Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 62

— Кто єдєть? — почулося в цій хвилині з пароплава.

Не було сумніву, що ми зрадилися, що комуна почула плескіт весла.

— При щосили! — скомандував півголосом Колісник.

Гребці не зважали вже на ніщо. Всю силу, всю енергію вложили вони тепер у свої весла і вдарили ними — аж луна Дніпром пішла. Човни летіли мов стріли вперед.

— Кто єдєть? Пріварачівай суда! — репетував на палубі кацап-вартівник.

Перший човен зрівнявся з рогом острова. Він був уже безпечний. На пароплаві заметушилися, почулися крики і, коли наш останній човен заїхав за ріг острова, гострий свист куль прорізав повітря.

“Так, так, так”, — клацав на панцирнику скоростріл.

“Так-так-так”, — відповідала йому луна у прибережних лозах та шуварах і губилася десь на дніпрових лугах.

Большевицькі кулі свистіли зразу десь далеко збоку нас, але згодом засвистіли і над нашими головами. Комуна, видко, добре зміркувала наш напрям, але було пізно. Ми були заслонені островом, наче стіною.

Доїхавши менш-більш до половини острова, човни зменшили швидкість. Ми причалили до лівого берега Дніпра. Тут загін висів, щоб гребцям дати змогу відпочити.

Про те, щоб панцирний пароплав переслідував нас, не було й мови. Дніпро в цьому посушному році був у деяких місцях такий мілкий, що пароплави вдень наїжджали на піщані лави і застрягали в них не раз на кілька днів. А ніччю, то пароплав взагалі не важився рухати зі свойого становища.

“Ще одної схожости більше з козацьким походом на море”, — подумав я, висідаючи на беріг — Кизикермен минули щасливо, щоб так і Очаків” [313].

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН)

Крезуб А. Партизани. Спомини. І частина. — Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. — С. 76 — 95.

№ 11 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про перемогу партизанського загону ім. отамана Зеленого у Воронькові в серпні 1921 р

В останніх днях липня 1921 р. партизанський відділ з Гощівського лісу, що розкинувся на правому березі Дніпра між Обуховой, Таценками, Рудиками і хутором Плюти, перейшов на Полтавщину до партизанського відділу отамана Чорного (справжнє прізвище Гаврило Куреда. — Ред.). Відділ отамана Чорного оперував у районі місточок Переяслава, Ржищева, Воронькова і, подібно як Гощівський відділ, складався з козаків бувших Дніпровських дівізій, опісля Зеленівської армії. Між обома відділами від самого початку їх існування відносини були дуже дружні, однак не було случаю, щоб обидва відділи оперували разом, що розуміється могло вийти тільки на їх користь.

Ще в марті того ж року Центральний повстанчий комітет у Київі робив заходи, щоб обидва ті відділи злучити у більшу боєву одиницю під командою отамана Чорного, та старання в сьому напрямі не довели до нічого. А не довели з многих причин. Перш тому, що Гощівці взагалі нерадо опускали свій район, т. є. Трипілля — Обухів і свої славні гощівські болота, а друге, тому що особа отамана Чорного не дуже була в Гощові любленою. Скажу навіть більш, що отаман Чорний мав навіть серед Гощівців запеклих ворогів.

Коли в червні 1921 р. мені довелося поступити в гощівський відділ, я начав докладати старань, щоб перевести в життя проект Центрального повстанчого комітету. Більшість членів того Комітету, вправді (щоправда. — Ред.), в цьому часі вже була большевиками арештована (між їми і бл. п. сотник С.С. Іван Андрух), але сам Комітет істнував дальше і продовжав працю, яка заключалася в підготованню загального протибольшовицького повстання на Україні під осінь.

З початку мої заходи не доводили до нічого. Все розбивалося об упір (небажання. — Ред.) Гощівців віддати себе під команду отамана Чорного. Вкінці вийти з Гощова на Лівобережжя вони все-таки погодилися. По довших “балачках” між Гощівцями і партизанами відділу отамана Чорного дійшло до порозуміння на тій основі, що отаман Чорний уступить, а на його місце має бути спільно обидвома отрядами вибраний новий командант.

Отаман Чорний справді уступив і з кількома собі відданими козаками подався на полуднє (південь. — Ред.) у район Переяслава, щоб там організувати новий відділ. У цьому случаю отаман Чорний поступив дуже патріотично, бо коли б він не схотів був уступити, то було б ніколи не дійшло до об’єднання обох відділів, тим більше що серед своїх Полтавців він був досить популярний і вони були б отверто проти його ніколи не пішли як цего бажали Гощівці.

З резиґнацією отамана Чорного питання об’єднання було рішене. Дня 4-го серпня проголошено злуку обох відділів — Гощівського і Полтавського — в загін імені отамана Зеленого. На загальній козацькій раді, яка відбулася в лісі біля села Рудакова, вибрано нового коменданта, одного старшину С.С. — Галичанина, інші старшини задержали свої місця.

Вибори нового отамана відтворили мені живцем подібну сцену з головою Тараса Бульби. Козаки-партизани спершу посипали голову свойого нового команданта землею, а після піднесли його тричі на руках угору. Після того началася гульня. При звуці бандури хлопці танцювали [так], що справді здавалося, що земля згинається і стогне. На всіх лицях малювалася така бадьорість і козацьке завзяття, що я справді почував себе наче в товаристві запорозької чубатої братії.

Новий отаман не довго роздумував, що йому робити. Вже в дві години після свойого вибору (обрання. — Ред.) наказав лаштуватися до нічного походу. Хотя й нікому не звісно було, куди він поведе загін, та всі догадувалися, що він думає добути коней. Для об’яснення треба згадати, що в загоні було всего 12 кінних на близько шістьдесять піших партизанів, і не раз над тим [ми] застановлювалися, в який спосіб цілий загін перемінити на кавалєрийський. А нагода тепер була добра. Недалеко від Рудакова, [а] іменно на лугах під селом Вишеньки, пасся табун коней большовицької кавалерії, яка стояла по дооколичних селах. У табуні могло бути коней до двісті штук, а сторожа при їх не особливо сильна.

Треба було бачити, з яким завзяттям партизани взялись за чищення зброї, а зброю любили вони більш за своє життя. Я не раз подивляв, з якою пильністю козаки доглядали своїх крісів та револьверів, і то без ніякого примусу, а просто зі самого замилування до зброї. Зрештою, кождий розумів, що справна зброя — це його одинокий ратунок не раз в безвихідній ситуації.

Ніколи не лучилося мені бачити у партизанів заржавілої зброї, а тим більше несправної, хотя й на війні в регулярних арміях це було буденним явищем. А на партизанці особливо трудно було держати зброю в чистоті, коли приходилося перебувати в лісах, болотах на дощі не раз цілими днями та ночами.

Сонце вже схилилось було з полудня. З партизанів хто спав у холодку під ліщиновим корчем, хто читав книжку (в нас була своя похідна бібліотека), інші знову зібралися в гурток і грали “в дурака”, слухаючи при тому анекдотів незабутнього нашого оповідача Дудуна Семена.

Та й лучшого поки що не було нічо до роботи. Похід був заповіджений, як звичайно, аж під вечір, а часу ще оставалося не менш годин три. Тільки отаман на боці зі старшиною над розложеною на траві картою обговорювали сьогоднішню виправу. Нарада недовго трівала, і старшина скоро зачала розходитися, щоб відпочити де-небудь в тіні, бо цілу ніч прийдеться не спати.

Втім, появився в таборі наш муж довір’я з поблизького Рудакова і доніс отаманові, що якісь люди з Воронькова хотять із їм бачитися та дещо “побалакати”, Поява Сидора (так звали нашого мужа довір’я) в таборі всіх зацікавила, кождий став допитуватися, хто прийшов у село і що нового приносить. Та Сидір на всі запити мав тільки одну відповідь:

— Не знаю.

Отаман скоро зібрався, кликнув на Вороньківців, яких трьох люда служило в нашому загоні, й пішов із Сидором у Рудяків. Через годину вернулися. Отаман зараз же зібрав усіх до купи, і заявив, що сегодня вночі загостимо в місточко Вороньків, звідкіля якраз прийшли делегати від селян, з якими він, власне, перед хвилею (щойно. — Ред.) балакав. Отаман розказав про те, що місцева міліція, яка складається з вороньківських комуністів-голодранців, немилосердно знущається над народом, грабить, що тільки попаде під руки, а часто й побиває селян, які спротивляються грабежу, до смерти. Від кількох днів сидить у місточку також отряд із сотні чоловік червоноармійців з комісарем. Ті знову прийшли за “продналогом” і відібрали в селян все посліднє, не зіставляючи нічо навіть на засів.