Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 53

№ 8 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про Гощівський партизанський загін та партизанський загін ім. отамана Зеленого в 1919 — 1921 рр

Зі смертю отамана Зеленого перестала існувати і його армія. Не знайшлося між його старшинами ні одного здібного заняти місце творця іспанських (Дніпровських. — Ред.) дівізій.

Ні один із зеленівських старшин не лучив у собі тих так потрібних селянському провідникові прикмет: особистої хоробрости в першу чергу, далі матеріяльної безінтересовности, великого орґанізаційного хисту, а що найважніше — уміння навіть серед найтяжших умовин додати бодрости своїм підчиненим.

Вже в кілька днів після того, як Зеленівці поховали свого отамана, началась траґедія. Визначнійші старшини зеленівської армії порозумілися з Денікінцями, продавали їм військове майно, а гроші ділили між собою і за їх до безтями піячили.

Розказують навіть, що були старшини, які обіцювали Денікінцям перевести на їх сторону цілу зеленівську армію, але того їм зробити не пощастилося, бо козаки зміркували, в чім діло, і потягли хто куди. Одні з них пробилися в ряди Армії У.Н.Р., другі поступили в повстанчі ватаги, яких тоді на Правобережжі був не один десяток, та найбільш подалося домів, щоб заховати кріса на слушний час, взятися знова за рало та зажити мирним селянським життям. Не всім, одначе, так склалось, як бажалось.

Большевики, занявши Трипільщину, взялись у першу чергу за винищування та переслідування Зеленівців. Одних арештовано і розстрілювано без довгої мороки, других висилано в київську Губчеку, а та також не задавала собі много труду в розправі з “зеленівськими бандитами”, як большевики називали Трипільців. Для Зеленівців настало “люте время”. Много із їх, більше скомпромітованих перед червоною владою, з першого дня повороту домів стали жити нелегально. Вони все ж таки надіялися, що, переждавши найгірший час переслідувань, зможуть пізнійше доступити отпущенія гріхів. Але помилились. Большевики лютували чимраз більше і дедалі принимались енерґічнійше за винищування всіх тих, що служили в зеленівській армії.

Спочатку скривалися таки по селах у своїх знакомих і рідних, але большевики, набравши більше досвіду, перетрушували мало не кожну хату в Трипільщині. І те переслідування дедалі ставало більш систематичним. Большевицькі аґенти, обзнакомившись з місцевими умовинами, бушували навіть там, де їх ніхто не надіявся (не сподівався. — Ред.). Їм помагали також місцеві запроданці — як славний Шевченко Совіцький, садист і п’яниця, далі Рудич і Оленич, два найбільш небезпечні большевицькі аґенти-донощики.

Зеленівці, побачивши, що не так скоро їм діждатися амнестії, начали “емігрувати” в поблизький ліс Гощів.

Першими “емігрантами” і зав’язком пізнійшого партизанського гощівського отряду були: Трохим Колісник, бувший командант тила зеленівської армії, далі Мусій Таценко, колишній ад’ютант отамана Зеленого, вкінці Овсій і Вакун Удоти (тут і далі Удоди. — Ред.). За тими начали стягатися в Гощів і инші зеленівці. При кінці 1920 року зібралося в Гощові до трийцять люда — як з Трипілля, так і з поблизьких сіл.

Мало що не до самого кінця 1920 року про Гощівців як про організацію не можна говорити. Зеленівці збігалися в Гощів просто з метою окриватися аж до того часу; поки не верне Українська армія або не злагідніє большевицький режім. Деякі з їх скривався “на рівних правах”, кожний поступав як знав і як йому було догіднійше. Про те, щоби вести боротьбу проти Большевиків, ніхто з їх не думав. Так було аж до тої пори, поки в Гощів не прийшов один з бувших зеленівських визначнійших старшин, [а] іменно Самозванець (псевдонім) (справжнє прізвище Заброда. — Ред.). За його ініціятивою Зеленівці-збігці зорґанізувалися в партизанський отряд, який від місця осідку назвався гощівським.

Під отамуванням Самозванця Гощівці розвинули живу партизанську діяльність у районі місточок Трипілля й Обухова. Побіч многих менших сутичок з большевицькими відділами слід згадати напад на місто Трипілля зимою 1920 — 1921 рр., який належить до найгарнійших сторінок історії партизанського гощівського отряду.

В Трипіллю під той час стояла сильна большевицька залога, яка числила до 600 люда піхоти при одній батерії і кільканайцятьох скорострілах. Гощівці, увійшовши одної ночі в Трипілля, позносили большевицькі варти і по короткій боротьбі опанували місточко. Гощівці, занявши Трипілля, думали його зробити знова огнищем протибольшевицького повстання на Київщині, але це їм не вдалося. Большевики зрозуміли небезпеку і вислали з поблизьких гарнізонів, головно з місточок Ржищева і Обухова, сильні відділи, які цілу затію скоро зліквідували. Партизани мусіли знова податися в Гощів. Одинокою користю того нападу була велика скількість зброї, здобута на червоноармейцях, в яку отряд заосмотрився (забезпечився. — Ред.) на будуче.

Після того нападу отаман Самозванець розпочав на власну руку коншахти (таємні зносини. — Ред.) із трипільським Ревкомом і навіть кілька разів потаємно ходив у Трипілля. До цеї пори невідомо нікому, якого рода були ті коншахти і до чого, власне, зміряв (вів справу. — Ред.) Самозванець. Гощівці, довідавшись, одначе, про те, засудили Самозванця на смерть, а присуд виконав таки його кревняк Вакун Удот (Удод. — Ред.).

Після Самозванця команду над гощівським отрядом обняв Мусій Таценко. Була це людина наскрізь ідейна, свідома національно й образована, але Таценкові бракувало сильної волі, авторитету і тяжкої руки, чим, попри свої хиби, визначався його попередник — отаман Самозванець. А ці прикмети були тим більше потрібні, коли приходилося отаманувати над такою “вольницею”, якою іменно була гощівська братія.

За Таценка отряд став знова наче збіговищем всякого люду, якого одинокою метою було скритись перед Большевиками, а при нагоді добре забавитися і по-козацьки погуляти.

Вправді (щоправда. — Ред.), за отамування Таценка в квітні 1921 року гощівський отряд разом з партизанами отамана Чорного (з Лівобережжя) (справжнє прізвище Гаврило Куреда. — Ред.) пробували були занята місто Обухів, але напад не вдався. То остаточно підорвало авторітет Таценка в отряді.

Подібно як Самозванець, скінчив і Таценко трагічно. В часі іменно одного походу прийшло між їм а (і. — Ред.) двома партизанами, Овсієм Удотом і Андрієм Мовчаном, до суперечки, в часі котрої ті вбили Таценка (та подія мала місце 14 липня 1921 р. на лівому березі Дніпра, проти села Халеп’я. Тіло Таценка поховала рідня на кладбищі близько хутора Таценків.).

По смерти Таценка запанувала в Гощеві повна анархія. Відносини в отряді нагадували все інше, тільки не партизанів. Гощівці стали “промишляти” по шляхах, наче лицарі темної ночі. Не диво, що дооколичне селянство, якого симпатії були спершу по стороні партизанів, стали відноситися до Гощівців байдуже, а подекуди навіть ворожо. Щойно пізніше, як ті устаткувалися, селянство знову стало ставлятися до їх по давньому.

У тому часі отряд числив 25 до 30 добре узброєних партизанів, в якому переважали числом Трипільці.

Ще в першій половині 1921 року Центральний повстанчий комітет (якого зорґанізовання треба завдячувати енерґічному старшині С.С. [Іванові] Андрухові) поставив собі між иншими завданнями також увійти в контакт зі всіми повстанчими Групами, отрядами і загонами, які тоді існували на Україні, і підчинити їх своїм наказам і директивам.

Ту задачу у трипільському районі, то є в першу чергу увійти в контакт із Гощівцями й отрядом отамана Чорного, що оперував на Лівобережжі в околицях місточок Воронькова і Переяслава, було доручено Григоровичеві (Григорович Володимир, родом із Черновець. Служив від 1915 р. в австрійській армії, опісля в У.Г.А., а в 1919 р. прибув з маршовим курінем у корпус С.С. При кінці 1920 р. (у большевиків) занимав посаду ад’ютанта в “Галицькій школі Червоних Старшин”. Увільнившись зі школи в початку 1921 р., Григорович виїхав у Трипілля на посаду завідуючого військовим відділом при волосному ревкомі).