Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 10

Бадьоро виглядало те селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики “Слава!”. Та раптом з боку Міської думи, де шалів від безсилої злоби “Протофіс”, почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло промисловців і фінансистів.

“Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати, — стверджував письменник Борис Антоненко-Давидович. — У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли” [50].

Може, і не помилявся письменник, та все ж виникає питання: як під зимовим одягом зеленівці могли розгледіти білі комірці й краватки? Напевно, Антоненко-Давидович писав з чужого голосу, бо дисципліна у селянському війську Зеленого таки була. Кадровий військовий Всеволод Петрів звернув увагу, що вже о 9-й годині вечора в Києві було тихо. “Ходив я шукати штабу облоги аж до Києва І, — згадував він. — І всюди спокійно, ні вистрілу одного не чути. І на рогах вулиць горять невеличкі ватри, а коло них гріються стійки Дніпровської дивізії та ходять стежі, підтримуючи лад” [51]. Тобто грабунків чи самовільної реквізиції не було…

19 грудня до Києва помпезно вступила Директорія. На Софійській площі Петлюра, який прибув найпізніше, приймав парад. Військо виглядало добре. “Дійсно, справжнє військо, народна армія українська”, — радів Микола Ґалаґан, співорганізатор Богданівського полку в 1917 році [52]. Але серед частин, які лунко карбували крок перед Святою Софією, не було дивізій Зеленого. Чому?!

Бо Петлюра не дозволив. Мовляв, ненадійні вони. Не запросив Головний отаман і Зеленого стати поруч та приймати парад разом. Щоб не ділитися славою з тим, хто її здобув?

Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР із “буржуазною Антантою” викликали розчарування. А головне, що Директорія зволікала з реалізацією головного бажання озброєних хліборобів — “Вся земля без викупу селянам!”

Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом… А так — вали звідси!

Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: “В колах Директорії — безлад і прострація… В Директорії якесь божевілля… На міністрів призначено хлопчаків… Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму” [53].

Про хаос, який поширювала Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. “Тверджу, — зазначав він, — що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її [54]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії “веде Україну до катастрофи” [55].

Отакі керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.

Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули — поки перебували при владі — збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся з проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: “Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!” Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартосаяк одну з “найсумніших сторінок” Української революції, вважав його “головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році” [56].

Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. “Зробила тяжке вражіння ця заява”, — зазначав Донцов [57].

Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, “обсадити” столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, який воював проти них під час Першої світової. Та ще й надав йому ледь чи не диктаторські повноваження. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, “чоловік трохи нечесний” [58]. Цей Чайківський “уславився” безпідставними арештами, реквізиція ми та позасудовими розстрілами. Чи не в його злочинах потім звинуватили зеленівців?

Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які прийшли з Австро-Угорщини “в наш Київ” та ще й командують, не знаючи “душі і психології українського Наддніпрянського селянства” [59]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці — елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що “всьому виною Коновалець, то він усе наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була” [60].

Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю — до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав.

На думку Думіна

Старшина Січових стрільців у Києві та гості із Коша УСС. У центрі Євген Коновалець. Київ, весна 1918 р. Копія.

Погляди січового стрілецтва можна оцінити завдяки Осипові Думіну. Чоловік це, безперечно, заслужений, але від помилок і тенденційності й достойному чоловікові не завжди вдається вберегтися. Упередженість Думіна видно вже з назви спомину — “Повстання отамана Зеленого проти Директорії у січні 1919 р.”.

Повстання ж не було.

Спомин справедливіше було б назвати “Каральна експедиція Директорії проти селян, які привели її до влади”.

Тепер про інші “неточності” Думіна. Він, зокрема, писав, що “Дніпровців не впущено в Київ” через “страх перед бешкетами” [61]. Таким чином, приховувалося, що саме зеленівці вибили з Києва гетьманців, опанували місто, погромів не чинили, а вже потім Коновалець вислав їх до Святошина.

Чому козацтво Дніпровських дивізій виставили з міста? Бо, каже Думін, “верхи Дніпровцям не довіряли і не рішилися доручити їм несення ладу та порядку в самій столиці” [62].

Чому ж не довіряли? Адже саме вони, увійшовши до столиці, забезпечили в ній лад. Бо, каже Думін, “між ними було багато непевного елементу” [63].

А де ж його тоді не було?!

Непевний елемент був у кожній зі сторін, у тому числі й серед січових стрільців, як, наприклад, “січовий чекіст” Юліан Чайківський.

А в Директорії не було непевного елементу?!