»З вершин і низин» (1887) - Франко Иван Яковлевич. Страница 4

Всюди нівечиться правда,

Всюди панує брехня,

В ваших лиш сердцях, о браття,

Най не постане вона!

Там ви для правди святої

Сильний збудуйте опліт,

Там ви огонь невгасимий

Чесної думки паліть!

Твердша від сталі твердої,

Сто раз тривкіша, ніж мур, -

Щирих, м'яких серць твердиня

Супроти громів і бур.

Там з поколінь в покоління

Правда простоїть ціла,

Поки не зломиться лютий

Вал лицемірства і зла.

І, мов те древо зимою,

Зверху безлисте, мертве,

В бурі, морози пускає

Вічно коріння нове, -

І, мов нора та підземна

Триска ключем з-під скали, -

Трисне з-під зла й пересудів

Правда жива на земли!

6 апр[еля] 1880

СУПОКІЙ

Супокій - святеє діло

В супокійнії часи,

Та сли в час війни та бою

Ти зовеш до супокою -

Зрадник або трус єси.

Бо коли народи в згоді

Враз працюють, щоб природі

Вирвать тайну не одну,

В тьму життя влить світла досить, -

Горе тому, хто підносить

Самовільную війну.

Та коли в робучу пору

В нашу хату і комору

Закрадаєсь лиходій,

Щоб здобуток наш розкрасти,

Ще й на нас кайдани вкласти, -

Чи й тоді святий спокій?..

15 іюля 1883

ТОВАРИШАМ

І вас зі своїх зборів проженуть

Старих порядків лицарі гордії,

Ім'я і діла ваші прокленуть

І крикнуть: " Зрада! Пагубнії мрії!"

І вашу добру славу оплюють

Брехнею, й вас полічать між злодії,

Отрутою, замучених, напоять,

Надії ясні жовчею затроять.

На суд потягнуть вас. Начинять вами

Всі тюрми, все покличуть проти вас -

Людей і бога. Ділом і словами

Не променуть ранити раз у раз

М'якеє серце ваше, мов тернами.

Подумаєш: "Отак жить!" - і не раз,

Самому страшно, защемить у груди…

Чи ж так живуть з людьми-братами люди?

Не так повинні! Щоб не так жили,

Щоб брата і в найменшому пізнали,

За те якраз до бою ви пішли,

На поклик правди проти брехні стали…

Борітеся! Терпіть! По всій земли

Рівняйте стежку правді! Де застали

Лиш гложжя, терня, там по вас нехай

Зазеленіє жито, наче гай!

19 апр[еля] 1880

Не люди наші вороги,

Хоч люди гонять нас, і судять,

І запирають до тюрми,

І висмівають нас, і гудять.

Бо люди що? Каміння те,

Котре, розбурхана весною,

Валами котить і несе

Ріка розлитая з собою.

Не в людях зло, а в путах тих,

Котрі незримими вузлами

Скрутили сильних і слабих

З їх мукою і їх ділами.

Мов Лаокоон серед змій,

Так люд увесь в тих путах в'ється…

Ох, і коли ж той скрут страшний

На тілі велетня порветься.

9 апр[еля] 1880

Excelsior!

БЕРКУТ

З укритого гнізда в скалистій десь щілині

З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині -

З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,

Облетить світ, і аж о неба звід опреться,

І б'є важким крилом, де лиш сягнути зможе,

І зве: "Де правда та? Де ти, великий боже?

Всі зорі збігла я, атоми всі в природі

Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.

В блакиті він завис недвижний, розпростертий,

Мов над життям грізний, невпинний образ смерти.

Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,

Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь- кров пролити.

Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:

Таж над тобою тож завис беркут нестримний!

Він не хибне тебе, хоч як високо висить!

Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?..

Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті,

Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.

Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь.

За хмару криється, в лазурі розпливаєсь.

Лиш острий крик його вістить, що він голодний!

Так в час тиші не раз прорветься плач народний.

І защемить в душах вельможних біль таємний,

Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в груді ти ховаєш серце люте,

За те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих

З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;

За те, що так тебе боїться слабша твар,

Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!

І ось блищить мій кріс - ціль добра, вистріл певен,

І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе,

Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.

І не як божий суд, але як труп бездушний

Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.

І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;

І все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот,

Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, -

Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.

А труп бездушний ми без жалю, без промови

Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22-24 мая 1883

ЧОВЕН

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,

Мов диття, цікава, шепче і розпитує вона:

"Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?

І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?

І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:

"Відки взявся я - не знаю; чим прийдеться закінчить

Біг мій вічний - тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,

Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Хвилі - то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;

Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.

Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:

Вітер гонить, хвиля ломить - і я вже на дно пішов.

Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.

Кажуть, що природа - мати нас держить, як їм там тре,

А в кінці мене цілого знов до себе відбере.

Що ж тут думати? Тримає,то тримає, а візьме,

То візьме - ні в сім, ні в тому не питатиме мене.

Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -

Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!"

Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,

Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:

"Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил -

Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!

Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;

Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув

І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,

Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!

Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.

Таж і в бурю не всі човни гинуть - тим ся ти потіш!

А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!

Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"

Стрий, 13 іюня 1880

КАМЕНЯРІ

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я,прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить: