодні у машині. Дивлячись на мене, вона похитала головою, мовчки — бо їй бракувало цілого рота.

«Не переймайся цим, — весело сказав Орестів голос. — Я потурбуюся про те, щоб тобі більше не заважали».

Я знизав плечима — ці маленькі потвори зараз заважали мені не більше, аніж чорне гілля дерев за вікном, але не забув вдячно кивнути. Завжди приємно, коли про тебе щиро турбуються.

Переступивши поріг своєї спальні, я вирубився.

19. / Аліна / Повернення

Було не дивно, що мені не спалося тієї ночі — я й не розраховувала на міцний сон, лягаючи у ліжко. На будь-який, власне, не розраховувала. Таня попередила, що виїздити слід на світанку, саме на сході сонця, а Лера від щедрот душевних вклала мені в руку ключі від свого джипа.

— Ось, — сказала вона, — довези екстрасенсорне тіло цілим і неушкодженим. Це в твоїх інтересах. Техпаспорт на машину в бардачку, права у тебе є. Оформлювати доручення немає часу, тому, в разі необхідності, дзвони прямо Володі. Телефон маєш?

Я слухняно кивнула. Чоловік Лери працював у СБУ.

Дорога обіцяла перетворитися на суцільний жах, і я напхала повну сумку льодяниками від нудоти та пігулками від мігрені. Ночувала я у Валерії, бо при всьому бажанні не могла виставити орендарів моєї квартири на вулицю без попередження. Ліжко старшого сина Лери, Іванка, виявилося закоротким, а також холодним і колючим. Я совалася по накрохмаленому простирадлу, то плачучи, то завмираючи в якомусь невротичному анабіозі. У цьому ліжку мені було тісно від спогадів. Вони залізли туди непрохані, незвані і шарпали мене, заважаючи й без того куцому відпочинку. Я згадувала то день знайомства з Михайлом, то день весілля, то наш медовий місяць, що розтягнувся на добрий рік, то те, як він зробив мені пропозицію.

Виходь за мене, Лі. Ти не пошкодуєш.

Одне на одного не надихаються — так казала Лера про нас і завжди усміхалася, задумливо і трохи заздрісно. Що ж, тепер заздрити вже немає чому. Я дратую Михайла. Страшенно дію йому на нерви... Він казиться від одного мого вигляду.

А що, як це ніякий не полтергейст? Що, як усе це накопичувалося у ньому роками? Злість на мене, байдужість, гнів... Просто греблю прорвало...

Ні. Таня сказала, що я маю рацію, це не Михась вдарив мене, і я вірила їй. Я хотіла їй вірити. Це куди легше, аніж дивитися правді в обличчя. Легше, ніж дивитися вниз... Униз? Але чому там яма? Так схоже на наш гараж, але й не схоже водночас... У нас немає сходів, що ведуть з оглядової ями бозна-куди... І жодні двері не біліють там, у темряві, притягуючи до себе смутною тривогою... Чому мені так страшно? Так моторошно? Але я мушу спуститися туди. Мушу дізнатися, що ховається за цими дверима... Чи хто?.. Я знайду відповіді на свої питання, і...

Двері рипнули, я скрикнула і... прокинулася. Глянула на годинник — я забулася хвилин на двадцять, не більше. І встигла побачити кошмар. Прекрасні темпи, Аліно. Дуже похвальні. Але час вставати і мити вуха. Наплювати на те, що ти ледь пересуваєш ноги, що тебе морозить, наплювати на все.