Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 34

23 серпня інспектор Київського повітового ревкому Шопенко побачив у Трипіллі “еще много зеленовских бандитов и отаманчиков, которые возмущают население Трипольського района, а также побуждают к восстанию".

I закликав начальство до рішучих заходів та продовження “беспощадной борьбы с недобитками зеленовщины” [258].

Того ж дня, 23 серпня, начміл Трипільського району доповідав чекістам, що у Трипіллі, Обухові та Черняхові “готово вспыхнуть контрреволюционное восстание. Крестьяне вышеупомянутых местечек избрали своих главарей банд, которые должны выступить против советской власти” [69]. До Завзятого, Таценка і Самозванця справді весь час приходили посланці від волостей. Питання ставили одне й те ж: готувати постання чи вже піднімати його?

Штаб загону ім. отамана Зеленого перебував то в Щербанівці, то у Красному. Нарешті він оголосив мобілізацію для загального повстання. Одразу відгукнулося до 3000 чоловік. Бойові дії розгорнулися не тільки на Трипільщині, а й у районі Ржищева, Черняхова і Миронівки. “Посланный отряд красноармейцев не в состоянии разбить их ввиду многочисленности последних”, — зазначали із сумом чекісти [259].

Народ у тяжких умовах продовжував запеклу боротьбу за своє право на існування.

Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський і голова Директорії Володимир Винниченко.

Недавні провідники революційного народу не тільки залишили на поталу свій народ, а й ще взялися ганити його з-за кордону. Вони засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р., коли уряд УНР став інструментом польської політики, продовжувати боротьбу було недоцільно, навіть злочинно. Так, Михайло Грушевський з комфортного Відня проголошував: “Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини” [260].

У липні 1920 р. Михайло Грушевський і колишній військовий міністр УНР Олександр Жуківський від імені президії Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів надіслали листа секретареві ЦК КП(б)У Станіславу Косіору. “В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції II Інтернаціоналу, а далі викладалася позиція про співпрацю КП(б)У та УПСР” [261]. Ось так безславно скінчила свій шлях Українська партія соціалістів-революціонерів — урядова партія Центральної Ради. Що може бути страшніше, як звертатися до катів свого народу з пропозицією про співпрацю!

8 червня, за місяць перед оцим зверненням до нього, Станіслав Косіор, прибічник нещадного терору проти українського народу, в листі від імені ЦК КП(б)У закликав усі губернські комітети Російської комуністичної партії надати ЧК допомогу партійними кадрами, щоб “уничтожить, выжечь каленым железом атаманщину” [262].

Ось до кого звертався Грушевський із пропозицією про “співпрацю”!

16 грудня 1920 р. на з’їзді ЦК КП(б)У поляк Косіор ще раз окреслив свою позицію: “По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить… Так же следует расправляться с помощниками бандитов… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели”.

Недалеко від колишнього голови Центральної Ради відбіг і колишній голова Директорії Володимир Винниченко. “Хто стоїть за перемогу контрреволюції… — казав він, — хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією — той є зрадник своєї нації” [263].

Добре, що народ не чув цих перевертнів. Якби й почув, то не повірив би. Сказали б люди, що то наклеп на провідників народу, чекістська провокація. та що б не писали колишні вожді, хлібороби вже переконалися, що “тільки власна держава могла порятувати від грабунку” [264].

Мрію про неї вони продовжували відстоювати зі зброєю в руках.

Визволення Трипілля

Дніпро. Художник Сергій Васильківський. 1890-ті рр. Копія.

Увесь вересень 1920 р. тривали запеклі бої. Удача схилялася то на один, то на другий бік. Комунари доповідали голові Київського повітового революційного комітету, що “бандитизм” у Трипільській волості набрав загрозливих масштабів, особливо в Долині, Красному, Дерев’яній, Щербанівці, Жуківцях та Обухові. Писали, що отаман Мусій Таценко має багато рушниць, набоїв, 25 кулеметів і дві гармати.

29 вересня “начтыла” Семенов повідомляв керівництво: “В Трипольском районе продотряд в количестве 125 чел. ввиду наступления организовавшейся банды оставил Триполье и погрузился на бронекатер. Отряд милиции самовольно выбыл в Киев… Мною отдано распоряжение тов. Трехолеву выступить с отрядом в Триполье”.

30 вересня дві сотні повстанців, що діяли в околицях сіл Жуківці, Долина, Красне і Щербанівка, вибили із Трипільщини ще один продзагін, а 2 жовтня розбили відділ трипільської міліції, який повернувся був встановлювати “соввласть”. Того ж дня месники відправили в пекло організовувати комуну голову сільського ревкому І. Мосюренка та члена ревкому Т. Кравченка [265]. Повстанці вичищали від червоного сміття і Трипілля. Серед комунарів, як завжди, переважали чужаки, та й тих було як кіт наплакав — лише 40 осіб стояло на обліку в комуністичній “ячєйці” Трипільської волості. 40 на 50000 населення. Небагато! То були переважно жителі міст, які повернулися у села, де народилися, бо у містах не було чого їсти [266].

У жовтні притік повстанців до загону ім. Зеленого значно зріс. Це виклиг кало тривогу в Києві. І окупанти вирядили чергову каральну експедицію на Трипілля. На двох пароплавах плив грізний загін матросів і курсантів. У тому пекельному бою ніхто не переміг, хоч і побили один одного добряче.

Наприкінці жовтня на Трипільщину прибуло ще два каральних загони — Завзятий один розбив, а другий під тиском повстанців відступив. Та в боротьбу втрутилася негода — випали великі сніги. Отамани розпустили козацтво, залишивши керівне ядро та найзапекліших відчайдухів, яким не можна було повертатися в села. В одному відділі залишилося 35 козаків і старшин, а у другому — 27. На той час лісовики налагодили зв’язок з переяславським отаманом Чорним (Гаврилом Куредою) та ватажком Неїжком, що діяв під Ржищевом.

Наприкінці грудня повстанці з’єдналися для спільного нальоту на Трипілля, де в той час перебувало до 600 червоних, що мали 12 кулеметів і 2 гармати. Нічний наскок був успішний: у полон потрапило чотири сотні червоноармійців, інші розбіглися. Усіх їх без жалю розстріляли та порубали. Реквізований хліб повернули людям.

Осип Думін стверджував, що операцією керував Самозванець (справжнє прізвище Заброда). Чоловік це був суворий, козаки поважали його і побоювалися. Слово отамана “було для кожного з них наказом” [267].