Золотий Ра - Білик Іван Іванович. Страница 14

Я мовчу. Про козопасів насамонів не важко було здогадатись, але мій гість не все сказав, тож тепер крутить капелюха на пальці й робить свої висновки:

— Дурнішими виявилися карфагенські купці, що торгували з лівійцями за Геракловими стовпами. В тих лівійців золота кури не клюють, і воно дуже дешеве. Як добувають золото інди — чув?

Я читав про це в його «Історії», але мені цікаво почути живу розповідь з його вуст, і я зумисне невиразно стенаю плечима. Він не звертає уваги на такі тонкощі й веде:

— Є в країні індів дуже особлива піщана пустеля. Особлива вона тим, що в ній водяться величезні мурахи, кожна з них убільшки майже як пес. Купці розповідають, нібито кількох таких мурах тримає на цепу в своєму палаці сам перський цар: уранці він любить їх дрочити довгою залізною палицею, а вони від люті аж гарчать. Отже, ці мурахи риють собі в пустелі нори, вигрібаючи нагору цілі кучугури піску, багатого на золото. Інди ж і їздять у пустелю по той пісок, запрігши у візок дужу верблюдицю, в якої вдома лишилося маля, та двох самців на підпряжку до неї. Інд виїжджає з дому в такий час, щоб бути біля мурашиних нір у найдужчу спеку: тоді мурахи розморені й не вилазять з-під землі. Ну, а сонце там пражить немилосердно. Інд в'їздить між крайні кучугури й набирає повні мішки того піску, а потім чимдуж поспішає додому. Але мурахи теж відчувають людський дух, вилазять з нір і кидаються в догоню, — вони страшенно прудкі, прудкіші за будь-яку тварину. Коли б інд не встиг вихопитися вперед, поки повилазять з нір сонні мурахи, він би зроду не зміг од них утекти. Але й з таким випередженням утекти не просто. Верблюдиці витриваліші й бігають швидше за самців, через те інд одного по одному відчіпляє верблюдів і кидає їх на розтерзання переслідувачам. У верблюдиці ж удома лишилося дитинча, тож її не доводиться особливо й підганяти, сама щосили біжить. Волею богів околиці екумени надаровані найбільшими природними багатствами, ніде немає щедріших покладів золота й коштовних камінців. Найкрайнішими народами на Сході й на Заході є інди та лівійці, а в лівійських племен по той бік Гераклових стовпів теж золота кури не клюють. Ці люди добувають коштовний метал ще легше й без жодного ризику: вони дістають його з дна озер. Дівчата прив'язують до кінця довгого мотузка жмутик гусячого пір'я, вмоченого в смолу, відпливають човном од берега, спиняються й опускають те пір'я аж на дно, вкрите товстим шаром мулу. Коли потім витягають пір'я на борт човна, кожна пір'їнка виявляється рясно обліплена зернистим золотом. А вже як цього позолоченого пір'я назбирується добра гора, лівійки його підпалюють. Смола та пір'я йдуть за вогнем, а золото лишається: бери скільки хочеш та неси карфагенським купцям. То хто ж кого обводить кругом пальця? — сміється Геродот, бере свого крислатого капелюха й крутить його на пальці.

— Ти питав мене про цей капелюх? Без такого ширококрисого петаса в Лівії довго не намандруєш!

Хто поможе Демаратові?

Коли Левтіхід переступив поріг, усі п'ятеро ефорів-суддів уже знали про його намір позиватися з царем Демаратом, тож найстаріший ефор сказав:

— Присягнися!

Позивач ступив іще кілька кроків і поклав руку на край вівтаря, тоді почав називати себе й своїх предків до п'ятого коліна:

— Я, Левтіхід, син Менара й онук Агіса, нащадок Прокла й Арістодема, тріакадарх спартанського Війська Трьохсот, присягаюся цим гарячим вогнем Зевса Лакедемонянина, що в моєму позові не буде й слова брехні!

Він одступив на крок і почекав дозволу сісти, але найстаріший ефор з недовірою в голосі сказав:

— Клятва неповна...

Левтіхід збагнув думку старійшини й знову приступив до вівтаря:

— Хай спостигне люта Зевсова кара мене й моїх нащадків до п'ятого коліна!

— Це вже зовсім інша річ, — мовив старійшина й посвідчив присягу перед людьми та богом, поклавши обидві долоні на вже охололий попіл скраю вівтаря. Тепер позивач мусив говорити тільки правду.

Ефори знову зійшлись наступного дня, гукнувши на слухання також обвинуваченого царя Демарата. Коли цареві сказали про Левтіхідів позов і замах на його царське звання, Демарат реготнув і поклявся ще страшнішою клятвою:

— Якщо правим виявиться Левтіхід, я зніму діадему з голови й навіки покину Спарту!

Жахливішої клятви справді не було. До того ж ефорам стало відомо й інше: нібито Левтіхіда хтось нацьковує проти царя Демарата, але свідків ефори не мали. А що Левтіхід ладен стерти Демарата з лику землі, це було відомо кожному спартіатові. Зненависть між ними спалахнула цієї зими, перед каральним походом проти острова Егіни, який схилявся до дружби з перським царем. Левтіхід був уже немолоденький, мав двох дружин, а Зевксідам, його син від першого шлюбу, нещодавно помер, лишивши по собі вже дорослого сина Архідама. Від другого шлюбу синів у Левтіхіда не було, була тільки донька, чотирнадцятирічна Лампіто, яку Левтіхід віддав за свого ж онука Архідама. Коли ж і друга дружина померла й Левтіхід став подвійним удівцем, то заслав сватів до п'ятнадцятирічної доньки Хілона Перкали.

Але на святі Великих Діонісій з Перкалою познайомився Демарат. Він щойно вийшов із віку безправного воя-ірена; оскільки його батько — цар Арістон — помер, він мав стати замість нього другим царем Спарти, разом із Клеоменом. Демарат підмовив дівчину вийти до нього вночі, після чого її в батьківському домі більше не бачено. Хілон спочатку шаленів, але, не мавши іншої ради, розладнав заручини з Левтіхідом і згодився на шлюб доньки з молодим царем. Ну, а Левтіхід присягнув помститись молодому цареві.

В Спарті споконвіку було по два царі — ще від часів завоювання Пелопоннесу дорійцями. Хоч відтоді минуло стільки сторіч, одного царя й досі давав Спарті дорійський рід Евріпонтідів, а другого давали Агіади — ахейський царський рід. Спартанці охоче дотримували цього звичаю, насамперед через те, що царі дуже рідко мирилися між собою, від чого вигравав народ.

Клеомен і Демарат не становили винятку. Клеомен зненавидів свого нинішнього напарника ще тоді, коли другим царем був Демаратів батько. Ну, а Левтіхід після одруження Демарата сушив собі голову тим, як помститись молодому суперникові; на допомогу несподівано прийшов старіший цар Клеомен.

Тепер Левтіхід присягав перед ефорами смертною клятвою, незважаючи на підсвідомий страх, бо винагорода могла бути найнесподіванішою. Але про це знали тільки він та старший спартанський цар. Ефори ж лише здогадувалися.

Сьогодні тут були обидва царі, та Клеомен з байдужим виглядом сидів у кутку й досі не озвався словом. Нервово совавсь тільки молодий цар.

— Тепер підійди ти й скажи все, що знаєш, — кивнув ціпком на Левтіхіда старший ефор. — Говори коротко й чітко.

Левтіхід підвівся й оголосив:

— Демарат не має права носити діадему царя Спарти. Його батьком не був покійний цар Арістон.

— Хто це може потвердити?

— Один старий спартанець. Тридцять років тому він був ефором, — відповів Левтіхід.

— Хто це такий і скільки йому років? — запитав той самий ефор.

— Це я, ефоре!

Всі озирнулися на голос і побачили вбраного в довжелезний пеплос горбаня. Це був головний жрець храму Зевса Небесного Александр, син Александра. Ніхто з присутніх уже й не пам'ятав, коли цей горбань був спартанським ефором, бо ефора обирають раз у житті всього на рік, та й ефорів п'ятеро.

Один із нинішніх ефорів дістав зі скрині збірник декретів і заходився перебігати очима довгий сувій.

— Ефор Александр, син Александра, онук Горгія значиться в списках під другим роком 63-ї Олімпіади, — нарешті оголосив він.

— Говори, Александре. Але спершу присягни! Жрець Зевса Небесного поклявся перед вівтарем Зевса Лакедемонянина й дзвінким голосом проказав:

— Ми сиділи на цих самих лавах — усі п'ятеро ефорів і обидва тодішні царі. Прибігає раб і каже цареві Арістону, що його дружина Діодора породила дитя... — Александр обернувся горбом до ефорів і кивнув у бік Демарата: — Те дитя тепер стало одним з наших царів... Отож коли раб сказав цареві Арістону, що в нього народився син, цар Арістон глибоко зажуривсь і вигукнув: «То не моє дитя!..» Й чимдуж побіг до свого дому. Свою царицю він страшенно ревнував, бо Діодора була найвродливіша жінка Спарти. А потім я сам згадав день їхнього весілля й пожалів нашого царя: Діодора явно не любила Арістона!.. Оце й усе, що я мав сказати шановним ефорам.