»З вершин і низин» (1887) - Франко Иван Яковлевич. Страница 9

Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає,

Чуття живе, неткнуте заховає,

Непросихаючу нору живить.

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,

Лиш праця світ таким, як є, створила,

Лиш в праці варто і для праці жить.

1880

СІКСТИНСЬКА МАДОННА

Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі

В твоє лице небесне глянуть може,

Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти

Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати

І небо й пекло казкою вважати,

Та ти й краса твоя - не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине

Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно - тут, на полотні.

1881

ПІСНЯ БУДУЩИНИ

Знов час прийде, коли з погорди пилу

Ти отрясешся й ясною звіздою

Засяєш людям, і підуть з тобою,

Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,

Остатнього, за правду й волю милу

Ти поведеш народи і прогнилу

Стару будову розвалиш собою.

І над обновленим, щасливим світом,

Над збратаними, чистими людьми

Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.

Прийде той час! Істотою цілою

Ми чуєм хід його поза собою,

Та доживем його - не ми… не ми!

1880

Колись в сонетах Данте і Петрарка,

Шекспір і Спенсер красоту співали,

В форму майстерну, мов різьблена чарка,

Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,

Коли знялась патріотична сварка;

"Панцирний" їх сонет1, як капрал, гарка,

Лиш краску крові любить і блиск стали.

Нам, хліборобам, що з мечем почати?

Прийдесь нову зробити перекову:

Патріотичний меч перекувати

На плуг - обліг будущини орати.

На серп, щоб жито жать, життя основу,

На вили - чистить стайню Авгійову.

24 сент[ября] 1889

Тюремні сонети

Се дім плачу, і смутку, і зітхання,

Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!

Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,

Спини думки, і речі, і бажання!

Кукіль тут полють з жита, видається,

Та рівночасно свіжий засівають;

По параграфам правду виміряють,

Але неправда і без міри ллється.

Тут стережуть основ, але основу

Усіх основ - людського серця мову,

І волю, й мисль зневажують, як дрантя.

Ви, що, попавши в западню ту, хтіли

Найти в ній людський змисл і людські ціли, -

Lasciate ogni speranza1, - мовив Данте.

19 сент[ября] 1889

1 Покиньте всю надію (італ).

Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець,

Усякий звір поперед мене мчиться,

Не криється від мене, не боїться,

Показує, в чому хто є мистець.

Лис - злодій тут, не скромник, не святець,

І вовк - не музикант, а просто вбійця,

Медвідь - дерун і лютий кровопійця,

Забув про жарти, бубен і танець.

Тут всяку видно наголо особу,

Мов фрак роздівши й мундур урядовий,

Вони і людську скинули подобу.

Я в засідці дрібнії точу стріли

І напинаю лук свій, все готовий -

Ну, бачність, звірі! Не хиблю я ціли!

9 сент[ября] 1889

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любови

Читали ми "Что делать?", і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі.

Домашні дами ось як побивали

Не раз мої гарячі дифірамби:

"Е, спільна праця! В такім разі й вам би

Прийшлося чистить виходки й канали".

Не знали дами, що важке, всесвітнє

Питання те вже Австрія рішила.

Тюремний кибель - що в ньому за сила!

І виходок, і мебель враз! Вигідне

Береш його, виносиш, ну, і прямо

На поле лий чи в компостову яму.

17 сент[ября] 1889

У сні мені явились дві богині.

Лице одної - блиски променисті,

Безмірним щастям сяли очі сині,

І кучері вилися золотисті.

Лице другої чорний крив серпанок,

І чорні очі, наче перун з тучі,

Блищали, коси чорні та блискучі -

Була, немов літній, бурливий ранок.

"Не плач, дитя самотнє, цить, мій світку, -

Сказала перша (що за голос милий!), -

Ось на тобі мій дар, чудову квітку!"

І соняшник дала мені розцвілий.

А друга мовчки терн втиснула в руку, -

І враз я радість вчув і люту муку.

*

І говорила перша: "Я любов,

Життя людського сонце невечерпне.

Як соняшник за сонцем, так за мнов

Най раз на все твоє ся серце зверне.

І світ, і люди - всі перед тобов

Являтись будуть світлим боком; скверне,

Погане, зле - лиш з наслуху, немов

Крізь сито тільки будеш знать. Оберне

Мій дар до тебе щирих серць багато,

І від найліпших, найчесніших твого

Віку - добра й любові зазнаєш много.

Тож хорони, дитя, сей дар мій свято!

Любов л ю д е й, мов хліб той до засіка,

Громадь і степенуй в любов до ч о л о в і к а!"

*

І говорила друга: "Я ненависть,

Любві сестра й товариш невідступний.

Ненавиджу я все, що звесь лукавість,

І кривда, й лад нелюдський та підкупний.

Ненавиджу я всю тоту неправість,

Що чоловіка пха на путь непутний,

Що плодить в душах підлість, брехні, зависть.

Крутіж отой могучий, каламутний.

Не в серці людськім зло! А зла основа -

Се глупота й тота міцна будова, -

Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі прожре до кості тіло,

Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло,

Хто з злом не боресь, той людей не любить!"

18 сент[ября] 1889

Сидів пустинник біля свого скиту

Серед лісів безмірних та безлюдних

І слухав пташок голосів пречудних

І вітру в гіллі пісню сумовиту.

Аж бач, голубка, його пташка біла,

Що вже два дні не знать де пропадала,

Ту ж понад ним крильцями стріпотала

І тихо в нього на колінах сіла.

Старий погладить хтів її руков -

Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі

Оббризкала червона людська кров.

І зойкнув дід: "Прокляті, зсатанілі

Часи, коли з осель людських в сей ліс

На крилах голуб людську кров приніс!"1

13 сент[ября] 1889

1Мотив із Ленау.

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

О А[встріє]! Де ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: "Даю свободу!"

Дреш шкуру й мовиш: "Двигаю культуру!"

Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу дусить.