Поезiї - Украинка Леся. Страница 2

Далi, далi попiд кручi…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

Сонечко встало, прокинулось ясне,

Грає вогнем, променiє

I по степу розлива своє свiтлонько красне, -

Степ вiд його червонiє.

Свiтлом рожевим там степ паленiє,

Промiнь де ллється iскристий,

Тiльки туман на заходi суворо синiє,

Там заляга вiн, росистий.

Он степовеє село розляглося

В балцi веселiй та милiй,

Ясно-блакитним туманом воно повилося,

Тiльки на хатоньцi бiлiй

Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -

Далi все степ той без краю,

Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;

Часом могилу стрiваю.

В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -

Тихо, i вiтер не вiє.

Де не погляну, нiде нi билинки,

Тиха травиця лелiє…

Великеє мiсто. Будинки високi,

Людей тих - без лiку!

Веселую чутно музику.

Розходяться людськiї лави широкi,

Скрiзь видно ту юрбу велику.

I все чужина! ох, бiда самотному

У мiстi широкiм!

Себе почувать одиноким!

I добре, хто має к багаттю чийому

Склонитися слухом i оком.

Тож добрiї люди мене привiтали

В далекiй країнi,

Там друга в прихильнiй дiвчинi

Знайшла я. I моря красу споглядали

Не раз ми при тихiй годинi.

На тихому небi заблиснули зорi,

Огнi запалали

У мiстi. Ми тихо стояли,

Дивились, як ясно на темному морi

Незлiченнi свiтла сiяли.

Далi, далi вiд душного мiста!

Серце прагне буять на просторi!

Бачу здалека - хвиля iскриста

Грає вiльно по синьому морi.

А у тую недiленьку рано

Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано,

Красним-ясним промiнням вiтає.

Що бiлiє отам на роздоллi?

Чи хмариночка легкая, бiла

Геть по небi гуляє по волi?

Чи на човнi то бiлi вiтрила?

В морi хвиля за хвилею рине,

Море наче здiймається вгору,

А склепiння небеснеє синє

Край свiй ясний купає у морю.

Свiтло там простяглося вiд сходу, -

Очi вабить стяга та iскриста;

Корабель наш розрiзує воду -

I дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилi,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами огирi бiлi.

А здалека, отам на заходi,

Срiбнокудрiї хвилi кивають, -

Нереїди при сонячнiм сходi

Промiнь раннiй таночком стрiвають..

I танцюють химерно та легко, -

Ось близенько вже видно ту зграю,

Аж iзнов одкотилась далеко,

Геть бiлiє в туманному краю…

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне i разом спокою!

Забуваю i щастя, i горе -

Все наземне, - з'єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нiчого на свiтi,

Тiльки бачить осяйну долину

I губитись в прозорiй блакитi!..

Ой високо сонце в яснiм небi стало,

Гаряче промiння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко.

От i берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,

Освiтило акерманськi турецькiї вежi.

Сi круглiї вежi й високiї мури -

Страшнi та суворi, непевнi, понурi,

I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,

При вежах тих сумнi "темнiї темницi".

В сих темницях колись нашi та приймали горе,

Слали думки крилатiї через синє море…

У темних темницях нема нi вiконця,

Не видко з них свiтла нi ясного сонця!

А свiт такий красний, хороший, розкiшний!

Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синiє,

А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…

Глянуть на лиман той, - втiшається око!

Колись його хвилi вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бiк та за козаками:

Швидко рiдних визволяти козаки летiли…

За мурами високими вороги тремтiли…

Славо, наша згубо! славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров'ю обкипiла вся наша давнина!

Кров'ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де подiлась наша воля, слава наша смутна?

Все мина!.. Вiд слави давньої давнини

Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!

Де ходили лютi турки-яничари,

Там пасуться мирнi овечок отари…

Де полягла козацькая голова думлива,

Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квiтка у темницi, в ямi,

Ми її зiрвали, - нехай буде з нами!

Квiтка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цiлому замку немає нi духа,

Коло брами тiльки мiнарет тоненький,

Там курiнь приладив вiвчар молоденький.

Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає -

Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.

З високої вежi вiвчарику видко,

Як котяться хвилi лимановi швидко,

А далi зникають у синьому морi…

Вiвчарика погляд блукає в просторi.

Має вiн простор широкий для думок та гадок,

Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..

Вже сонечко в море сiда;

У тихому морi темнiє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленiє.

На хвилях зелених тремтять

Червонiї iскри блискучi

I ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучi.

А де корабель наш пробiг,

Дорога там довга й широка

Бiлiє, як мармур, як снiг,

I ледве примiтне для ока.

Рожевiє пiнистий край;

То iскра заблисне, то згасне…

Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

Кiнець подорожi, -

Вже зiроньки гожi

Сiяють на небi ясному,

I вже височенько

Ясний мiсяченько, -

Вже хутко прибудем додому!

Огнi незлiченнi,

Мов стрiчки огненнi,

До моря спускаються з мiста,

А в пристанi грає,

Огнями сiяє

Корабликiв зграя барвиста.

За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

I знов мене прийме,

Огорне, обiйме

Щоденщина й лихо наземне.

I в рiдному краю

Не раз спогадаю

Часини сi любi та милi!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, -

Ви, гордiї, вiльнiї хвилi!

[1888] * Комаров Михайло Федорович (1844 -1913) - український бiблiограф, критик i фольклорист. Приятель сiм'ї Косачiв.

РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ

(Посвята дядьковi М. Драгоманову)

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повiсть незабутню

Про далеку вiльную країну,

Про стару Шотландiю славутню.

Давня повiсть! i на байку схожа, -

Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї,

Але ж правда, наче зiрка гожа,

Сипле скрiзь промiння золотiї.

Правда нам свiтитиме крiзь хмари,

Ми ж далеко думкою полинем,

Ми поглянем на вiйськовi чвари,

В давнiй славi спогадом поринем.