Перунові стріли - Логвин Юрий. Страница 15

- Авже! Твій дядько добрий мисливець, бортник і рибалка. От якби йому ще трохи розуму… Хоча, може, з віком порозумнішає. Давай, оповідай далі.

- Так я, Бабо Лелю, я й оповідаю. Коли вони проходили назад через Пороги, знов з’явились степовики. Але Рибка від них не відстрілювався. Казав, що лівицю повередив. Не може добре рукометь тримати. До самого Києва за лук і стріли не брався. Сидів на носі лодії і береги споглядав. Стерновий чеплявся до Рибки - чого він не веслує? Рибка відповів: «Іди до Правителя і спитай - чи має Рибка веслувати однією рукою? Якщо скаже, щоб я веслував - веслуватиму однією рукою». Та стерновий нікуди не пішов і облишив Рибку в спокої. І знов сидів Рибка на носі. Але Рибка не просто сидів і милувався Дніпром-Славутою. А думав одну кріпку думу. Як задумав думу, то й зробив діло. Як спинилась рать у Вітечеві, надіслали гінця до Києва, щоб готувались зустріти рать. Тоді пішов Рибка до варягів. Вони сиділи біля вогнищ і грали в кості. А той варяг, якого Рибка у пахвину вдарив, програвся. І сидів сумний і похнюплений. Рибка до нього підійшов і щось йому почав белькотіти: «буль-буль, гуль-гуль!» Варяг слухає і нічого не розуміє. Тоді Рибка виймає золоту намистину на волосинці із кінського хвоста. Варяг дивиться і наче заціпенів. А Рибка тоді бере і відстібує срібну застібку на червоному корзні варяга. Знімає з варяга корзно і йде собі геть. А варяг сидить, наче його по голові оголомшили. Коли Рибка йшов, один варяг прихопив за кінець корзна. Помацав і сказав: «І тобі програв? Хороше корзно!» «Ага!», - сказав Рибка і пішов до своєї лодії і сховав у хозарський міх, бо його козуб згорів разом із човном. За тим пішов до іншої залоги. Там теж грали в кості варяги. Знайшов варяга, якому він руку проколов ножем. Той сидів і чекав своєї черги, щоб сісти до гравців. Сидить він і наче замріявся. Рибка легенько торкнувся. Той повертає голову. А Рибка йому під очі золоту намастину на волосині. І так легенько нею погойдує туди-сюди, туди-сюди. І той варяг наче починає засипати з відкритими очима. Рибка тихо його питає: «Ти хочеш віддати мені свого меча?» Той наче киває головою. «Тоді відстібни меча і подай мені!» Варяг відстібує меча від пояса та й віддає Рибці. Рибка забрав меч і пішов геть. А всі варяги в той вечір понапивалися грецького вина, поки рачки не стали. Бо вже нікого не боялися - до Києва рукою подати. А чудь, і меря, і кривичі та смоленці так надерлися, що покотом лягли, де хто був. А Рибка пішов до Вітечівської залоги. І попрохав за хозарський гарний лук і тул зі стрілами довбанку. Ті теж були п’яні, то й дали йому човника і на додачу сітку-сакулю. І Рибка забрав все своє оружжя і поскладав у міх, а міх у довбанку. І погнав проти течії вгору по Дніпру. Тільки попід лівим берегом, по мілкому, бо там течія слабіша. Усю ніч поспішав до Києва, бо настав повен місяць і не було на небі жодної хмаринки. Приплив Рибка з хитрістю до Києва. Не знизу, а згори, ніби з Вишгорода. І приплив так вдало, що натрапив зразу на Птахову коханку. Не довелось її на Подолі шукати. А що всі кияни подільські з’юрмились на Почайні внизу, біля Ручая, то ніхто не зауважив на прибульця з верху Почайни. І поки там біля Ручая нетерпились люди, чекаючи Олега військо, Рибка все її розповів про Птаху. Як він все розповів їй, вона й сказала йому: «Візьми мене з собою. Ти добрий, а мене брати і батько замордують, як побачать, що я в тяжі». Рибка їй каже: «А що я з тобою і його дитиною робитиму?» «Візьми мене хоч рабинею, тільки мені тут не жити!» Рибка довго не думав і каже їй: «Сідай. Треба швидко тікати». Вона: «Почекай, я тільки за тим глечиком збігаю!» «Ні, - каже Рибка. - Вони здогадаються і схоплять тебе». Стали вони сперечатись. Рибка махнув рукою і каже: «Як хочеш. А мені з Олегового раттю не з руки воювати.» Сів та погнав довбанку вгору Почайною. Але тим не скінчилось. Вона його наздогнала десь вже за островами. Теж на довбанці, звичайно. Якби Рибка не веслував усю ніч, то вона б його ніколи не наздогнала. Але як вона його наздогнала, то вже ніколи з Рибкою не сперечалась. А те, що вона понесла, то так здалося їй. Може, від того, що вона за Птахою горювала. Тільки Рибка собі її взяв за жону. І первістка народила рівно через рік, як Рибка її привіз. То був твій батько, Бабо Лелю, Словит. І його жінка, твоя мати, тебе народила першою. А далі вже пішли твої брати і сестри. У Рибки було шестеро синів. І ніхто з них не пішов у Рибку. Були всі добрими ратаями. А що земля у громади краща ніж у сусідів, то всі Рибки добре розпаслися. І ще ось що - як повернувся Рибка до громади, мечем опоясаний у багряному корзні, то вже проти нього боялись щось вигадувати. І він разом із твоєю бабою пішов у ліс до старого відлюдника Йова. І ніхто й не писнув. Потім Рибка повіз у ліс на конику свого Діда. Бо той, хоча молодший був за Йова, а ногами слабував, як і ти, Бабо Лелю. А там і вся рідня почала до старого ходити. Як зрубав Рибка хату, то сказав діду Йову йти до нього жити. Але старий Йов лишився в лісі до самої смерті. І ніхто його більше не цурався. І коли він помер, то народився твій дядько, і Рибка назвав його Бравлином. Щоб пам’ять не переривалась. Так само і мене назвали Бравлином, як мого пращура… Добре і в злагоді жили люди в селищі і ніхто до Рибки не чіплявся. Бо всі його поважали і таки боялись. І все було добре, поки не задумав київський той вовкулака Ігор, піти походом на греків. Знов довелося людям валити ліс і сплавляти до Києва, а жінкам ткати толстину на вітрила. Але й це не була біда. Прийшла біда за два роки, тоді, коли ти, Баба Лелю, народила доньку Предславу. Спочатку воєвода Ігорів, вовкулака-варяг, взяв із нас, деревлян, данину. Це ще деревляни терпіли. Та не встигли вони оговтатись від наскоку воєводи, як сам Ігор приперся. І знову з нас, деревлян, данину заходився брати. І це ще деревляни стерпіли. Та не встигли вони отямитись, як повернувся Ігор із своїми варягами і почав просто грабунок. Тоді зібрались збройні мужі з околиць Іскоростеня і захопили цього вовкулаку-ненажеру. Зігнули дві берези і прив’язали за ноги до дерева. Як відпустили стовбури, то дерева розігнулись і порвали Ігоря навпіл. Наші люди не знали про ті справи. Бо селище наше було в закутку земель. Як же дійшла звістка про те ворохобство, сказав Рибка своїм поселянам: «Будьте напоготові. Тільки з’являться коло нас варяги, хапайте дітей - і до пущі. Кидайте все. Потім наживете. Ви варягів тільки чули. А я з ними на Царгород ходив. Нікого не помилують. Посидимо в лісі, потерпімо. Вони все розграбують. Може й ще спалять. Там ми врятуємось у пущі і все відбудуємо.» Спочатку Рибку послухали і на всіх підступах, де могли коні пройти, поставили дозорців. Час минав, а варяги не з’являлись, то й перестали люди виходити на чатування. Таке побачивши, Рибка із синами пішов до пущі, обновив Йовову вежку-землянку і ще дві нові спорядив. Запас там із всякого начиння і їжі зробили. Та не всі Рибки схованкою скористались. Привів варягів старий, той самий, провідник, що колись привів Олегового гінця. Рибка саме тоді рибалив у протоці. Він кинувся в селище і підняв галас. Але в селищі були тільки старі та малі, бо всі вийшли в поле жати. Рибка кинувся перше до твоєї хати. Ти схопила дітей і побігла до лісу до схованки. Рибка затрубив у ріг. Ті, хто почув, то кинувся до лісу. Далі Рибка лишатись не міг. Він схопив чиїхось малих на руки і побіг до лісу. А варяги вже скакали по ланах і посікали на капусту безборонних людей. Тоді підпалили все, що люди нажали, і кинулись до селища. Там все, що було живе - кололи списами, рубали сокирами, сікли мечами. Потім запрягли коли людські, на них поскидали людські добра і поїхали геть. А перед тим запалили все, що горить. Усе. Із Рибок врятувався лише твій батько і Бравлин. Тройко діток Славиші лишились сиротами. Всі інші упали під мечем Ольжиних варягів. А потім, узимку, прибула на згарище сама Ольга. Лаяла і тільки що берлом не била по пиці того ватажка, що спалив селище. Лаяла його люто, що стільки добра пустив із димом. Скинула його з голови загону варязького. А селище наказала відновити і поселити тут своїх рабів-холопів. Отак загинуло селище Острів. І з’явилось холопське сільце Ольжине.