Танці шайтана - Логвин Юрий. Страница 26

— А лоєм ще розтирати?

— Як не кашлятиме, то й не чіпай. А ще, як прокинеться, дай молока гарячого з медом і лоєм. Отакусіньку маленьку грудочку лою. Ну бувай здорова, хрещенице!

— Ходіть з Богом!

Хрещена мати пішла, а Параска укинулась до хати.

Знов узяла шкіряну ладунку і знову, але дуже обережно, висипала на дошки столу. Так, другого синього камінця не було! Лишився тільки зелений кам'яний хрестик та синій іскристий камінець. Дівчина обережненько позакладала коштовності в ладунку, гарливо зав'язала її і сховала собі за пазуху.

Тоді підлила олії в каганець, обскубла нагар на Тдитячий ослінчик. Опустилась навкарачки і почала свої пошуки. Спочатку вона мала надію, що швидко знайде камінець. Що він коштовний, вона зразу зрозуміла. Бо хто ж якесь скельце носитиме поряд із дорогоцінним смарагдовим хрестиком?! А певно, що дуже багатих козаків дитина, бо така на ньому сорочка, і каптанчик лунського сукна і пояс коштовний, шовковою ниткою протканий. Ну нічого, опритомніє і все їй розповість. От якби тільки синього камінця знайти!!!

Адже якщо вона не знайде і не покладе назад цей чортів камінець, то виявиться, що вона колупалась нишком у чужій ладунці і вкрала звідтіля чуже добро! Від тих думок її аж у жар кинуло, мов кропивою обпекло, а тоді крижаним холодом пройняло. Та які собі біди не уявляла Параска, як ретельно не перебирала солому, і сміття на долівці, а знайти заклятий камінчик поки що їй не випадало.

З безпеки, на півдорозі спинилась і прислухалась до музики. І потім завернула на другу вулицю.

Ступила через перелаз на подвір'я з великою охайною хатою, гарливо обставленою очеретяними кулями. Круглі скельця шибочок у віконних рамах світились різним кольором — одні жовтуватим, другі зеленкуватим, треті наче синюватим.

А шалена музика — скрипка та бубон — так і вікна пробивала і крізь сінешні двері неслася на весь куток.

Там, у великій рубленій хаті тупотіли парубки і дівчата, аж брязкотіло залізо на запорі дверей.

Парасчина хрещена постукала «для годиться». Та, звичайно ж, її ніхто не почув. Тоді вона сама відчинила двері і вступила до сіней, У сінях було досить світло.

Бо світло падало і через велику щілину хатніх дверей, і з напіввідкритих дверей комірчини.

У світлиці шалено вищала скрипка і вибухав сухий, добре нагрітий, бубон.

А з комірчини неслося одноманітне важке гуркотіння жорен.

Хрещена відчинила двері в комору.

— Добрий вам вечір, Карпо!

— Га?! — Обернувся до дверей високий старий чоловік, продовжуючи погоначем крутити камінь-поверхник. — Та який там вечір, Марійко! Он треті півні небавом проспівають. Здорові були, Марійко!

— Бог поміч! Сідайте, Марійко І Правди в ногах немає!.. — І однією рукою показав на діжку, а другою продовжував швидко вести погонач. — Молодь ото собі танцює, а мені Килина загадала на млинці гречаного борошна намолоти.

— А вам, Карпо, і не нудно отут в коморі жорна ганяти?

— Та мені що? Мені і з людьми весело і без людей не сумно. У мене, завжди якесь діло є!.. То Килина без людей не може… І хата в нас велика — чого їй порожньою стояти? Та й молоді користь, що у нас збирається. Ну хто ще, крім Килини, стільки старовини знає? От вони в неї і навчаються батьківських звичаїв..

— Таки ваша правда, Карпо. То вже добре, як люди гуртуються. От мені так сумно, як людей не бачу. Не знаєш, що у світі діється.

— І то ваша правда, — не спиняючись, тягав за погонач Карпо. — Часом таке буває на світі, що й уві сні ніколи не присниться!.. От приїхав оце мій небіж Микола…

— Гарний парубок! Тьху, тьху! щоб не наврочити! Як мальований! Бачила — у сідлі орлом сидить!

— І я кажу, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити!.. Так оце він і приїхав пізно ввечері, вже зовсім під ніч. І гостинців привіз — Килині ниток шовкових, мені пляшечку оковитої, а дівкам на вечорниці повний міх горіхів. — То й щедрий ваш небіж, Карпо!

— А чого не бути щедрому? Як пан добре платить, і отаман при собі тримає. Ну, він і старається, не без того. Та й служба не легка. Оце, знаєте, яка пригода на ярмарку трапилась? У самого гайдука Сметани коня звели. А Сметана не просто собі гайдук, а права рука їхнього отамана. Отож коня звели, та не просто так, а чародійством і душогубством!

— Боже! А коли оце Євтух приїхав з ярмарку, то не казав…

— Ваш кум, Марійко, вчора вдало побазарював, то з радості дообре помогоричив… Того він всього і не знає, що там було…

— А що ж там було? — Аж подалась уперед хрещена. — А було, що об'явився на ярмарку якийсь страшний чародій. Той чародій потовк ребра Миколиному отаману, що той не міг звестися… Я бачив їхнього отамана — здоровенний чоловік… І він упав під тин і не міг звестися!

— То може він надрався, як вовк глею та й каже про чародія?

— Та тю на вас, Марійко! Гнат де попадя не п» е! В себе вдома — буває.

Але так десь — остерігається. У нього служба така, ворогів багато… Так ото я й кажу — тільки знайшли отамана під тином, нова пригода — пропав Сметана. А Сметана чоловік моцний і лютий. Та не сам пропав — з двома панськими гончаками!.. Ну, люди бачили, що він, той Сметана, ще в суботу заїхав на присілок до однієї молодиці. Вона, кажуть люди, потиху шинкарює… Та ще й відьма до всього… А Гнат тимчасом просто вмирає, так йому все нутро болить. І не своїм голосом волає, щоб знайшли Сметану. Попитали людей і кинулись на той куток. Коло хати ніяких слідів. Все снігом припорошене. Та й хата із середини замкнена. А до клуні відчинено. Туди — там панський гончак конає! Сам собі черево гризе. Від коня тільки шалька на стовпі висить та купа кізяків лежить. Тоді почали в хату добуватись. Бо сусіди з кутка бачили, як уночі з димаря і чорний дим клубочився, і наче щось в іскрах високо вгору вилітало. Як підважили двері, потім другі — таке, що не приведи Господи! Та шинкарка, в одній сорочці! простоволоса, лежить на тому Сметані. Ще й пляшку горілки в руці затисла. Розштовхали її — вона щось белькоче і плаче і божиться, що вона не винна, а то все нечиста сила… Як її з того Сметани стягли і почали до тями приводити його до тями, то ще гірше, ніж із шинкаркою. Він і слова до слова не годен був скласти. Белькоче, белькоче, а тоді скочив і під піч сховався. Люди нахилились, щоб його витягти — аж там другий собака. Вже дохлий. І теж із роздертим черевом. І знаєте що, Марійко, найдивніше?

— Ні. Звідки мені знати?

— А те, що й на Сметані теж була тільки сорочка. Все інше в печі згоріло. І свита, і чоботи, і штани і шапка, і зброя і обладунок. Тільки недогарки під комином лишились. І піч була ще тепла, як люди мацали.

— Ой, таке говорите! Та то вони обоє якоїсь горілки чиї із зіллям, чи з куриним послідом понапивались і подуріли!.. Того вони й покидали свої лахи у вогонь!..

— Е ні, Марійко! Не так воно все… Побігли тоді до Гната і все йому розповіли. Гнат і говорить: «Шукайте малого палія! То він коня вкрав. Я його біля корчми вловив! Та мене нечиста сила оголомшила, і я зомлів…» Ну тоді всі його хлопці кинулись шукати малого палія. Ну шукали, шукали, бігали, бігали і… нічого… Коли один поселенець, що приїхав на ярмарок і каже гайдукам: «Та я його бачив! Він на половому коні тільки що до Старих Млинів потрюхав!» Ну а там тільки одна дорога, більше немає…

— Таке кажете! Чи я тут не народилась?

— Так ото отаман Гнат прикликав усіх гайдуків до себе і каже, щоб вони поскакали Вовчою стежкою навперейми! Ну, Степан за головного. Але наш Микола їх усіх повів. Не тому кажу, що мій небіж, а тому що справді дуже тямучий хлопець! Вони малого перехопили на шляху вже недалеко від Старих Млинів. І воно кинулось зі шляху та в яри. Там кинуло коня і почало дряпатись нагору з яру. Степан каже: «Стріляйте! Бо втече, сучий син!» Бо за ним подерлися двоє гайдуків — наш Микола і там ще один. У того щось заїло! А наш Микола як вистрелив — так йому голову і відстрелив. Так роги на тріски і розлетілись!