Бранці мороку - Шевченко Наталка. Страница 9

— Якби письменники творили, спираючись лише на власний досвід, мухи дохли б від нудьги, сідаючи на книжку. Жуль Верн писав про подорожі, не виходячи з дому, але як писав! Всі його читачі були певні, що він — відомий мандрівник. На мою думку, для творця головне — багата уява та вміння фантазувати. І що-що, а фантазія у мене вкрай бурхлива.

Мені раптом нестерпно захотілося перевірити, де саме знаходиться край бурхливої фантазії Аліни. А співак не вгавав:

— Сьогодні ви говорили про те, як важливо бути правдивою із собою та оточуючими. (Аліна справді сказала це — мова йшла про порушення правил, які ніхто не бачить, але тим не менше, вони існують і завдають іншим шкоди). Тобто ви — людина чесна і високоморальна. А ви можете сказати нам відверто, скільки у вас було коханців?

Перш ніж я встиг обуритися, а Влад — схопитися за голову, Аліна спокійно відгукнулася:

— Можу. Рівно стільки, скільки я хотіла. Останнє питання?

— Тоді що б ви сказали мені, якби я зараз запропонував стати вашим коханцем?

— Хай щастить, — широко всміхнулася дівчина, і всі зрозуміли, що реванш рок-світила виявився пшиком.

На цьому передача завершилася. Вже наступного дня наші рейтинги стрімко стрибнули вгору, чого ніхто особливо не очікував, але, як пізніше визнавали ми з Владом і Катериною, той перший, пілотний випуск був найкращим. З тих часів і до закриття програми у дві тисячі першому в студії побувало багато різного народу, траплялися цікаві епізоди, та до рівня першої програми жоден з випусків так і не наблизився. Це визнавали навіть глядачі.

Ну а того жовтневого вечора я проводжав Аліну до виходу. Поки я допомагав дівчині вдягати її пальтечко, сама вона не відривала очей від іншого кінця вестибюлю, де вірний водій так само допомагав убиратися бідолашному музиці. Під час цього процесу співак випадково перетнувся поглядом з Аліною, після чого роздратовано висмикнув пальто з рук водія, абияк натягнув на плечі й швидко вийшов геть, грюкнувши дверима.

— Ви добряче вчепили його за живе, — сказав я.

Аліна знизала плечима:

— Це вийшло незумисне. Я сподівалася на ввічливе спілкування. Ненавиджу зверхність. Я була дуже різкою?

— Ви були неперевершеною. Влад замкнувся у чоловічому туалеті й регоче. А вся команда зараз пішла в апаратну дивитись запис.

— Тобто передача вийшла вдалою?

— Авжеж! Ще питаєте! І тому мій обов’язок — віддячити вам за те, що погодилися взяти в ній участь. Не заперечуватимете, якщо я запропоную вам разом пообідати?

— Я якраз збиралася напроситися на запрошення як компенсацію за ці півгодинні танці з вовками.

— Ви справді не відмовитесь?

— Не з вашим щастям, пане Михайле.

— Просто Михайло. Ніякої панщини, — я радів як першокласник, котрий дізнався про відміну всіх уроків. — Ви любите піцу, Аліно?

Я освідчився їй через півроку від того дня, і вона сказала «так» без роздумів та коливань. Ще через півроку ми одружилися. Я був щасливим із нею. Лі виявилася цілісною натурою, без компромісів та пристосуванства. Вона завжди і в усьому віддавала всю себе — чи то у справі, за яку бралася, чи в коханні, і цією самовіддачею вимагала такого ж ставлення до себе. Сподіваюся, я зміг їй дати це, принаймні вона ніколи не скаржилася. Аліна вірила в те, про що так яскраво писала, — у любов та вірність, у чесні стосунки, що ґрунтувалися на відданості та взаємоповазі, у те, що закохані мають підтримувати одне одного і бути разом навіть усупереч усьому світу, і тут для неї також не існувало напівтонів. Доходило до смішного: Лі обожнювала мелодрами, записувала на відео серіали, подібні до «Історій кохання», також полюбляла легку еротику — але лише до того моменту, поки на екрані не виникав адюльтер. Щойно таке траплялося, телевізор безжально вимикався, а повітря в кімнаті коливалося від обуреного спічу, в якому на горіхи діставалося усім, від режисера та сценариста до художника по костюмах. Милість проливалася лише на акторів, бо, як часто повторювала моя чарівна дружина, така у них робота. Якщо ж врахувати те, що подружня зрада в тій чи іншій формі виникала під час перегляду кожного фільму, Аліні доводилося нелегко. Я кепкував з неї, та вона не ображалася.

— Я не ханжа, я просто принципова, — незмінно відповідала вона на всі мої закиди. Я звернув увагу на ще одну річ — у її книгах нові стосунки ніколи не починалися зі зради. Усі — й герої, й героїні — спочатку поривали з минулим, а потім намагалися побудувати майбутнє. Це мене теж смішило.

— Так не буває, Лі, — доводив я. — Життя в твоїх романах чорно-біле, як старі фото. Це нереально. Я дивуюся, як твої книги взагалі купують?

— Дуже просто. Дістають гроші з гаманця, віддають їх продавцю — рибка в сітці. Тобі ніколи не спадало на думку, Михасю, що багато читачів, а особливо — читачок, переїли реальності до відрижки? Відкрий будь-яку газету, ввімкни телевізор — і реальність ллється на тебе брудним потоком, збиває з ніг, і ти захлинаєшся нею і тонеш... А людям інколи хочеться прочитати про те, як не буває — твоя правда, — але як має бути. І я пишу про це, бо це мої романи. Мій світ, і я його хазяйка. Я там королева і богиня, я роблю все, чого моя ліва п’ятка зажадає, а про те, що це подобається не лише мені, свідчать мої гонорари...

Ось таку я мав дружину — гордовиту, принципову, дотепну й унікальну геть у всьому. Зараз я вже не зміг би жити без неї. За нашого спільного життя були різні періоди, були й чорні смуги, але з кожним роком, що минав, я кохав її ще більше. І сподівався, що ось тут, позбувшись присутності остогидлого міста, ми разом із ним позбудемося й тих небагатьох речей, котрі досі заважали нам обом бути щасливими без усяких «але». Принаймні для цього ми мали всі шанси.

Я проковтнув залишки пива, загасив багаття і пішов у дім. Ніч обіцяла бути теплою, тому я вирішив насолодитися прощальною люб’язністю серпня і вклався спати на веранді. Перш ніж остаточно змежити очі, я, спостерігаючи за шматочком літнього неба, на якому одна за одною розквітали зірки, зателефонував Аліні, щоб побажати їй доброї ночі. Провівши без дружини лише день, я вже сумував за нею, і щиро бажав, щоб вона зараз була зі мною.

Уві сні марилося, що хтось пильно дивиться на мене.

6. / Аліна / Біль з минулого

Кіт Тигра рішуче потерся об мою щиколотку, нагадуючи, що наближається обідня пора, й вивів мене із глибокого задуму. Я так само рішуче відсторонила смугастого товстуна, давши зрозуміти, що для мене є речі, важливіші за набитий шлунок, й повернулася думками до роману. Відкинулася на спинку крісла, ще раз перечитала на моніторі останній абзац, важко зітхнула й потягнулася за мінералкою. Ця сцена забрала в мене рік життя, однак уникнути її детального опису не було жодної можливості. Як не існувало й можливості писати про це відсторонено. Це все одно, що відсторонитися від власної душі. Кажуть, декому це вдається, але я так не можу. І анітрохи не заздрю тим, хто може.

Михайла не було вже тиждень — він по вуха зав’яз у ремонті нашої садиби, і я страшенно за ним скучила. Але він телефонував мені щовечора, і його голос, чистий, дзвінкий і такий втішений, яким він був хіба що за часів нашого знайомства, краще від будь-яких слів переконував мене, що Михась щасливий. Якоїсь миті мені навіть здалося, що чоловік закохався у наш дім, наче в людину, — і це було досить дивно, враховуючи те, що це я виступала ініціатором придбання заміського будинку, а Михась лише пасивно погоджувався зі мною: так, добре було б, колись, якогось дня... І ось, коли цей день настав — завдяки Остапу, най би його щодня навиворіт вивертало, — те рукотворне диво, якого я досі не бачила, причарувало Михайла. Його ентузіазм виявився заразливим, і всі мої невиразні підозри та смутні передчуття розчинилися у потужній хвилі радості, яка накривала мене щоразу, коли я згадувала про життя за містом. Про наш будиночок на узліссі, поміж беріз та сосен — подумати тільки! Про свіже повітря, тепле вранішнє молоко та домашній хліб, що можна купувати в селян, про ставочок, над яким ранком та ввечері піднімається туман, на березі кумкають жабки, а в очереті пильнує за ними струнка сіра чапля... Я уявляла собі, яке це щастя — опинитися у місці, де єдиним засобом зв’язку із осоружним навколишнім світом буде мобільний телефон, а єдиним спонукальним мотивом — твоє бажання. Це було все, про що я мріяла — майже все, і я потай сподівалася, що там, на лоні природи, без транспортних пробок, вихлопних газів, без щоденних стресів та щохвилинної боротьби за місце під сонцем — боротьби, у якій ти береш участь усупереч своїй волі, бо інакше просто не вижити, — здійсниться моя найзаповітніша мрія. Я хотіла дитину.