Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 76

УНДО, угруповання, яке завжди виказувало відносно Польщі ознаки лояльності і з яким польський уряд уклав договір про нормалізацію? Прекрасною ілюстрацією позиції цієї групи, яка охоплювала цвіт української інтелігенції, є книга Кедріна (псевдонім «Ношо politicus»), видана у 1940 р. у Кракові під назвою «Причини падіння Польщі». Уся вже неприхована радість від поразки Польщі, вся отрута ненависті до всього польського знайшли тут своє місце. Найчорніші перспективи накреслює автор для Польщі і поляків, впевнений, що ніхто його у майбутньому не звинуватить у державній зраді. А інший серйозний прихильник УНДО висловився ХІІ.1939 р. так: «Повірю, що після війни Польща отримає Східну. Пруссію, Гданськ і Західне Помор'я, але ніколи не повірю, що на ці землі (це значить на Червенську Землю і Волинь) коли-небудь повернеться Польська Держава». Надійшов пам'ятний для поляків східних і південно-східних земель липень 1941 р., період військового правління на свіжозахопленій німцями території. Цей період запам'ятався серед інших подій: 1) арештами за українською підказкою і при співучасті української міліції 22 професорів і доцентів львівських вищих навчальних закладів, про яких і чутка пропала і які за всіма ознаками були ліквідовані на місці. У такий самий спосіб вони добились також знищення польського лікарського відділу, а через 2 дні після арештів до німців звернувся доктор Панчишин (УНДО) із заявою, що українці можуть зайняти посади і налагодити роботу лікарського відділу власними силами; 2) цей період українці знову використали для знищення сотень поляків, головним чином у провінції (масове вбивство понад 100 польських вчителів у Станіславі), і видачі їх німцям. Не можна тут не згадати показових переслідувань у Крем'янці поляків, налаштованих дуже українофільськи, популярних на цій території діячів, близьких до Юзевського і Понятовського. Деяких з них переслідували їхні ж учні-українці.

До категорії доносів належить зарахувати також знакову промову станіславського прелата на похороні вбитих НКВД українців. «їх вбило НКВД, створене поляком Дзержинським і обслуговуване євреями і поляками». Ця промова також ілюструє, які настрої в українському суспільстві формував український клір. З часом українські доноси набрали напівслужбової форми. УЦК надсилає у 1942 р. до губернатора території багатосторінкового листа зі скаргами на зайняття деяких установ у Львові виключно поляками з усуненням українців і поіменно перелічує поляків, які там працюють, зазначаючи напроти кожного його передвоєнні гріхи, як-от: «член Союзу захисту західних кордонів», «голова Стрільця», «працівник II відділу ДОК» і т. п. Багато з обмовлених було заарештовано XI. 1942 р. Крім доносів, які стали в руках українців буденною зброєю, вони також користуються, але рідше, іншою зброєю, тобто анонімними погрозами щодо небажаних поляків (наприклад, щодо тих, хто в судах вживає польську мову).

Німці наставили українців у різні відділи адміністрації. Тому поліція, міська і сільська комунальна адміністрація, економічна адміністрація, житлові установи — все було виключно під контролем українців, в установах праці вони також були у більшості. Ці установи, крім можливостей збагачення, служать їм для систематичного, всебічного переслідування польськості. Беззастережна відмова полякам у концесіях на магазини, частково завершене результативно намагання не допустити створення польської кооперації, грабування польського майна українськими кооперативами, виловлювання поляків для відправлення на роботи у Німеччину, недопущення установами праці польських учнів у школи, призначення поляків на підводи і до примусових робіт з допомогою війтів, розподіл контингентів — ось способи, які використовувалися систематично. За час від IV до VIII. 1942 р. українська поліція привела до відділу праці у Львові 630 осіб, зловлених на вокзалі, і серед них жодного українця.

До цього сумного переліку додаються факти останнього часу. Вбивства поляків на Волині, які в липні 43-го набрали характеру масового організованого погрому українськими бандами, показують, що по обидва боки Сокальського кордону ставлення українців до поляків є ідентичним, а політика Юзевського на північ від кордону принесла такі самі гіркі плоди, як «нормалізація» на його південному боці. Бо та сама рука, яка вбиває поляків на Волині, вже починає, поки що спорадично, діяти і у південно-східних воєводствах. Добровільний запис українців у дивізію СС і благословення новобранців Перемишльським єпископом Коциловським доводять, що ніхто з українців взагалі не зважає на своє громадянство і наслідки, які з цього випливають.

Ось набір фактів і подій 4-річного періоду війни, який характеризує ставлення українського середовища до польськості. З цього переліку ясно випливає: 1) що антипольські настрої серед українців є масовими. Вони охопили всі суспільні верстви і всі політичні угруповання, спостерігаються в усіх регіональних осередках. Випливають вони значною мірою з емоційних відчуттів, тобто з ненависті, яка затьмарює весь політичний розум. Ні емоційне ставлення до більшовиків, які нищать все українське, ні до німців, які так ганебно обманули українців, навіть близько не дорівнюють за своєю напругою розжареній до білого ненависті до поляків. Ірраціональні моменти відсувають у тінь будь-який політичний розрахунок, це доводить той факт, що останнім часом, коли вже стало зрозуміло, що союзники, а разом з ними і польська справа перемогли, українці не тільки не відмовились від своєї антипольської позиції, а навпаки — їхні виступи проти поляків лише посилюються. Вони зовсім не зважають на відповідальність перед польською владою; 2) у всіх українських діях проявляється стихійне прагнення до знищення польськості на цій території. Це знищення — єдина річ, яку вони змогли здобути для реалізації незалежної України на південно-східній території Речі Посполитої. Не підлягає, зрештою, сумніву, що цей процес нищення поляків може полегшити українцям за сприятливої кон'юнктури реалізацію їхніх політичних планів. Треба також зрозуміти, що польські втрати населення за період війни на території південно-східних воєводств і Волині величезні. Більшовицькі виселення, які зачепили майже виключно польське населення, охопили принаймні мільйон сільського і міського населення. З вивезених значна частина не повернеться. Арешти і більшовицькі екзекуції, потім німецькі, українські вбивства, особливо масові з двома поверненнями, також становлять серйозний пункт у статистиці населення цього регіону, особливо серед міської інтелігенції. На місце єврейського населення українці впроваджують у містах і містечках безземельних українців із сіл, так само і в містах, які становили головну основу польськості на тих територіях, поляки відступають на дальній план. Отже, коли польське населення, що зазнало протягом 4 років винищення, повинно додатково терпіти ще й український терор, то нічого дивного нема в тому, що тут і там все більше починають проявлятись панічні настрої. Серед міського населення можна зауважити тенденцію до переїзду на захід, і ці випадки стають все частішими. Сільське населення, зв'язане з землею, залишається на місці, але також панікує, слабші признаються до українства на основі родинних зв'язків, походження і т. п., але жоден селянин відкрито не співпрацює з ПКО і не читає «Львівську газету», щоб тільки не заявляти про свою польськість. Не можна заперечити, що настрій пригнічення і паніки серед населення значною мірою є результатом поведінки наших політичних діячів у цілому, а керівних зокрема. Бо чи зустрічали ми у нашій пресі тверду, задекларовану позицію нашої влади щодо державної зради, яку масово здійснювало і здійснює українське населення? Чи щодо українських політичних угруповань, які відверто пропагують відокремлення і все сміливіше, тому що не зустрічають жодної реакції польського уряду? Як же гаряче очікує польське населення ясної, недвозначної, сильної заяви від польських політичних діячів, що вбивства поляків, грабунки польського майна будуть суворо покарані, а майно відновлено. Польське населення на цих територіях прагне мати впевненість, що вперті поголоски про територіальну автономію південно-східних земель, нібито вже визнану польським урядом, є не чим іншим, як пустим вимислом панікерів, що після війни поляки на цій території не перейдуть під владу нинішніх українських терористів, а завтрашніх правителів автономних південно-східних земель. Польське населення запитує, чому вироки КВЦ, які оголошуються зрадникам-полякам, не стосуються зрадників і вбивць — українців. Серед населення панує глибоке переконання, що серія таких вироків значною мірою призупинила б український терор. Це переконання ґрунтується на доброму знанні української психології, яка завжди поступається перед силою. Але цієї сили щодо українців польські чинники до цього часу не застосовували. Ні польський уряд, ні його представництво у країні не проявили до цього часу відносно українського населення нічого, що б підтвердило, що Польща є господарем на цих землях, а українське населення не звільнялось від громадянських обов'язків. Проте з різних польських політичних кіл виходять і поширюються серед українців (головним чином «Східної Землі Речі Посполитої») інсинуації, які через свої шляхетні угодовські тенденції формують в українців переконання, що поляки є слабкі, і зміцнюють їхню впевненість, що Польща ніколи не повернеться у «Західну Україну», а серед поляків сіють депресію і приреченість на поразку і, що найгірше, — підривають серед польського населення довіру до керівних діячів. Ось сумний баланс втрат за воєнне 4-річчя.