Прогулянка - Вальзер Роберт Отто. Страница 9

Урядник сказав «добре», по чому додав: «Вашу заяву, що стосується призначення вам якнайнижчого ступеня оподаткування, ми вивчимо докладніше і негайно вишлемо вам повідомлення позитивного чи негативного змісту. За сформульований люб’язно правдивий звіт, як і за детальність та щирість ваших освідчень, оголошуємо вам подяку. Можете тим часом вийти і продовжувати вашу прогулянку».

Отримавши цей милостивий дозвіл, я поквапився геть і невдовзі був знову на волі. Мене всього охопило й повело за собою відчуття свободи. Після всіх цих пригод, що їх я переніс цілком мужньо, більш-менш переможно здолавши тяжкі перешкоди, я врешті підходжу до давненько вже оголошеного залізничного переїзду, де змушений певний час постояти, справно перечікуючи, поки дещо сповільнений потяг зволить якнайласкавіше повз мене увесь проїхати. Разом зі мною перед шлаґбаумом вичікувала групка чоловіків та жінок різного віку й характеру. Огрядна миловида обхідниця, завмерши, ніби статуя, пронизувала нас, так само завмерлих в очікуванні, допитливим поглядом. Потяг, який проїхав повз нас зі свистом, був повний військовиків. Солдати на службі в дорогої любої вітчизни, що визирали з вікон, а з іншого боку всяка цивільна людність привіталися навзаєм дружніми помахами так радісно й патріотично, що над усім запанував цілком благодатний настрій. Позаяк переїзд по цьому було відкрито, я та всі інші спокійно рушили далі, й цієї миті все навколишнє здалося мені в тисячі разів гарнішим, як дотепер. Прогулянка сповнювалася чимраз більшою красою. Тут, коло переїзду, означилося щось на зразок апогею чи серединного пункту, від якого все знову може піти на спад. Я вже передчував початок лагідного надвечір’я. В усьому запанувала солодка меланхолія — ніби тихий Бог у себе на високостях. «Тепер тут гарно, як у небі», — подумалося мені. Лагідний краєвид із поштиво-скромними луками, садками й будинками був як чарівлива до сліз прощальна пісня. Звідусіль долинали приглушені споконвічні скарги і страждання бідного люду. Велично і м’яко виринали легкими своїми обрисами духи в розкішних одежах, а мила окові шосейна дорога поперемінно відблискувала блакиттю, біллю та золотом. Зворушення й захват, ніби ангельські подоби, що сходять із неба, линули над фарбованими в золотисте й рожеве вбогими хатинами, ніжно й зусібіч пещеними в сонячному промінні. Любов і бідність, і сріблясто-золотий повів крокували рука в руку, ледь підносячись над землею. Мені здалося, наче хтось любий вимовив моє ім’я або поцілував мене й потішив. Бог Усевишній, наш милосердий Господь, вийшов на дорогу, щоб її прославити і зробити її красу небесною. Видива моїх фантазій змусили мене повірити, що сам Ісус Христос, зійшовши на землю, ходить тепер між добрих людей, мандрує чарівними околицями. Будівлі, садки і люди перетворилися на звуки, всі речі та предмети, здавалося, злилися в єдину душу, єдину ніжність. Усе пронизувала й огортала сріблястою вуаллю хмарина Душі. Світова Душа відкрилась — і всі страждання, й розчарування людські, все зло, все, що болить — усе зникає, щоб відтепер ніколи більше не з’являтися. Перед моїми очима постали давніші прогулянки. Але чудове видіння теперішньої миті затьмарило все інше. Майбутнє поблякло, а минуле розтануло. У палахкому і колихкому Тепер я й сам палав і квітнув. Здаля і зблизька проступало, виразно жестикулюючи, все велике і добре, сріблясто обсипало багатством і щастям, тож я всередині цього прекрасного краєвиду думав ні про що інше, як тільки про неї. Всі інші мої фантазії розвалювались і втрачали значення. Я мав перед собою всю щедру щільність землі, але приглядався лише до найдрібнішого, найскромнішого. Небо в любовному пориві здіймалось угору і знову схилялося донизу. Я став сутністю, що прогулюється всередині сутності; все зовнішнє зробилося сном, а дотепер зрозуміле — незбагненним. З поверхні я зісковзнув у казкову глибінь і тут-таки розпізнав у ній добро. Те, що ми розуміємо й любимо, розуміє й любить і нас. Я вже не був собою, я був кимось іншим, але саме тому я врешті був знову собою. Мені здавалося, що в солодкому світлі любові я можу збагнути чи мушу відчути, що тільки внутрішня людина існує по-справжньому. Мене пронизала думка: «Де б ми, бідні, були, якби не наша вірна земля? Що б мали ми, якби не було цих добра і краси? Де був би я, коли б не зміг бути отут? Тут моє все, а деінде нічого».

Те, що я бачив, було водночас мале та вбоге, але й велике та значуще; водночас вабливе та скромне, водночас близьке і добре; водночас миле і тепле. Особливу втіху дарували мені дві хатинки, що стояли в сяйві сонця одна коло другої, наче поштиві сусідки. Втіха накочувала на втіху, і м’яке затишне повітря, пульсуючи вгору та вниз обіймами, тремтіло від ледве стримуваної насолоди. Один із тих ошатних будиночків був корчмою «У Ведмедя». Сам Ведмідь був намальований на вивісці і влучно, й кумедно. Каштанові дерева вкривали тінню зграбний будинок, що в ньому, певно, мешкали якісь добрі та приязні люди; їхній-бо дім не мав у собі, як декотрі будівлі, нітрохи зверхності, але весь випромінював довіру та відданість. Куди не глянь, простягалася густа й повновага розкіш саду і вигойдувався зелений щільний розгардіяш тонкого листя. Другий будинок, а радше будиночок, чепурний і низенький, нагадував по-дитячому зворушливий малюнок у книжці казок — такий був гарний і дивний. Світ навколо нього здавався абсолютно добрим і досконалим. Я вмить закохався в цю ніби намальовану невеличку будівлю по самі вуха і з небувалою радістю ввійшов би досередини, щоб там заселитися, звити собі гніздо й навіки осісти в чарівному притулку, почуваючись від цього найщасливішим з людей; проте якраз найкращі помешкання, на жаль, завжди вже комусь належать, а тому, хто шукає собі житла на свій претензійний смак, ведеться зазвичай зле, оскільки все, що лишається вільним, викликає хіба що огиду й жах. В омріяному будинку, напевно, жила якась самотня жіночка або старезна бабуся; я відчув це і зором, і нюхом. Якщо мені дозволено піти у своєму звіті далі, то скажу, що на будиночку виднілися настінні розписи, себто фрески, й були вони неймовірно витончені та веселі, зображуючи альпійський краєвид, в якому знов-таки привертав увагу будинок у верхньобернському стилі, звісно ж, намальований. Сам по собі розпис назвати майстерним радше не випадало. Наголошувати на його мистецькій цінності було б зухвальством. І все ж він здавався мені чудовим. Наївний і спрощений, він усе ж привів мене в захват; зрештою, мене приводить у захват будь-який найбездарніший твір малярства, тому що він, по-перше, все одно свідчить про запал і старанність автора й, по-друге, навіює думки про Голландію. Хіба музика, навіть найпримітивніша, не може здаватися прекрасною тому, хто любить сутність музики та щасливий її існуванням? Хіба перша-ліпша людська істота, зокрема найзліша та найнеприємніша, не заслуговує на любов з позицій людинолюбця? Краєвид, намальований усередині справжнього краєвиду, манірний і пікантний. Цього не заперечуватиме ніхто. Фактичного стану речей, що в тому будиночку мешкає певна старушенція, я з усією певністю не встановив, не зафіксував, цвяхами не прибив, тож і не зміг ніяк зареєструвати. Проте я сам себе дивую тим, що вдаюся до висловів на зразок «фактичний стан речей» там, де все таке м’яке, таке по-людському природне — ніби тривоги й передчуття материнського серця. Між іншим, будиночок був помальований у сіро-блакитне, при цьому віконниці були золотисто-зелені й тому здавалися всміхненими, а в чарівному садку надовкіл пахтіли найкращі квіти. Над садовою альтаною перехилявся з невідпорною ґраційністю трояндовий кущ, обсипаний прегарними ружами.

Позаяк я зовсім не хворий, а навпаки — цілком здоровий і бадьорий, чого собі не тільки бажаю, але й у чому нітрохи не сумніваюся, то, розмірено просуваючись далі, я дійшов до сільської цирульні, або ж перукарні, що з її приміщенням, як і з господарем, не маю найменших підстав увіходити у близький контакт: на мою думку, не існує ніякої, а тим більше пильної потреби стригтися, хоч як мило і приємно це виглядало б. Потім я пройшов попри шевську майстерню, яка нагадала мені про геніального, але нещасливого поета Ленца, що у стані духовного запаморочення й нервового розладу брався шити взуття й таки шив його. Тут же я мимохідь поглянув у бік відчиненого приміщення школи з її ошатним класом, де сувора вчителька саме проводила опитування і видавала якісь розпорядження. При цьому не можна не підкреслити, що в цю мить наш прогульник і сам зажадав стати дитиною, шкільним неслухом і розбишакою, щоб знову відвідувати уроки й діставати заслуженої хльости за всі негідні та капосні вчинки. І раз уже мова про шмагання, незайво буде докинути, що селюк, який, не вагаючись, нищить оздоби краєвиду разом із красою власної садиби, тобто саме в цю мить заради пустої дурнуватої грошви рубає в себе на обійсті старий високий горіх, заслужив собі на спину добрячих батогів. Проходячи попри зразково доглянутий сільський будинок, біля якого росло згадане могутньо-пишне дерево, я саме подумав про тілесне покарання для господаря. «Це маєстатичне дерево, — вигукнув я, — що так чудово захищає і прикрашає будинок, обіймаючи його і сповиваючи поважною та радісною домашністю, довірливою тутешністю. Таке дерево, скажу я вам, є божеством і святинею, тож тисячу батогів бездушному й підлому власникові, який наважився знищити все це небесне, коштовне, зелене листяне диво, тільки для того, щоб задовольнити найнікчемнішу на світі жагу — грошей. Таких бовдурів треба якнайдалі проганяти з громади. До Сибіру чи на Вогняну Землю таких безсоромних убивць краси! Дякувати Богу, є ще селяни, в яких і серце, й розум відкриті для любові й добра».