Перунові стріли - Логвин Юрий. Страница 57

Сам князь великий послав Півня. Князь і довірив усю справу і рятував вірного слугу від помсти в Києві. Князеві він був потрібен. Водночас князь знав, що не вибачать родичі гінця відданого йому чоловіка… Тому й відсилав від помсти подалі, а для себе з великою вигодою - знав, що тільки нагла смерть завадить смердові виконати князівський урок.

А малого Півневі дозволив тіун взяти, щоб допомагав доглядати за соколами. Соколи були в дарунок обезьким князям. Але Півень тільки одного подарував, а трьох проміняв на золоту смальту.

Вони привезли все загадане - золото, свинець, мідь. Навіть золоту обезьку смальту для майбутніх мозаїк. І за смальту князь сам подав вірному слузі срібну гривну на шию.

Коли вони повернулися до Києва і йшли на поклон до городника, то побачили - мури Святої Софії виведені не менш, як на дві косих сажені. Мури згори накриті солом’яними кулями. І їх згори притрусив перший сніг.

За пакіллям тину не було колотнечі, гомону, гуркоту, не рипіли вози, не дзвеніли сокири й молотки. Тільки від ям з вапном клубочилась густа пара. І все довкола присипав пухкий сніг.

Сніг завис на золотому, ще не опалому листі, на ще зеленій траві. Сніг припав незайманим весільним запиналом на дубових хідниках Верхнього Міста.

Сніг рипів під збитим, подертим взуттям. Поодинокі сніжинки падали на розпашілі, засмаглі до бронзового щоки.

Півник зняв обезьку баранячу шапку і звів до неба лице.

Прохолодні сніжинки гамували лихоманку чекання.

Із сірого теплого неба сипались пухнасті сніжинки.

Для Півника починалась перша київська зима при будові храму Святої Софії.

Тихо, тихо сіялись сніжинки і десь неподалік співали величальну пісню молодому.

Ще й тепер, більш, ніж через тридцять років, пам’ятав сивоусий майстер той сніг на золотому листі.

Так, більш, ніж три десятиліття проминуло тут у Верхньому Місті при будові, при оздобі Святої Софії, при впорядкуванні подвір’я і службових будов.

І знов він побачив себе на верхівці щогли, над срібним вітрилом, над золотим човном, який різав гострим носом блакитні відбиття хмар у дніпрових струменях.

І цього дня, коли він забирав своє добро з Верхнього Міста, теж падав сніг. Тільки не перший, а останній березневий сніг. І не хотілося майстрові знімати вовчу шапку і підставляти лице візерунчастим сніжинкам.

Холод тепер часто проймав його спрацьоване тіло, і холодом занадто часто овівало колись таку гарячу та веселу душу.

Збудували Святу Софію.

Скінчилося володарювання великого кагана Ярослава.

Минули буйні походи проти сусідів.

Наближались братовбивчі чвари межи нащадками Ярослава.

І старіючий майстер знав про це і полишав Верхнє Місто.

Була весна 1054 року.

І сіявся останній ріденький сніжок.