Камінний господар - Украинка Леся. Страница 9
Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викидає їх у вiкно i здiймає голосний крик.
Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!
На крик її збiгаються люди, вона падає, нiбито зомлiла.
V
Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування.
Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.
Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де стоїть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя статуї i перебирає чiтки, ворушачи устами.
Д у е н ь я
(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)
Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, - я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.
А н н а
Се не випадає, щоб я лишилась тут на самотi.
Д у е н ь я
Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить!
Сеньйора бачить, як напухли руки?
Я, далебi, вiд болю нiч не спала.
А н н а
(глянувши на руки дуеньї)
А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть, лиш не барiться.
Д у е н ь я
Буду поспiшати.
Моя сеньйора - янгол милосердя!
(Вiдходить).
Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'являється дон Жуан. Анна схоплюється на рiвнi ноги.
Д о н Ж у а н
Нарештi я вас бачу!
А н н а
Дон Жуане!
Се ви мою дуенью пiдкупили?
Д о н Ж у а н
Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi.
А н н а
Я?
Д о н Ж у а н
Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуеньї тута читаєте нещирi молитви на гробi "незабутнього"…
А н н а
(спиняє його рухом руки)
Стривайте.
Нiхто вас не примушує - се перше, а друге - молитви мої правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив.
Д о н Ж у а н
Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi!
А н н а
В чому?
Д о н Ж у а н
У лицемiрствi.
А н н а
Я не мушу такого вислухати.
(Раптово рушає геть).
Д о н Ж у а н
(удержуючи її за руку)
Донно Анно!
Я не пущу вас!
А н н а
Я кричати буду.
Д о н Жу а н
(випускає її руку)
Я вас благаю вислухать мене.
А н н а
Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.
Д о н Ж у а н
Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi!
Я думав - от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила!
Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш - наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги - суворi, збройнi, непiдкупнi…
А н н а
Значить, були вже проби пiдкупити?
Д о н Ж у а н
Анно, хiба одчай не має прав своїх?
Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не приймає".
А н н а
Подумайте самi: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря такої слави, як ви, на самотi?
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, Анно!
Менi здається, я вже трачу розум!..
Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода… а речi, речi! Хто вас їх навчив?
Хто одмiнив вам душу?
А н н а
Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi.
Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, - ввiрвався ретязь!"
Невже ж би ви сами стерпiли сеє?
Д о н Ж у а н
Хiба вже я не маю шпаги, Анно?
А н н а
Так що ж - ви обезлюдите Мадрiд?
Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали?
Д о н Ж у а н
Втiкаймо, Анно!
А н н а
Ха-ха-ха!
Д о н Ж у а н
Вам смiшно?
А н н а
Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам?
Д о н Ж у а н
Сеньйоро!!
А н н а
Та вже ж утретє чую сi слова, то може й надокучити.
Д о н Ж у а н
Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця.
А н н а
Хоч не без розуму - ви признаєте?
Д о н Ж у а н
О, се я признаю!
А н н а
Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд?
Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач.
Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна?
Самi подумайте, чи се ж не смiх?
I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий.
Д о н Ж у а н
Анно, я так нiкого не любив, як вас!
Для мене ви були немов святиня.
А н н а
Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'єдесталу?
Д о н Ж у а н
Бо я хотiв її живою мати, а не камiнною!
А н н а
Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно своє життя i щастя.
Д о н Ж у а н
Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням?
Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тiї сльози вiн заплатив життям.
(Показує на статую).
А н н а
I безневинно.
Д о н Ж у а н
(вiдступає вiд неї вражений)
Коли се так…
А н н а
Авжеж, не вiн був винен з неволi тої. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив.
Д о н Ж у а н
Його була в тiм воля.
А н н а
I я по волi йшла на те життя.
Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя - поставити на ясному верхiв'ї того, кого кохаєш.
Д о н Ж у а н
Тi верхiв'я…
Ви знаєте про їх мої думки.
А н н а
Що варта думка проти свiтла щастя?
Хiба ж менi страшна була б неволя суворої сiєї етикети, якби я знала, що в моїй твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мої розкошi…
Д о н Ж у а н
Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробовуєте серце!
Малюєте менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".
Та чим же маю заслужити вас?
Я через вас терплю таємну ганьбу.
Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм немає! Що ж вам треба?
Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю?
Чи ви повiрите? - менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо.
А н н а
Але з одчаю тiльки?
Д о н Ж у а н
Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не боїтесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi?
А н н а
(показує на статую командора)
Вiн колись казав:
"То не любов, що присяги боїться".
Д о н Ж у а н
В таку хвилину ви менi нiчого не маєте сказати, окрiм згадки про нього?!
А н н а
Що ж я можу вам сказати?
Д о н Ж у а н
(хапає її за руку)
Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе.
А н н а
Се погроза?
Д о н Ж у а н
Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом!
Вмирає серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте!