Перунові стріли - Логвин Юрий. Страница 20

По всіх пагорбах навколо міста летіла луна від ударів сокир, цюкання тесел, ударів молотів, рипіння коліщат на колодах, криків людей.

Півникові аж голова обертом пішла від такого камешіння та ґвалту на цій будові укріплень.

Реп’ях теж збентежився всією своєю собачою натурою, і тому тулився до воза і хвоста припустив.

І ось уже валка на узвишші. Тут якраз робітники сокирами-потесами та теслами на шість граней обчухрували дубові болонки.

Дядько Півень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цікаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.

А на рудого коня дійсно звернули увагу ті робітники, що розколювали клинами короткі, на зріст людини, болонки.

Люди ж робочі направили дядька до середини міста, туди, де мешкав городник.

А він мешкав у садибі під самим валом. Садиба невелика, але міцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. І хата в два поверхи, з гострим дахом високим.

Дядько застукав до воріт. І зразу ж рипнули двері, і на галерею виступив високий чоловік. Очі в нього глибоко запали під навислими бровами.

- Хто такий? - гостро спитав високий і задер підборіддя з коротким стриженим волоссям.

- Я Півень. Я від боярина Судомировича. Привів його холопів на княжу роботу. Привіз дерево, вугіль, смолу, живицю, віск.

- Зайди на подвір’я.

А тоді спитав, спустившись з галереї крутими сходами.

- Скільки вас холопів?

- Холопів десять. Два полоненика. Ще я і мій небіж, - відповів дядько Півень і чомусь схопив Півника за руку і випхав перед себе.

Тим часом двері в підклітті на першім поверсі розчинилися і звідтіля визирнуло на дядька Півня і на Півника п’ять дитячих облич. Усі з великими карими очима, геть біляві, і всі п’ятеро - дівчатка.

Старша, що вже до отроковиці наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, і всі весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.

- Чого так мало твій хазяїн, холопе, прислав людей?

- Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Відроблю, і вільний.

- Слухай мене уважно, - суворо мовив до Півня городник. -У мене списано, скільки роботи мають зробити твої люди. Як скінчите - зразу ж відпущу.

- Господине, від боярина тобі гостинці. Куди накажеш скласти?

- Заводь коней у двір, - вже лагідніше озвався городник і обернувся кудись у сіни. - Ганно! Ходи відчини ворота.

І висока дебела чорноброва дівка відвела важкі стулки воріт.

Коли дядько переносив борошно, гречку, сочевицю та барильце з конопляною олією, городник стояв поруч і все списав у малесеньку книжечку з берестяних листочків. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на бересті.

- Ще щось маєш?

- Та то… від мене… гостинець… Ви якщо… то мене… сірого… вибачайте.

Дядько витяг із рибальського начиння глек із медом. Городник розв’язав луб, відхилив покришку.

- Ого! Травневий! Що хочеш від мене?

- Щоб мене відпускали до церкви молитись…

- Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинутій хаті. Там за городнями, праворуч від воріт. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з богом!

І знов їм довелось проїхати під склепінням брами, яка поки що не мала другого поверху і не називалась Золотими воротами.

Спинились перед довгим присадистим житлом із трьома віконцями заволокими, вкритим грубим прогнилим лемехом.

В істобці було вогко, темно і стояв, висів важкий дух від прілої соломи, перекислих онуч та сировиці, смерділо мишиним духом.

Дядько Півень розпалив скіпку і вставив її в залізні вилки держака. Довго обдивлявся на всі боки.

- Ти і ти, беріть кошика і виносьте сміття. Ти, Будий, допоможеш Тальцеві піч відрихтувати. Останні зо мною пішли - вози звільнимо!… Ну, рушили!

І з його окрику закипіла праця.

Під ніч у вичищене і підрихтоване житло перенесли всі лахи та начиння, що привезли із собою.

А вечеряли вже поночі за новим столом, збитим із грубих дерев’яних дошок і плах.

Дядько Півень сидів на покутному місці, поруч Талець і Будий. А навпроти себе посадовив Ляха і Німця, щоб весь час їх бачити. Малий же сидів біля дверей і бачив лице тих, кого не бачив дядько.

- Якщо я не почую і не побачу, то ти все побачиш та почуєш. Зрозумів? Затямив?

Малий ночував у хаті разом з усіма, а дядько з Будим на возі при конях.

Коли перед світанком заспівав півень Червень, знадвору почулося наче гарчання і скиглення Реп’яха, камешіння та іржання коней. Півникові привиділось крізь сон наче, що той воїн-гонець знов вимагає від дядька свіжого коня і знов змагаються на списах.

Та стомленого прибиранням сон так пов’язав міцно, що він не зміг ані очей розкліпити, ані рукою поворушити.

Малий прокинувся, бо дядько Півень торсав його за плече. Вигляд мав дядько дивний - сорочка була на ньому без рукавів, а під обома очима розпливались синці.

- Води принесеш. Підлогу підметеш, посуд помиєш, і головне, попораєш Строкату. Щоб як лялечка мені була! Чув?

Строката, перелякана і забрьохана, із сплутаною гривою і хвостом спокійненько собі стояла при конов’язі.

При істобці лишився тільки Будий - він мав готувати обід. А малий, висьорбавши миску вже захололої затірки та проковтнувши кілька кавалків черствого хліба, кинувся виконувати дядькове завдання. - А ще ж був півень Червень та яструб у клітці.

По воду малий спускався в глибокий яр до джерела. Коли виліз із яру і став перепочити, опустивши повне цебро на спориш, ось яке видовище його захопило. За широким ровом, який оперізував верх гори, на його крутих схилах валу зеленого в кількох місцях виднілися латки голої землі. Біля цих жовтих плям порпалися робочі люди. Одні висипали на схил кошиками глину, інші прибивали, ущільнювали схил, треті тягли повні корзини зеленого дерну на пружних коромислах. Ще одні брали ті зелені пласти і укладали ретельно по схилу, щоб ніде ні шва, ні щілини не було між ними. В трьох місцях вал було розкопано, а дерев’яні зруби, що були в землі, розібрано.

Коли вони під’їздили, то здавалось здалеку, що на смарагдових валах зазміїлись білі стіни кам’яні. Тепер завдяки тому, що зруби городень розібрали, було видно, що вся ця біла «стіна» складена з дубових зрубів. У нижній частині зрубів-городень зберігались всілякі військові запаси - каміння, діжки із смолою, відра, казани для смоли та окропу, дрова, пісок, драбини, бухти канатів, сокири, в’язки списів, дард і стріл. Бо коли років три тому під час колотнечі зруби підгоріли, їх так-сяк помазали глиною і лишили до кращих часів.

Та тільки випала перерва між битвами, князь великий київський наказав укріпити оборону. Він суворо загадав своїм городникам усі зруби, що попсувались у Велику Пожежу, відновити і укріпити.

І от у цих щербинах від розібраних городень сновигали незліченні люди. На високих кодолах підйомниках зависали товстенні підйомники, а потім переносились до свого місця належного. Досвідчені, вправні теслярі вкладали болонки один до одного, а позначені вони були ще на землі, коли зруб клали і підганяли на землі. Як виводили на людський зріст зруб, розбирали болонки. Тільки лишали останній вінець, і на нього знов нарощували болонки. І, позначивши, знов розбирали на болонки. І так зводили на сім-вісім людських зростів. А тоді з допомогою кодоли-підйомника ставили на своє місце. Перев’язували з поміччю пазів і клинів із сусідніми зрубами. Щоб горючі ворожі стріли не підпалили городні, їх обмазували ретельно масною білою глиною.

А під валом робітники гострими стругами-скобелями та широкими теслами вирівнювали дубові порожні колоди, складені з двох половинок. Тими колодами-рурами відводили спусками з валів воду снігову та дощову до глибокого фортечного рову. На сніданок яструбу малий з першого помаху пращі двох горобців прибив. Оце так удача!

- Будий, Будий! Я одним каменем двох горобців зняв! От!…

- Теж диво! Розкудкудакався!… От якби ти голуба зняв…