Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола. Страница 12

Дмовський повчав Вільсона, що ситуація майже безвихідна, бо через відсутність на місці культурного елементу утворення Литовської і Української незалежних держав означало б або анархію, або правління іноземців. У той же час поляки ще надто слабі, щоб керувати «всією територією східних земель», такий обов'язок був би для Польщі завданням понад її сили. Залишається один вихід: поділити ті землі між Польщею і Росією, причому Литва могла б отримати від Польщі автономію. Це був би проект перекреслення українських державотворчих поривів, адресований авторові чотирнадцяти визвольницьких пунктів, з яких тринадцятий говорив про право Польщі на незалежне існування навіть з доступом до моря. Виникла ситуація, яка заслуговувала на назву «безсовісної». Але польський керівник тим не переймався і подав проект спочатку усно на засіданні Найвищої Ради мирної конференції 29 січня 1919 року, а пізніше письмово до міжсоюзницької комісії у справах Польщі, утвореної мирною конференцією.

Усталилася певна закономірність: як тільки на форумі Антанти з'являлась українська проблема, польська дипломатія завжди займала непримиренну позицію, намагалась формувати негативну думку Антанти, яка мала бути арбітром у польсько-українській війні за Східну Галичину. Польська делегація на мирну конференцію поставила перед собою дуже конкретну мету: знищення Німеччини і знищення України. Лише з тією різницею, що німці загрожували західним кордонам майбутньої Польщі і треба було приструнити цю потугу, а український народ нікому нічим не загрожував, він хотів бути лише господарем у власному домі.

І за це був приречений на знищення.

Бо про Польщу лише на польських землях ніхто з провідників польського народу думати не хотів, адже в їхньому розумінні майбутня Польща повинна була стати супердержавою, хоча не мала для цього засобів. Не було тільки згоди у питанні: у який спосіб досягти супердержавності? Ендеція пропонувала побудову єдиної великої держави з денаціоналізацією чужорідного населення. Пілсудський разом із частиною соціалістів і краківськими консерваторами хотів утворити польсько-литовську федерацію, звичайно ж, під польською гегемонією. 2 березня 1919 року було скликано засідання Національного Комітету, щоб вирішити, який варіант є кращим. «Якщо станемо на федеративній платформі у стосунках з Литвою, — характеризував ситуацію один із промовців, — то послідовно мусимо застосовувати її і у ставленні до русинів, внаслідок чого втратимо Східну Галичину». Інший оратор також стверджував, що програма Дмовського більше відповідає польським інтересам, бо корисно вирішує русинську проблему, яку не вдалось би охопити федеративною програмою. Дуже мало поляків хотіли виникнення русинської держави і утворення з нею федеративного союзу. Переважала концепція однієї державності, яка змусила б відмовитися від литовського Ковна, зате дозволяла уникнути відродження України.

Висновки, які випливають із цих концепцій, є дуже мінорними. Національний Комітет Польщі на чолі з Дмовським формально і фактично став представником польського народу. Це підтверджує цитата з найновішої біографії керівника Народної Демократії, у якій читаємо:

«Дмовського — особливо того, з 1917–1919 — можна вважати представником народу, бо у своїх діях виразно враховував принаймні два основних інтереси польського народу. Може, це прозвучить обурливо, але, власне, його програма великої Польщі, що об'єднувала у своїх кордонах і провідні прикордонні національності, у найбільшій мірі відповідає більше чи менше усвідомлюваним національним прагненням» [11].

Повертаючись до ходу його думок, робимо надзвичайно прикрий висновок: ось народ, віками годований великодержавним баченням, прищепив усім своїм поколінням загарбницькі тенденції, а його представники — Дмовський і Пілсудський (згадаймо захоплення Вільно) з цілою плеядою діячів нижчого ряду стали виразниками цих тенденцій. До такого страшного спотворення психіки народу довела агресивна політика польських можновладців, яка продовжувалась протягом довгих століть. Бо тільки у голові зі спотвореною психікою може народитись погляд, що литовці, білоруси і «малороси чи русини» — згідно з номенклатурою Дмовського, — як гірші народи, нерозвинуті і нездатні до самостійного буття, повинні підлягати полякам — західноєвропейському народу, освіченому, висококультурному, «народові панів», як говорив недоброї пам'яті фюрер.

Загарбницький націоналізм не терпить опозиції, тому до литовців і білорусів, які приймали неволю покірно, ніхто у Польщі не ставив претензій, а ось до українців, які у хвилі розпачу хапалися за зброю, сформувалась ненависть. Без обмежень це виявляв «представник польського народу» у численних пресових статтях, зібраних пізніше у VII томі «Творів» [12], обґрунтовуючи необхідність знищення України з огляду на інтереси Польщі. А ось приклади таких роздумів:

Сторінка 222. Оскільки Польщу не можна знищити, — думали німці, — треба зробити її малою шляхом утворення української держави і пересунення її кордонів у глибину польських земель так далеко, як далеко сягає руська мова. Наслідком цього був Брестський мир, що визнав за Україною Холмщину.

Сторінка 229. Незалежна Україна стане збіговиськом аферистів усього світу, міжнародних каналій, сверблячкою Європи, осередком розладу і гниття.

Сторінка 235–237. Ворогами незалежності України повинні бути Румунія і Польща. Румунія заплатила б за цю незалежність втратою Бессарабії. З Польщею було б ще гірше. «Якою б не була українська держава, вона завжди муситиме намагатись охопити всі землі, у яких звучить руська мова. Вона намагалась би досягти цього не тільки тому, що такими є устремління українського руху, але і тому, що, бажаючи встояти проти Росії, яка ніколи з цим існуванням би не погодилась, повинна була бути найбільшою і утримувати якнайбільшу армію. Польща тоді заплатила б набагато більшу ціну за утворення української держави».

Сторінка 238. Польща потрапила б у кліщі між Україною і Німеччиною, а тим часом «Велика Україна не була б у своїй провідній стихії так дуже українською і назовні не представляла б здорових стосунків. То насправді був би гнійник на тілі Європи, сусідство з яким було б для нас фатальним. Для народу, як наш, молодого, який мусить ще виховати у собі своє призначення, краще мати за сусіда потужну державу (Росію! — М.С.), хоча й дуже чужу і дуже ворожу, ніж міжнародний публічний дім».

Дмовський не тільки топтав національну гідність сусідів, а й гальмував створення їхньої державності. Процес побудови набрав реальних форм у другій половині 1918 року після поразки центральних держав, коли було прийнято рішення про перебудову Австро-Угорської монархії згідно з 14 пунктами програми Вільсона. 19 жовтня 1918 року польські депутати заявили у віденському парламенті, що їхньою метою є об'єднання в одній Польській державі усіх земель, де польський народ має історичну і культурну перевагу, не виключаючи Східної Галичини. 27 жовтня у Кракові було скликано Польську ліквідаційну комісію, яка доручила місцевій адміністрації Галичини, що складалася переважно з поляків, продовжити виконання службових обов'язків, але вже від імені Польської держави. Вирішено, що комісія переїде до Львова, одночасно переймаючи владу у місті від австрійського намісника. Тим часом Польська військова організація, отримавши інформацію про підготовку українців до захоплення влади, 31 жовтня оголосила мобілізацію своїх членів у Львові, видала зброю й набої. Відділи були розміщені у польських школах і в більших будинках. Після полудня ПВО мобілізувала інші польські організації, комендантом міста було призначено капітана Чеслава Мончинського. Тобто наступне повстання оборонців Львова не було «спонтанним жестом розпачу польських жінок і дітей», як це з емфазою подає польська історіографія.

Зранку 1 листопада Українська Національна Рада інтернувала намісника і взяла владу у Львові. Протягом дня владу було взято у Коломиї, Снятині, Станіславі, Жовкві, Раві-Руській, Золочеві, Тернополі, пізніше у решті Східної Галичини. Владу брали легально, спираючись на право самовизначення народів, сформульоване Вільсоном, а також на цісарський маніфест, який передбачав, що «кожне плем'я на території, яку воно займає, творить власний державний організм». На депутатську пропозицію про передачу Польщі всієї Східної Галичини австро-угорський уряд відповів 31 жовтня, що поляки можуть уже брати владу з одним застереженням, що вона не буде охоплювати української території, бо українському народові признається рівне право на утворення самостійного державного організму.