Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила. Страница 22

Могильний не отримав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.

Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей «Равлик-муравлик», «Гойда раз, гойда два», а 1999 р. — самвидавна збірка «Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко» під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.

А проскрибованим цей робітник «Ленінської кузні» (де відпрацював 25 років) став тому, що брав участь у літературній студії робітничих поетів «Брама» при Клубі творчої молоді. 22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених каґебістами біля пам’ятника Т. Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ близько 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували «Ганьба.» Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист — німець — бігав і питав: «Was ist hanba?»

Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім «стажем» Бориса Антоненка-Давидовича. Разом з Олесем Шевченком (О. Шевченко — відомий дисидент, хрещений Аттили. — Прим. ред.) та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). 1968 р. Б. Антоненко-Давидович виступив у «Літературній Україні» зі статтею «Літера, за якою сумують» (про літеру Ґ, де автор покликався на статтю В. Могильного в «ЛУ» від 1 жовтня 1965 р. «З приголосними клопіт»). Заступник редактора Маргарита Малиновська, самовільно опублікувавши драстичну статтю, оголосила дискусію про доцільність повернення до нашої абетки забороненої літери.

У наступному числі доктор філології В. Русанівський, якого за підтримку русифікаторської «теорії двомовности» І. Білодіда прозивали «Русодідом», прорік: «Сумувати ні за чим». Дискусію було припинено.

У Чернігові жив єдиний уцілілий зі «справи СВУ» — відомий у 20-х роках мовознавець Всеволод Ганцов Могильнии звернувся до нього з листом за роз’ясненням деяких філологічних питань. Це в той час, коли його всі зі страхом обходили. Учений відповів ґрунтовним листом — і це була самому йому моральна підтримка.

Ще раз виразно «засвітився» Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 р. в Олеся вилучили вірш «Життєпис (Лякано мене…)». Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього «наклепницького, антирадянського документа». Тоді Олесь сказав слідчому, що він викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. В. Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є «наклепницькими». Суддя звертався російською, то Могильний ніби не розуміючи: «Прошу?». І так кілька разів. Таки змусив його заговорити українською.

Того ж дня під час обшуку в самого Могильного вилучили 34 документи — самвидав, «Декларацію» та «Меморандум № 1» Української Гельсінської групи, книги, записники, рукописи, листи, друкарську машинку. 21 лютого 1981 р., за даними начальника Держархіву СБУ О. Пшенникова, «за націоналістичні висловлювання і створення віршів ідейно-шкідливого змісту Могильний В.М. був профілактовании 5-м Управлінням КДБ УРСР шляхом бесіди в приміщенні КДБ з винесенням офіційного застереження»…

Варто й нам знати, що не з неба впала нам незалежність. Вона опиралася на конкретних людей, які витримали окупаційний тиск і в найтяжчі часи нівечення нас як нації були живими носіями українського духу».

Ігор Маленький

Примхлива зваба провидіння

(Уривок)

У віршах вісімдесятих років Аттила Могильний написав усе, що відбулося з ним у наступні два з лишком десятиліття, передречена власна недомовленість, самотність, погірдлива нескореність людини, що не здатна вписатися у пересічний соціум. Передречена навіть власна непереможність, бо «мертві сраму не ймуть» і залишаються непереможеним споришем на байдужій бруківці вулиць.

Тоді ж, у присмеркові вісімдесяті, коли ніхто з нас не знав, чи вдасться закінчити навчання, чи все ж мобілізують кудись в Афган, Аттила химерно переплітав іскристо-ніжну еротику іспанців та джазові ритми «Бітлз» з повсякчасним відчуттям України, що починалася з Відрадного. У нього я навчився відчувати Київ через дівчат у прокурених кав’ярнях і засніжені химери на парапетах будинків, а всеосяжну слов'янщину — через запахи євшан-зілля, полину й розпаленого сонцем жіночого тіла у гідропарку. А ще навчився заплітати в поезію абсолютно непоетичні речі, ознаки епохи чи особливого стану свідомості, які неможливо передати без пронизливо-правдивої деталі.

Саме йому я завдячую тим, що навчився слухати звабливу мелодику провидіння, відчувати й ловити широкими тенетами підсвідомості метафори, образи й пружний плин різноскерованого часу там, де люди бачать лише каміння руїн, завалені сміттям підвали будинку Річарда на Узвозі чи до помаранчевого череп’я випалену сонцем, солону на вітрі рудоволосу глину й «блакитний мармур Херсонесу». Навіть метод його використовував — водив по тих місцинах дівчат, успішно переконуючи себе, що це нарешті справжнє кохання. Та закохання минали. Залишалося відчуття безсмертя, яким наповнювалась ця запаморочлива ловитва, та вірші, наче викинуті припливною хвилею срібні рибки, що якусь часину ще тріпотіли на бруківці, поволі перетворюючись на застиглі краплі живиці…

По закінченні університету ми з ним гайнули, та не «без віз і грошей», до Дебрецена, а в Таджикистан. І там, у серці іранського Сходу, ми відчули себе аріями. Восени у Варзобській ущелині на березі річки Душанбинки були написані десятки віршів, від яких гірчило безмежжям та безсмертям. Допомоги молодим авторам від Спілки письменників вистачало лише на лаваш, рис, кісточковий цукор та пляшку червоного вина в неділю. Але ми не сумували, збирали в хащах трав поміж ариками гриби, щавель, дику цибулю, варили шипшиновий чай, підглядали за таджицькими дівчатами, що спускалися до річки під чайханою навпроти нашого пристанівку, та писали й писали, намагаючись відчути Схід з усіма його химерними прибамбасами. На жаль, не всі ті вірші, замальовки та поезії у прозі збереглися. Взимку ми заслали його гінцем від нових «персознавців» до Києва, де він послизнувся на льоду, зламав ногу і до своїх паперів під ліжком у гуртожитку вже не повернувся. Вернувся до кав’ярень, космічних фантазій та «обрисів міста». А мої писання згоріли на ранчо у Алішера Кияма у дні громадянської війни…

Аттила мав надто низький поріг вразливості, що кидала його від розсердженої меланхолії до майже жіночої істеричності. Це дозволяло йому починати кохання, як революцію, а в тиху українську революцію початку дев’яностих вдихнути інтимність любові до власного міста, України та народу настільки ж кришталево-прозору, мов почуття до юної коханої, майже дитини…

Тривалі викладацькі поїздки до Варшави задля заробітків лише розламували Аттилчину свідомість. Не проймав його ні впорядкований Захід, ні вертеп людської байдужості. Для злетів у надсвідомість паризькі прокляті поети заливались ромом та курили опіум, Т. Шевченко писав «Заповіт» у лихоманці, гадаючи, що вмирає. Та й він часто вдавався до польотів за натхненням на «зеленому змії». Аттила ж шукав відчуття взаємної закоханості. Тільки тоді він відчував усе — місто, землю, людність і Всесвіт. Без взаємності закоханість минала, а несприйняття й байдужість поглиблювали психічний розлад.

У дев’яності в нього ще були просвітлення, пізніше все менше, доки й він не перетворився на вічно хмільного блукальця… Справжня поезія не потрібна була совдепії, не потрібна й дрібнобуржуазному, напівдикому капіталізмові та демократії для олігархів. Бо насправді немає часів для поезії. І в цьому ніхто не винен. Не винна й людська байдужість, бо Аттила сам обрав свій шлях і спротив довколишньому базарному світові. Не приймаючи основний закон соціуму «ти мені — я тобі», мусиш готуватися до того, що й соціум виплюне тебе зі своєї липкої, зігрітої тіснявою біомаси.