Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 58

Тільки молодиця і хлопчик ступили на поріг, як з городу на подвір'я вискочила чепурна молодиця в юпці та квітчастому очіпку.

— О! — Зраділа вона. — Вже тут? Добрий вечір, пане козаче! Аж мені легше стало. А то оце прийшло двоє козаків! Кажуть, що вони твої сусіди на єзах… Тільки говірка в них трохи не така і такі нахаби: сіли за стіл під грушею й кажуть, що чекатимуть тебе, поки ти не прийдеш.

— Які з себе?

— Один такий у білій свиті, дебелий, на наших схожий. А другий худорлявий, чорнявий такий сологуб…

— Далі не треба. Синку, Тетяно, коней швидко в клуню! Швидше! Та йдіть мийте голову. І поки не покличуть, не потикайся з хати! — Сказав Омелько таким жорстоким голосом, що аж молодиці застигли.

— Ой, що буде? — Зразу заломила руки чепурна молодиця.

— Та тихо. Це не козаки, а панські гайдуки. Хочуть від мене малого вкрасти. І мене віддати на тортури панам-католикам. Я піду, ніби сильно впився. А ти, молодице, швиденько біжи, та, якщо є чим, підпоїть цих «козаків». Та дивіться, щоб там дітей не було. Так Христі і скажи. А як я прийду — зразу в хату йдіть подалі від гріха.

Чепурна метнулась до Христі, а Омелько вже вішав лук із налуччям до сідла на Буланкові, видобував баклагу з торби і ніби дудлив з неї оковиту, аж пирскаючи на всі боки. Господиня і малий притьмом завели коней у клуню. Та ще й двері клуні приставили горстками коноплі, ніби туди ніхто й не заходив.

Тетяна насварила дітлахів, щоб бігли в хату. Всі вмить щезли у хаті, ледь не збивши з ніг малого, що спинився, споглядаючи «п'яного» батька. Виписуючи кренделі та щосили при тому притупуючи, Омелько вивалився на вулицю і загорлав:

І тупотів, і пританцьовував, збиваючи золотаву куряву.

Тут із теплих сутінок на нього вискочив дудар Панько.

— О, козаче! Я тебе шукав, шукав! Так тебе хлопці хотіли бачити.

Кажуть: «Знайди нам його. Ми так його хочемо бачити. «Дали мені цілий гріш, щоб тільки тебе з найшов. Якби не я, вони б тебе до завтра шукали, у кого ти гостюватимеш… Їх ще двоє і до Михводія пішло. Та щось їх нема. Я їм теж показав, як до нього пройти…

— Ну молодець, дударику! Послужливий ти, Панько, ну, не гірше юдея. Грам мені, грай. Сьогодні я гуляю.

— Та я б з радістю, дорогенький. Та мені парубки танці замовили. Вже й могорич запили! Мені вже треба не йти, а бігти на куток! Там уся парубоцька громада зібралась… Я тільки прибіг подивитись, чи ти вже з'явився?.. — Вже з'явився, з'явився. Пограєш мені, а тоді біжи собі до шмаркачів, послужливий дурню!

Панько на «дурня» спинився, але Омелько прихопив його за ліве плече лише двома пальцями.

— Грай! Грай мені, грай!

І Панько з переляку, від болю притис міх і забігав пальцями по карабках і щосили задув у сисак.

Омелько якось дивно танцював, обертаючись на одній нозі, та щосили тупаючи другою. Потім пішов навприсядки та не втримався і гепнувся у пилюку. Та зразу ж скочив і затупотів так, наче хотів знищити славний витвір галицьких шевців. Та все прикладався до полив'яної баклаги.

Ворота на Христине подвір'я були завбачливо розкриті, і Омелько просто вкотився на подвір'я.

І нараз став, хитаючись та вихиляючись на всі боки. Підніс до вуст баклагу, ковтнув, закашлявся. І тихим голосом спитав.

— А де ж карасі?

Тут вискочили дві молодиці: Настя в очіпку, а господиня Христя у намітці, підхопили Омелька під руки і повели під грушу до столу.

На столі глиняний ліхтар кидав тепле світло на здоровенну глиняну пательню, закриту чорною гостроверхою кришкою.

Омелько, притискаючи велику баклагу до грудей лівицею, правицею зняв кришку, потяг щосили рибний. дух, закотив очі.

А тоді враз, наче протверезів, і ніби тільки зараз побачив двох чоловіків за столом, зрадів.

— Диви. Старі знайомі! Наче бачились на Інгульці! Га? Чи не там?.. Та, зрештою, не те головне. П'ємо по-першій. Ну, будьмо!

Омелько ледь не розтрощив чарки «гостей», що все ближче й ближче посувались по лаві до нього. Він виглядав п'яним, як чіп. Нахилився над столом, притискаючи лівицею до плеча баклагу, а правою хапав спинки карасів, запихався ними.

А дудар Панько грав.

Поки «гості» встигли об'їсти половину здоровенного карася, Омелько одною рукою вже розправився з третім карасем.

Зрештою, чорнявий з перевиненою головою, спитав схриплим від хвилювання голосом.

— Ну як базарювалось?

— Та все спродав! Аж дві копи в мене!.. Одну, хлопці, проп'ємо!.. А ти, Панько, грай, грай.

— Оце так побазарював! — Із удаваним захопленням прохрипів чорнявенький. — Де ти пістоль такий купив? Дай подивитись!…

Чорнявенький простяг руку і висмикнув пістоля з-за пояса в Омелька. Омелько наче й не побачив цього, продовжував обсмоктувати хребець карася.

Дудар Панько замовк, стояв, віддихувався.

— Дайте йому чарку, бо вже він здох! — Наче знов протверезівши, твердо сказав Омелько, але зразу ж схилив голову просто на пательню.

Тоді Чорнявий налив Панькові чарку.

А коли він наливав, здоровило в білій свиті витяг в Омелька з-за пояса турецький чингал.

Тут Панько знов заграв, І це наче оживило Омелька. Він поколупався десь у поясі і припечатав з розмаху важкий гаманець на дошки столу.

— Хлопці! Ось гаманець — несіть оковиту! Пиймо, браття, меди-пиво, червоне вино. Гуляй, душа, без кунтуша…

Омелько змахнув рукою і знов ударив гаманцем по дошках. Зав'язка грі ела-і-срібняки з дзвоном і блиском покотились по столу, посипались на землю. Обидва гостя кинулись збирати монети зі столу. Кожний однією рукою збирав монети, а другою тримав Омелькову зброю. Та монет більше висипалось на землю. Тоді вони схилились над землею, у гарячці поклавши пістоль і чингал на стіл. Омелько тихо поставив баклагу.

Щосили вхопившись руками за стіл, вдарив носаком чобота у вилицю здорованя.

Блискавично зігнув ногу, аж коліно дістало до грудей, і з розгону вжучив між лопаток чорнявого.

Панько від несподіванки і жаху подавився слиною і замовчав.

— Грай, послужливий дурню! Грай! Бо і тебе покладу до купи! Грай «горлицю»! Грай!

Панько з переляку тепер задудів, заграв голосно і навіть швидше, ніж треба.

Омелько застромив зброю за пояс. Взяв глиняний ліхтар і посвітив на скоцюрблених. Вороги не ворушились, навіть не стогнали. Але Омелька це не заспокоїло. Тепер він став на весь зріст і з усього розмаху додав обом носаком чобота по-під ребра.

— А тепер, сивий дурню, іди грай своїм очкурам. Сивий вже, а де козак, а де гнида панська, впізнати не можеш, Іди, не муляй мені очі! Та мовчи, бо з-під землі дістану. І карабки позабиваю тобі в гузно. Будеш добре тоді дудіти…

— Та пане Омелечку, та рідненький. Та я ж хотів козацтву нашому славному прислужитись. Ви ж такі герої!..

— Та йди вже, базіка!

Омелько поставив ліхтар на лаву. Обережно зняв із непритомних ремені з шаблями. Обшукав пояси і за пазухою: чи нема якогось різака. І чоботи промацав: а, може, де ніж захалявний притаєно?

— Христино, Настю! А де вареники? У сінешніх дверях дзвінко брязнула засувка, і на поріг стала Настя.

— Вони пішли? Де вони?

— Оно відпочивають.

— Господи, ти їх повбивав? Ой що ж тепер буде?

— Та не репетуй! Прочуняють і підуть… Спасибі тобі, Настуню, за карасиків!..

Тут із сіней випливла з макітрою в руках ставна і висока Христя.

— Ну й вареники! Ну й мед! Присягаюсь: ні у Кракові, ні в Парижі я не їв. Якби ще не оці гидолової віри іроди, то не знав би, де я — на землі чи в раю…

— Та вони ж православні! — Скинулась Настя.

— Візьми свічку та подивися: який хрест у цього чорнявого? — І Омелько витягнув ногу і перевернув на спину свого непритомного ворога.