Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 48

На сусідніх стовбурах вибухом постинало всі гілки. По корі тих стовбурів, наче хто бризнув палаючою смолою, зміїлись язички вогню і підіймався блакитний димок.

І по землі мов хто розбризкав вогонь — горіло в багатьох місцях.

Всю погоню покидало на землю.

Хто очманіло сидів. Хто нерухомо лежав. Хто безтямно повзав.

Двоє коней лежало нерухомо.

Собак взагалі не було видно.

Сотник повзав рачки, щось ніби шукав у траві. А каптан і штани у нього в кількох місцях тліли, і від них ішов блакитний дим.

— Ну от — все скінчилось! Ось ваші шахвіри, ось вам ваший турок! — сказав Омелько і обійняв малого за плечі.

— Що це було, батьку?

— Наш порятунок. Сам пророк Ілля побив їх колесами своєї колісниці. — А хіба бувають у колісниці три колеса?

— Синку! Божеське людським не міряють. Швидко на коня! Бо нам ще їхати та їхати!

— А той кінь, гнідий, тепер наш?

— А то чий?!

І коли вони були вже на половині шляху до лісу, Омелько наздогнав гнідого коня. Без аркану, не злазячи з Буланка, прихопив чужого коня за вуздечку. І повели вони гнідого із собою в козацькі проходи.

Отак, вже о три-кінь, вони під'їхали до сосни, колись давно розбитої блискавкою. А в цю горобину ніч ще залишки старі було розколото навпіл. Від понівеченої старезної сосни на козацьку стежку їх вивів вірний козацький кінь Лиско.

10. КОЗОЛУП

Невидима стежка, кручена і звивиста, позначена тільки в кінській голові Лиска, вела їх зручним проходом між деревами, через трав'янисті галявини, зарослі опадки і піщані ручаї.

Чим далі вони посувались на південний схід, тим менше було слідів страшної нічної бурі. Менше відчувалось напруги в повітрі. От тільки коли у вузьких проходах Буланко і новий кінь торкались шиями, їхні гриви злітали вгору і якийсь час стояли сторчма. Тоді Омелько хрестився і проказував коротку молитву. Малий все повторював за ним.

Спочатку була сила-силенна поваляних вікових сосон. Де-інде й вивернутих із корінням.

Але поволі повітря ставало сухішим, легшим, напоєним пахощами свіжої живиці та розквітлої на піщаних горбах рожевої смолки.

Перед полуднем почав на них напливати гострий запах смолистого диму. У легкім тумані блакитного диму вони виїхали на здоровенну галявину. Одна велетенська сосна на краю галявини дотлівала.

Від галявини до узлісся буря проламала широкий просад. Товстенні стовбури лежали, потрощені, як цурпалки. За цими поваленими деревами відкривався вниз вільний прохід далі на широку рівнину.

— Тагануємо! Вогнище готове.

Вони зразу спішились і припнули коней до високого пня. Омелько миттю прилаштував вугря, загорнутого в траву, на тліючий стовбур сосни.

Скоро до смолистого диму почав додаватись запах смаженої риби.

— Батькуй Так смачно пахне, що аж у животі хапає.

— Потерпи. Боронь Боже, недопечену рибу їсти. Такі різі будуть, що й сконати можна.

Вони сиділи збоку від жару, щоб дим очі не виїдав. А коні стояли трохи навкіс від них. То зразу ні малий, ні Омелько і не звернули уваги, як всі три коня скинули голови, нашорошили вуха, роздули ніздрі. Тільки тоді Омелько схаменувся, як прив'язані коні почали вихати. Він схопився від вогню вже з луком і стрілою на тятиві. А коні просто обісіли — рвалися з прив'язі. Козак вискочив на повалений стовбур, щоб краще роздивитись, що там такого? І перелякано заволав малому:

— На сосну! Швидко! — Він тільки головою кивнув, на яку повалену сосну лізти.

Коні відчайдушне заіржали, рвонулись і відірвались. Помчали через галявину до лісу.

Малий навкарачки дряпався вгору похилим стовбуром. Він вже піднявся до перших гілок. І раптом послизнувся, і ноги його сприснули вниз. Але руками він вхопився за гілку і так і завис між стовбуром і землею.

І саме в цю мить від долини вилетів неймовірної величини вовк. Мчав просто до коней, що вже зникали межи сосон. Вовк рухався з такою шаленою швидкістю, що Омелько ледь встиг прицілитись у нього і спустити стрілу. Стріла влучила звіру ззаду в спину і вийшла вістрям з грудей під горлом.

Звір кілька разів перекинувся з розгону через голову. І на якусь мить застиг. А тоді враз ожив і почав підскакувати, мов якась страшна сила підкидала його над землею.

Він клацав слинявою кривавою пащекою, гріб кігтями і розкидав навколо себе траву, пісок, глицю і шишки.

Омелько вловив мить і одна за одною пустив дві стріли. Перша стріла прошила вовка від шиї до черева, а друга пробила око і застрягла у черепі. Звір витягся. Але все гріб і гріб передніми лапами пісок. Малий відпустив руки і впав на землю. Та зразу ж підвівся і, шкутильгаючи злегка, побіг подивитись на звіра.

— Куди ти?!

— На вовка подивитись. Він такий страшний.

— Не підходь! Це скажений вовк. У нашого пана, як я ще був зовсім маленьким, другий псар забив із куші скаженого вовка. І взяв його за хвіст, щоб відкинути з дороги. І скоро по тому захворів. Як чув, що хтось воду в кухоль наливає, чи з дійниці переливає в глечик молоко, то криком кричав від болю, головою бився об стіну. Весь піл, де він лежав, був у крові! Так нещасний мучився, поки помер, так кричав!.. Тепер нам клопіт — це страхіття треба спалити. Бо як хтось його скуштує, то теж сказиться!..

— І наш Бубка може?..

— Бубка, якщо ті курваші його не порішили, ніколи не вхопить вовчого падла. Отам під хвостом коло гузна у вовка є залоза. Отой сморід од тих залоз — так і карабашів лякав. А вони, може, й більші за вовка були… Ну добре, на балачки час витрачаємо. Поки не спалю вовка, коні не заспокояться. Омелько шаблею нарубав здоровенну купу гілок, накидав на звіра і підпалив. Зайнялось високе полум'я.

— Батьку, а наша риба? — Скрикнув малий і прожогом кинувся до велетенського догораючого стовбура.

Обпікаючи пальці, витяг згорток із вугрем. Він поклав його на повалену сосну і розколупав гілочкою, бо жаринки пекли руки. Майже вся рибина обвуглилась. Лишився шматочок може більший за два вершки. Малий поклав його на чисту кору, щоб вичах і побіг до козака.

— Батьку! Дайте того ножичка, що ви мені подарували!

Омелько витяг тонкий стилет із шапки і подав хлопчику. Малий шматочок вугря розрізав. Один шматочок з'їв, обсмоктуючи хребет і облизуючи пальці. Другий шматочок відніс «батькові». Бо той не відходив від багаття, а все підкидав гілки у вогонь.

— Спасибі, що батька не забув. Ти сам їж. Я їх не раз і не два їв, коли у ляхах був. А ти — коли то ще Бог дасть тобі вугря скуштувати — їж сам. А ножа мені віддай: без піхов — річ небезпечна. От зроблю піхви — будеш сам носити. А зараз ходімо коней збирати…

На диво, першим вони знайшли чужого гнідого, потім Лиска, а далі й Буланка.

Тоді Омелько взяв сокиру і нарубав доброго, товстого гілля і постягав на багаття. І тільки тоді, коли вогонь добре зайнявся, поспішили з цієї небезпечної галявини.

Коней напоїли в оладці з мілкого прозорого ручаю. І самі напились.

Малий знов пожалівся.

— Вугор такий смачний, але їсти ще більше хочеться!

— Потерпи, синку. До хутора вже рукою подати.

Спочатку вони стернею посувались бадьорою риссю. Потім стежкою межи височенними коноплями, від яких ішов густий, якийсь водночас терпкий і подразливий дух. Далі була здоровенна латка буйного маку, який уже поскидав майже зі всіх кущів великі рожеві, з чорними плямами, пелюстки. Далі йшов добрий часник, високе соковите пір'я цибулі, попелясті кущі рясного гороху, ціле поле чорної редьки із широким, рваним і дірчастим листом. Далі просадом рясніли наче коралами засипані, вишні.

Вже перед самим подвір'ям зростали високі груші і кілька низеньких, але рясних, аж гілки обламувались, яблунь. Все подвір'я оточував добрий високий плетений тин із тесаними стулками воріт на дубовим стовпах. Та ще збоку непримітно, під яблунями, був у тині високий перелаз.

Коли Омелько під'їхав до самих воріт, він запугав. Але на його пугання ніхто не відгукнувся, крім двох кудлатих полових собак.