Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 57

Одначе моє зденервованнє трівало тільки хвилю, після того я зовсім усиокоївся. Я просто дивувався, що так скоро зумів відзискати рівновагу духу. Мої думки вже не тиснулися безладним роєм у голову, але плили рівно, і я їй кожній наче приглядався, наче важив її…

Я розумів, що вони можуть нас у кожній хвилині арештувати, маючи в свойому розпорядженню біля двох сотень червоноармійців місцевої залоги, але якийсь внутрішній голос переконував мене, що вони сього тепер не зроблять.

Під впливом тих вражінь і думок мої нерви були подразнені, а властиво передразнені. Я відчував певного роду приємність, таку, як відчувається після ужиття якого-небудь наркотику. Мене цікавила та гра в кота і мишу, я старався дати собі відповідь на питаннє, чим та гра скінчиться та, наразі не знаходив відповіді.

Балачка з комісарами тягнулася біля двох годин. Урешті вони повставали і начали прощатися. На їхніх лицях видко було задоволеннє тими відвідинами.

— Ви каґда уезжаете в Кієв? — запитав червоний комісар, подаючи мені руку.

— Завтра пароходом їдемо з Григоровичем разом.

— Зафтра? — повторив той здивовано і хвильку, здалося мені, надумувався. — От, харашо сложилось, ми тоже завтра вазвращаємся в Кієв, значітса едем вместе.

“Начинається опіка”, — подумав я, стараючись умить вхопити інтенцію (намір. — Ред.) замаскованого чекіста. І, як показалося пізніше, я відгадав її зовсім влучно.

З тим і вийшли вони з кімнати. Я глянув на Григоровича і здивувався. Його лице було спокійне і не зраджувало ніякого занепокоєння. Він, навпаки, мав задоволену міну.

— Ну, що ж ти на та все? — звернувся я до нього, коли гості були вже надворі. — Як ти думаєш, що се за птиці?

— Се такі голодранці, які, хоча й є дійсно контрольорами для волосних ревкомів, їздять туди більше для того, щоб при нагоді добре наїстися та попити самогону. І нічого в них підозрілого нема. Приїхали, погуляли в Трипіллі та й завтра заберуться к чорту.

А коли я Григоровичеви начав про них говорити так, як думав, то він мене просто висміяв. Щоб свобідніше поговорити про те все, я запропонував Григоровичеви піти над Дніпро на прохід (прогулянку. — Ред.).

Уже сонце заходило, а ми все ще гуляли понад Дніпром і сперечалися та переконували один одного. Тепер я змінив свою думку, остільки, що їхати в Київ пароходом разом з комісарами нам ніяк неможливо.

Мій плян був такий, щоб на другий день рано тишком виїхати підводою в Київ, там обережно розпитати про арештовання і щойно рішитися, чи оставати нам на своїх місцях і дальше, чи шукати якогось захисту.

Григорович і тепер оказався непоправним оптимістом. Він не вірив, а навіть не хотів допустити найменшої тіни підозрі, що контрольори — се аґенти чека. Він був за тим, щоби їхати в Київ таки з цим пароходом, бо коли б вони, мовляв, були аґентами, то були б нас арештували ще в хаті.

Я побачив, що мойого впертого товариша (а Григорович був дуже впертий) ніщо не переконає і радий-не-радий мусів згодитися на подорож пароходом.

На другий день була неділя. Пообідавши, начали ми лагодити в дорогу свої сумки. Біля полудня до трипільської пристані мав причалити пароход, що вертав знизу, на якому ми мали дібратися в Київ.

Пароход мав відійти за півтори години, а до пристані, що в сей час була аж під Халеп’ям, був порядний шмат дороги. Треба було спішитися. Ми готові були вже до виходу, як нараз почули в передній кімнаті знакомі нам із вчорашніх відвідин голоси. За хвилю в хату ввійшли комісарі, і з перших їхніх слів ми пізнали, що вони “вдрєбезґі” п’яні.

— Здраствуйтє, таваріщі, — крикнув червоний комісар, подаючи нам руку. — Так ви уже ґатови в путь?

— Та вже пора на пароход, — відмітив Григорович і взяв на плечі сумку.

Я зробив те саме.

Червоний комісар сів тим часом на моє ліжко, закурив і, сплюнувши на підлогу, лаяв когось (руським словом); його товариш мовчав і тільки глуповато-п’яно усміхався.

А ми з Григоровичем все ще стояли із сумками на плечах біля дверей і ждали, щоб “гості” винеслися з кімнати.

Нагло (несподівано. — Ред.) червоний комісар вийняв з кобури нагана і кинув з цілої сили на стіл, а потім ударив міцно рукою по столі, аж шиби задзвеніли.

— Ех, ми, чорт пабєрі!.. — гукнув, мов скажений, і глянув визиваючо в нашу сторону.

Мені від його погляду — такий він був звірський — аж мороз пішов поза спиною. Я глянув на Григоровича, — той держав руку в кишені на револьвері…

— Да брось, что ти дурака валяєш, да брось, Ванька, — кинувся до роз’яреного червоного комісара його товариш.

Він узяв нагана та поклав знов у кобуру червоного комісара. Той дещо успокоївся і, закашлявши ще пару разів, підвівся з ліжка. Що мала означати ціла ця сцена, годі сказати напевно, але з погляду його очей я догадувався, до чого воно йшло…

— Йдьомте, таваріщі, йдьом на параход, а то єщо апаздаєм к чорту, — запропонував комісар у гострій шапці.

Ми з Григоровичем вийшли з кімнати перші. Господиня, переполохана лайками та криком п’яного комісара, стріла нас на порозі та якось несміло побажала нам щасливої дороги.

— Скоро та щасливо вертайте, — сказала, віддаючи Григоровичеви клунок із приготованими на дорогу харчами.

Червоний комісар вийшов зараз же за нами.

— Нєчєво, хазяйка, не беспокойтесь, ми скоро вазвратімся вместе живи да здарови, — сказав він господині, вимовляючи слова “живи да здарови” з якоюсь многозначущою злобою.

По дорозі до пристані комісарі дещо прочуняли. Началася балачка про погоду. Здавалося, ніби сей прикрий настрій, спричинений нетактовною поведінкою “гостя”, уступив. Так, розмовляючи про всякі дурниці, дійшли ми до пристані.

На пароход прийшлося нам ждати більше двох годин, й так, на моє велике здивованнє, ми його не діждалися. Вже над вечір вернули домів. По дорозі ми умовилися з Григоровичем, що на другий день рано виїдемо в Київ підводою. Для нас такий оборот справи був корисний. Підводою, власне, треба було їхати на села Злодіївку, хутір Граби, а потім лісом через хутори Плюти і Рудики. Я тут зовсім певний того, що комісарі вже тепер не будуть мати відваги їхати з нами по тій дорозі, бо особливо біля Плютів і Рудиків вешталися часто Гощівці. І круто приходилося комуністам, коли який попав у їхні руки. Розуміється, що для нас із Григоровичем ся дорога не представляла ніякої небезпеки, бо ми вже давно з Гощівцями стояли в порозумінню, а Григорович був у них навіть у гостях.

Та яке було наше здивованнє, коли пізно ввечері комісарі знову прийшли до нас, тепер уже майже зовсім тверезі й, довідавшись, що ми на другий день ідемо підводою в Київ, заявили, що й вони поїдуть із нами. Правда, їх дивувало те, що ми рішили їхати так небезпечною дорогою для совітських служачих дорогою, і вони розпитували, що ми робитимемо, коли на нас нападуть “бандіти” [311]. Ми відповіли, що будемо боронитись до останку, а Гощівцям у руки живими не піддамося. Не знаю, чи повірили вони в наші запевнення, але бодай удавали, що вірять. Розпрощавшись із нами “падружескі”, комісарі відійшли.

Тепер і скептик Григорович призадумався над тим, чого комісарам так спішно в Київ, і то обов’язково хотять їхати з нами. Тут Григорович ще пригадав, що вони говорили про поїздку в Германівку, про яку уже тепер не згадують.

З такими думками і роєм питань, догадів і сумнівів полягали ми спати.

У понеділок ледве почало світати, як уже обидва комісарі, а з ними чотири червоноармійці прийшли на нашу квартиру. Заїхало чотири підводи. Ми розмістилися на них. На першій і на другій сіли по два червоноармійці, а на третій обидва комісарі. Ми з Григоровичем сіли на останню підводу. Видно, що комісарі здавали собі справу з небезпеки, яка їм грозила з боку Гощівців, бо, крім власних револьверів, озброїлися ще у кріси, позичені у котрогось з місцевих комуністів. Ми теж із Григоровичем озброїлися в обрізи [312], щоб заманіфестувати наші льояльні наміри у випадку небезпеки.