Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 17

Для охорони лівого крила від сторони яру, звідкіля зеленівці могли також появитися, вислано одну сотню запасу, тобто з куреня отамана Голуба. Тепер наша артилерія почала обстрілювати як зеленівську розстрільну, так і місточко. Коли незабаром наша розстрільна пішла знову в наступ, зеленівці почали спішно опускати Обухів.

Хорунжий Беїк, який у тім часі переговорював із зеленівським штабом, розказував опісля, що, коли над хатою, де велись переговори, розірвалося кілька шрапнелів, Зелений перервав переговори і дав наказ своїм повстанцям готовитись до відступу. В моменті, коли Зелений при виході зі штабу сів на коня, над ним знову розірвався один шрапнель.

— На Трипілля, хлопці, чимскоріше! — крикнув він і помчав зі своєю кіннотою.

З відступаючими зеленівцями поїхала у Трипілля і наша делегація, де переговори мали продовжитися” [114]. Немає сумніву, що Зелений відступив, щоб не наражати Обухів на знищення гарматним вогнем та пожежами. Та й, напевно, отаман усе ще сподівався знайти підхід до серця Думіна у дружній розмові з його представниками, серед яких двоє стрільців були земляками-київцями.

У Трипіллі

Близько 17.00 січові стрільці увійшли до Обухова. Ось як писав про це Осип Думін: “Втрат у тім бою було: п’ять стрільців убитих і сім чи вісім ранених, а між ними також хорунжий Грабар з кінної сотні С.С. Зеленівці понесли далеко більші за нас втрати. У них мало бути біля 25 убитих і 35 ранених.

По заняттю Обухова за те, що багато з його мешканців брали участь у бою проти нас, наложив я 6 тисяч карбованців контрибуції. Гроші вжито на прохарчування відділу, а також із них одному з обухівських міщан, якому хату ушкодила наша артилерія, а який не брав участі в бою, дано допомогу” [115].

Вранці 25 січня в Обухів з’явилася від Зеленого, вже з Трипілля, нова делегація. Вона заявила, що отаман вирішив скласти зброю. Думін уже не розпитував про те, скільки зброї буде, тільки попередив, що наступного дня експедиційний відділ вийде з Обухова і близько 12-ї години дня прибуде у Трипілля. До того часу зброю мусять доставити в Обухів, інакше артилерія відкриє по Трипіллю вогонь.

Не розумів, видно, Думін, що обіцянка скласти зброю свідчила не про слабкість отамана Зеленого, а про його намагання уникнути братовбивчого конфлікту, тому січовий старшина продовжив говорити мовою ультиматуму, мовляв, спалимо артилерійським вогнем Трипілля. Ще на марші до Трипілля Зелений мав усі можливості знищити каральний відділ, тим більше що козацтво прагнуло бою — щоб помститися за втрати товаришів в Обухові. Та й знав отаман околиці Трипілля як свої п’ять пальців — січові стрільці й незчулися б, як на марші потрапили б у смертельну засідку. Але ж не Каїном хотів увійти в історію свого народу отаман.

Якраз перед виходом з Обухова до Думіна повернулася січова делегація. Хорунжий Беїк розповів, що вчора у Трипіллі на майдані відбувся мітинг.

Першим виступив отаман. Він розповів, що на Трипільщину йдуть січовики, щоб їх роззброїти.

— Вони, — говорив Зелений, — ідуть з наказу своєї команди.

“Його бесіда була назагал дуже виважена і тактовна”, — свідчив Беїк [116].

— Так от, товариство, скажіть, що нам робити — миритись чи битися із січовиками? — запитав отаман козацтво.

Настрій повстанців не був одностайний. “Одні голоси були за тим, щоб битись дальше, другі за тим, щоб видати зброю й помиритись із Січовиками” [117].

Серед противників згоди переважали члени штабу Зеленого, серед них і Трав’янко. Вони рішуче виступали проти видачі зброї, називали січовиків контрреволюціонерами, прислужниками буржуазії. Дехто промовляв російською мовою. Ці “орателі” знали, як впливати на людей: називали галичан “чужинцями”, які прийшли сюди і командують. Один з них закінчив свій виступ провокацією.

— А знаєте ви, брати, чого хотять січовики? — крикнув він. — Вони хотять, щоб ми видали їм не тільки зброю, а й нашого батька, нашого отамана.

Це викликало страшне обурення серед трипільців. “На майдані зчинився шум і зі всіх сторін на нашу делєґацію посипалася лайка… — розповідав хорунжий Беїк. — Такого жадання зеленівській делегації я не ставив” [118].

Майдан вибухнув:

— Розстрілять січовиків! Дайте сюди їхню делєґацію! Розірвать тих с… синів!

Натовп наблизився до делегації, оточив її. Зеленівці підходили все ближче і ближче… “Я переконаний, — казав далі Беїк. — що наша ваша делегація була б у Трипіллю розстріляна, коли б не отаман Зелений. Він, коли побачив, що діється і на що заноситься, знову вийшов на трибуну:

— Брати козаки! Січовики нашої делегації не тронули. Наша делегація повернула до нас, і з делегації Січовиків не сміє волос злетіти з голови. Я заручив їхньому комендантові, що їх делєґація поверне жива. Коли ви їх розстріляєте, то розстріляйте і мене, бо не переніс би такого сорому, як цей.

Наші делєґати розказували, що слова Зеленого викликали на повстанців вражіння, яке викликати може тільки людина, обожаема товпою. Одні із зеленівців перепрошували батька, інші навіть… плакали” [119].

Потому запросили до слова керівника січової делегації. “Хорунжий Беїк, за переказом стрільців-гарматчиків, сказав таку зворушуючу промову, що настрій зеленівців до них зовсім змінився. Наших делегатів завели повстанці після мітингу до волості, де гостили їх, наче приятелів” [120].

Отаман же наказав скласти на сані кілька сотень напевно не найкращих рушниць і везти назустріч Думіну, щоб таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.

“Дня 25 січня до години 10-ї ранку зброї із Трипілля все ще не було, — писав Осип Думін. — Я постановив не ждати на неї довше, а йти на Трипілля. Незабаром відділ рушив туди в бойовім марші, бо все ще треба було надіятись, що в межичасі зеленівський штаб може рішити воювати з нами дальше і біля Трипілля знову може прийти до бою. Як охорону з правої сторони вислано через село Дерев’яну одну чету піхоти. З лівої сторони охорона маршу була лишня, тому що шлях з Обухова на Трипілля веде майже понад самим яром, у стін котрого розкинулась низина, і з цієї сторони напад був немислимий.

Під самим майже Трипіллям відділ зустрівся з третьою зеленівською делегацією. Ця передала нам п’ять саней крісів (біля 600 штук) і кілька тисяч набоїв та ні одного скорострілу. На краю місточка посередині шляху поставлений стіл, накритий білою скатертиною, а на ньому покладено хліб-сіль. Біля стола установилися старші віком міщане і привітали нас староукраїнським звичаєм.

Відділ увійшов у Трипілля без найменшої пригоди. Зелений зі своїми повстанцями подався кудись у незвісному напрямі, одні говорили, що на Ржищів, другі — на Переяслав. Опісля я довідався, що зеленівці в час окупації нами Трипілля сиділи в селі Кальному і Рудякові полівій стороні Дніпра. Багато зеленівців поховалося також по хатах таки в самім Трипіллю і на Підгорі. Того ще самого дня, в котрім відділ увійшов у столицю отамана Зеленого, видав я наказ не тільки Трипіллю, але всім довколишнім селам видати всю зброю.

Наказ був писемний, і його розіслала волость зараз же по місцях призначення. В наказі було заздалегідь указано, скілько котра місцевість має скласти крісів, набоїв, скорострілів і бомб. За невиконання наказу тим, у кого опісля знайдеться зброя, загрожено розстрілом (оригінал цього наказу для м. Трипілля в 1921 р. показано мені в Трипільській волості, де він захований в архів. — А. К.).

Одначе цей наказ успіху не мав. І ніхто зброї не приносив, так що я був змушений на другий день зарядити насамперед в місті Трипіллі трус по хатах. В одного тільки Трипільця (сусіда отамана Зеленого — Заброди) знайдено кріса. Полевий суд засудив його на смерть через розстріляння. Присуд виконано в півгодини пізніше” [121].