Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 26

Бубка, вивертаючи морду то так, то так, стиха повискував і, по черзі, то правою передньою, то лівою лапою торкався хлопчика.

Омелько не сварив собаку. Він з насолодою, аж примруживши очі від задоволення, жував стегенце.

Хлопчик відірвав два шматочки білого м'яса. Один, хоч і гарячий, зразу кинув собі в рота, а другий тримав, поки не вичахне.

Бубка миттю заковтав свій шматочок і розлігся перед хлопчиком, поклавши йому морду на коліна.

Омелько і хлопчик мовчки, зосереджено обсмоктали всі кісточки першої куріпки, заїли дрібненькими печеними печерицями. Розламуючи другу куріпку, Омелько сказав:

— Отож тепер слухай і запам'ятовуй. Тільки ти один, більше ніхто, знатимеш про мене правду. Я тобі розповім про своє життя. І хто я, і звідки я. І як я героїв, і як дурниці робив… Отож, щоб ти знав: ні батька, ні матері в мене не було. Мене в малиновім кущі заскочили гончаки одного пана. Я був слабенький, упав і лежав, тому пси мене не порвали. І я лишився живий. У той час повз ліс великим шляхом ішла одна жінка. Ішла вона на прощу до Києва. Мене й віддали їй, бо вона була перша із жінок, кого зустріли мисливці. Я не знаю, скільки мені тоді було рочків. Може три, може чотири. Набагато був менший за тебе…

— Батьку, а чого ви у лісі були?

— Як чого? Та від татар утікав… Ти он до колодязю заліз, у землю сховався… А я в малиновім кущі спасався… Взяла мене та жінка. Звали її Варварою. Вважай, що була вона мені так би, як матір. От вона і привела мене із собою до маєтку мого пана. Лишилась вона у пана якийсь час, може на рік, а може й більше… Вона помагала куховарити і вишивала сорочки та рушники. Поки я не втік із панського маєтку, то не бачив, щоб хто краще неї вишивав сорочки. Сяде на сонечку і починає так спроквола колупати голкою. Але не встигнеш і озирнутись — а вже на білім полотні червоний візерунок вогнем палає. Її вмінню, певно, заздрили, бо мене називали Варчиним байстрюком. Бо коли вона все ж пішла на прощу до Києва і сказала, що скоро повернеться, ніхто мене більше жодного разу не назвав байстрюком. Як «матінка Варвара» пішла і не повернулась, приставили мене до діла, щоб я дарма панського хліба не їв. Спочатку ми пасли гусей на леваді коло ручаю. Я і ще двоє хлопчаків, ну може, трохи старших за мене. Ні кращим, ні гіршим я не був від них. Тільки на відміну від них, я весь час хотів їсти. Це помітив старенький пастух-воляр і сказав мені: «Дитино моя! Ти не надійся і не чекай, що тебе нагодують. У людей свої клопоти, яке їм діло до тебе? Бо ти нічийний. Ти, дитино моя, сам себе забезпечуй, щоб голодним не бути. Ти дивися, що їсть скотина і чистий птах, шукай його і вживай…» Так я і робив потім. Я всякі трави і коріння перепробував, ледь не сконав від дурману. Та вже не був ніколи голодний від снігу до снігу. Взимку було гірше, але теж навчився себе нагодувати… Мій пан був православний і тримався старосвітських звичок. Він, як ото пани-ляхи у своїх лісах, дерева ні на поташ, ні на вугілля не переводив, на продаж не рубав. Як що й продавав, то це коней, мед і віск, що його бортники в лісі збирали. Та й не сам пан продавав, а його управитель. Ото вже було падло! Але про нього я тобі потім розповім. Як я підріс, поставили мене з челядинськими хлопцями пасти свиней. Свиней у нашого пана достобіса було. Ми їх ганяли через піщані пагорби до гаю дубового. Там з одного боку коло гаю ще й підлісок виріс, кажуть, після пожежі. Усякої ягоди сила силенна там була. Ще й зарості ліщини, та такої рясної і врожайної, просто диво. А з другого боку болітце серед піщаних пагорбів. Як приженемо туди свиней, свині зразу розбігаються, хто куди. Одні жолуді під дубами шукати, інші в лісок ягоду оббирати, а ще й попруться у болото вилежуватись, у багнюці. Хоч нас і троє, але ж свиней у пана було достобіса. І кнурі, і свині, і підсвинки, поросят, як гороху. Бігаємо ми, бігаємо, все їх до купи підганяємо, щоб далі в пущу не поперлись та там і не пропали… Тут таких лісів нема. А в пущі було повно велетенських дубів. Їм було по тисячі років, старі люди казали. І звіра там усякого — і красного: олені, лосі, зубри, кози. І хижого звіра було скільки хочеш: ведмеді, вовки, рисі. Через ту біганину за свинями не було часу, щоб ягодою досхочу поласувати, чи грибів спекти, чи карасів у болоті в корзину натоптати. Так нас ті свині і підсвинки замордують, так ми за ними набігаємося, що, бувало, попадаємо на землю і плачемо. Та раз я таке побачив: одне порося залізло в ямку, не глибоку, але само вилізти не може. Поборсалось, поборсалось і як заверещить. Тут я бачу: свині підняли голови від землі, прислухаються. А тоді з усіх боків — і від лужка, і від болота, і з чагарів побігли до ямки. А порося все репетує. Позбігалося все свинство — і мале, і велике. Я витяг порося. Вмить все свинство заспокоїлось і розійшлося зразу по всіх усюдах. І тут я скумекав: треба те голосисте порося спіймати і шмагати лозиною, щоб воно верещало. І тоді всі свині позбігаються… Так я і зробив за якийсь час, коли свині розбіглися на всі боки. Виламав я ліщиновий пагін. Підкрався до того «співучого» поросяти і схопив його. Потім я інших поросят пробував лупцювати лозиною, але в жодного не було такого голосного верещання. Почав я шмагати наше голосисте порося, а воно як зарепетує! Я шмагаю, а воно репетує. Зразу почали збігатись дорослі свині. Обступили мене, розлючено рохкають. Моїм товаришам до мене і не підійти. Вони щось кричать мені, але я не чую — от який рейвах знявся!… Коли тут, на моє щастя, іде дідусь-воляр. Побачив він таку веремію, і кричить мені щось. Я не чую. Тоді він мені на мигах показує: «Покинь порося! Тікай!» Я так і зробив. Підбігаю до нього. Він і каже: «Молодець, сам докумекав! Та довго не мордуй порося, бо свині, хоч вони й свині, а за своє дитя вас загризуть…» Отоді я вперше зрозумів, що я до чогось власною головою можу докумекати. І ще я зрозумів, що треба старших не тільки слухатись, але і вчитись у них… Ну, потім, поки пас свиней із хлопцями, я завжди тримав при собі те голосисте порося. Я його злегка періщу лозиною, але порося «співає» так, ніби я його життя позбавляю. Чим воно голосніше репетує, тим більше після цього я його пригощаю — чи окрушиною хліба, чи ягодою, чи морквиною, чи грушками падалками. Я його так навчив, що тільки дам понюхати грушку і торкнусь лозиною до спини, воно вищить, як недорізане. Он яке було розумне порося — знало, що мені від нього потрібно. А ще кажуть — дурний, як свиня! А бач, і серед свиней є розумні. Серед всякої тварі є розумні і є дурні. Потім мене той дідусь-воляр взяв помічником. Ми випасали волів на левадах, по берегах річки, у кількох сухих улоговинах. Бо в моєму краї немає ні високих пагорбів, ні глибоких ярів і долин. Там навіть більше половини сільських хат стояли над землею на товстенних дубових палях. Як спекотне літо, то під хату в затінок ховались і собаки, і кури, і свині. А як навесні повінь бувала добра, то від хати до хати на човні в гості їздили… Коли з дідусем випасав волів, то все по берегах, по оболонях. Тут не було ягід і горіхів, зате риба, раки і болотні птахи до моїх рук так і пливли. Дідусь-воляр навчив мене сітки плести і на рибу, і на птахів. Я потихеньку ставив їх у болоті і в ручаях, а в чагарниках сильця на птахів. Для забави лук собі зробив. Невеличкий такий лучок ясеневий. Стрілки очеретяні, а наконечники кістяні. Забавка забавкою, на друге літо так навчився стріляти, що дня не було, щоб ми з дідусем дичини не їли. А як дізнаємось, що панський управитель у сусіднє село подався чи на торжище кудись, то дідусь відпускав мене до лісу. З лісу я й рябчиків приносив. Ото смак! Я собі пищика зробив із заячої кістки. Залізу в ліщину, причаюсь і починаю підсвистувати пищиком. Дивна птаха: як сполохаєш його — злітає з дерева з таким шумом, мов ціла зграя. Як сідає на гілку — ну ніяк не почуєш. Отож я сиджу і підсвистую. І на всі боки роздивляюсь. Щоб не про авити, коли він сяде. Дивишся, дивишся — нема. Знов повертаєш голову в той бік — сидить на гілочці біля самого стовбура і головою крутить, мов курка на сідалі — зазирає: де ж той чужий рябчик, що його викликає? Ось тут його треба негайно бити… А смачний птах! Із усіх лісових птахів мені найсмачніший… Ми з дідусем три літа випасали старих волів. Як віл підходить до повної старості, тоді ним востаннє навесні орють і відпускають на пашу. І більше віл не працює, а все літо тільки випасається. І якщо воляр добрий і паша хороша, то до осені віл стає гладкий, важенний, шерсть на ньому аж блищить, як атласна. Тоді волів збирають у гурти і женуть на продаж. Чи до Литви, чи в Польщу. Я сам, коли служив пану каштеляну, своїми очима бачив на Краківському торжищі тисячі наших волів. Правду кажу: тисячі! Наша воловина соковита, ніжним жиром проросла. Ті краківські різники, хто в наших купців-гуртовиків виторговує дешево наших «абшитованих» волів, потім великі гроші заробляє. Наша воловина у Кракові тоді коштувала на третину дорожче від їхньої телятини… Дідусь-воляр був мовчазний. Всі дивувались, як ми з ним добре живемо. Бо я був, як куниця — ось я є, а ось мене вже нема… Неговіркий був, але вчив мене добре: за три роки ніхто мене з луком не вгледів. Лук і стріли високо в дуплі старої сосни ховав — який туди управитель полізе? У дуплі і берестяний козуб із сільцями і сітками ховав. Старенький показав мені, і як березову кору знімати, і як випарювати, і як тоненьким сосновим корінням шити бересту. Я так старався, так гарливо все припасував, коли потім поставив козуб на воду, то ні краплі води не пройшло… Хто його знає, як би воно далі було, та тільки в кінці третього літа приїхали гуртовики-перекупщики. І дідусь-воляр помандрував із ними у лядські краї. Всі несказанно здивувались: ну куди йому, старому такому, світ за очі мандрувати? Старенький нікому нічого не відповідав, не пояснював. А тільки мені, як вже валка рушала, він підійшов до мене і сказав: «Омельку! Дай тобі, Боже, удачу! Славна ти дитина. Та послухай мене: роби завжди все тихо, стережися всякого галасу. А особливо стережися бабства. Ти їм тільки слово скажи, а вони по всіх кутках таке розкудкудакають… Ну а я далеко помандрую. Тільки мені не до Кракова. Я з Кракова на прощу піду до Матері Божої до Ченстохова. «Я від несподіванки ледь не впав і кажу дідусеві: «Діду!.. Хіба ви католик потаємний?.. То ж католицька Матір Божа! Не наша!» Дідусь- воляр і відказує мені: «Ні, дитино, — не католик. А ікона наша. То католики нашу ікону собі захопили. І вона їм помагає все більше й більше сили набирати. Тому я піду помолюся перед нею, щоб вона наш православний народ згадала і захистила…» Ось яка таємниця мені була відкрита… Так пішов наш дідусь-воляр з купцями-гуртовиками і назад не повернувся. І ті гуртовики більше не з'являлись, поки я на панськім дворі жив. Тому я більше нічого не знаю про мого вчителя. Був, жив старенький воляр — і нема… За три роки, що допомагав старому воляреві, я добре підріс, зміцнів. Всі дивувались, що я харчуюсь із усіма у пана в людській, а сили мені прибувають і прибувають. Не буду ж я їм казати, що я скільки хочу, стільки й наминаю дичини, меду, ягід і риби. І ні разу не попався ні з пір'ячком рябчика, а ні з кісткою чи шкуркою заячою не попався — все добре ховав у землю, чи в дуплах у пущі ховав — хто скаже, чи то куна розкошувала, чи я?.. І взимку я виходив по здобич, хоч у мене ні чобіт, ні кожуха не було. Розмочив собі шмати доброї волячої шкіри, що в дідовім закутку знайшов, та й такі-сякі постоли змайстрував. Обмощу ноги сухим мохом, обгорну онучами, що зробив із полотняних ганчірок. Ще треба якось і мороз, і людей обдурить. То я позв'язував кілька заячих шкурок, надяг під сорочку хутром на голе тіло, а тоді вже згори дідову стареньку свитку. Він мені лишив. Мені від заячих шкурок тепло, як ніби у кожусі. А люди все дивуються, який я витривалий. А морози, скажу тобі, синку, за моєї молодості бували просто страшні… Я тієї зими сам один з боліт, озерець та річок приносив риби більше, ніж панські рибалки. А дичину в лісі з лука не бив і сільця і пастки не ставив. Сліди на снігу зразу покажуть, де хто ходив, хто що робив. Я всю зиму, а зі мною і челядь, кожен день їв свіжу рибу… Ага, забув ще тобі сказати — влітку я потаємно, потихеньку в панськім лісі бортничав. Бач, у пана була і пасіка влітку в липовім гаю виставлена — не менше сотні. І в лісі було не менше чотирьох десятків бортей. У селі було аж три родини бортників. Ніякої іншої повинності вони не знали від пана, тільки борті пильнувати, мед і віск добувати. Я все потайки та тихцем брав — не тому, що я злодій природжений. Ні! Бо якби я попросив у панських похлібників меду, чи зайчатини, чи юшки з минів, то наді мною б до кінця мого віку реготались би. Знаєш, синку, я таки був чемним хлопцем — і за кисіль з водою, і за гливтяк-загребу, і за обгорілу печену ріпу — я за все дякував старшим. Хоч мені останньому наливали миску, останньому окрушину черствого хліба кидали. Бо я нічий. У мене навіть прізвиська не було. Омелько — та й усе. Бо я тільки один був Омелько. І на панськім дворі, і в селі. Ні старого, ні малого більше ніякого Омелька не було… І от я перезимував свою рибну зиму, і почалась весна. Березовий сік пішов — квартами пив. У річки пішла плітка, повна ікри. Очерет новий витнувся — шпичаками солодкими ласую. Та така дивна весна, важка. То сонце пече, як на Петрівку, то одзимки зі сніговою віхолою прихоплюють ще перед Юром. А тоді зразу після Юра стала благодать — і сонечко світить, і дощик теплий з веселкою висівається. Зелень всяка пішла їстівна. Грибочки перші. А на обмілини з річок, озерець, боліт почали вилазити незліченні раки.