Поезіі, що не ввійшли до збірок - Франко Иван Яковлевич. Страница 4
Плеще холодний дощ,
Вітри ревуть,
Що тебе до землі
Топчуть і гнуть?
Чом у самітньому
Важкому сні
Бачиться твій сумний
Образ мені?
І те лице бліде,
Зблідле від горя,
Й око глибоке те,
Мов бездна моря;
Руки дитячії
З труду обвисли
І на чолі блідім
Ясний знак мисли;
Ніжні уста, любих
Слів джерело,
Шо з них нарікання
Ще не плило?
Світла і чистая,
З нічної темені
Чом так жалібно ти
Глядиш в лице мені?
Чом твоє тихеє,
Добреє око
Так проника мені
В душу глибоко?
І пробира мене
Трепет таємний,
Але втиша мене
Голос неземний:
"Ні, друже, ні, не нам
Снить про жизнь любу,
Буря осіння нам
Гра - не до шлюбу.
Рада б життя прожить,
Друже, при тобі,
Та вже зима біжить,
Що, може, нас зложить
В спільному гробі".
Написано д[ня] 14 падолиста 1883 р., досі не друковано.
ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ
(Уривок політичної байки)
Надоїло самовладно Львові панувати
Довелося volens nolens1 конституц'ю дати.
Радість у звірячім царстві. "От тепер нам гарно!
Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно".
От розписано вибори. Ну, се кождий знає,
Як то при таких виборах у звірів буває.
Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,
Вибрали Вовків послами, що прибігли "з лясу".
А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:
"От, бач, штука! Конституц'я із Вовками в спілці!"
От зійшлись посли звірячі на сеймове віче, -
Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце,
А від Льва Медвідь Заліський мав верховну владу.
Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:
"Чесне собраніє!
Дуже я рад,
Що де не гляну я, -
Згода та лад.
Мов на прагнущії
Діти краси
Впали цілющії
Краплі роси,
Так і в суспільності
В нашій землі
Сімена спільності
Й згоди зійшли.
Вороги знатнії
Предовгий час
Сіяли братнії
Розлади в нас,
Визивали розличнії
Мари грізні,
Систематичнії
Плели брехні,
Щоб молодечую
Згоду зірвать,
Масу овечую
Підбунтувать,
Щоб плем'я вовчеє
Слабло само,
Всіх в якнайдовшеє
Впрягти ярмо.
Та міць господняя
Розбила їх,
Підлість б[ез]одняя
Сповзла, мов сніг.
В щирім довірії
Вівці к братам
В обійми сірії
Верглись Вовкам.
Раді традиції
Давні держать,
В вовчій опіці і
Жить, і вмирать.
Раді повинності
Давні нести
Без супротивності
Й хитрої мсти".
Написано д[ня] 15 вересня 1883, досі не друковано.
1 Хочеш не хочеш (лат.).
1884
НЕ БЕЗ АЛЕ
Гарна дівчино, ти, цвіте розвитий,
Глянуть на тебе - значить полюбити,
Глянуть в ті очі, як море без дна,
Вчути той голос, дзвінкий, як струна,
Вчути той тихий сміх,
Сумом повитий, -
Як же тебе би міг
Хто не любити?
Гарна дівчино, блідавая зірко,
Думать про тебе і сумно, і гірко.
Написано д[ня] 16 марта1884 р., досі не друковано.
ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА
Говорить вість, що перша в раю Єва
Згрішила пізнанням добра і зла,
Вкусивши плід з заказаного древа,
І плоду того мужеві дала.
Хто хоче, може вірить тому,
Та тут же й заковика немала,
Що в доброму порівно, як і в злому,
Жона для мужа вчителька була.
Написано д[ня] 10 вересня 1884, досі не друковано.
1885
ПІДГІР'Я ВЗИМІ
"Підгір'я, любов ненаглядна моя!
Ось ти, пеленою сніжною
Покрите, неначе красавиці труп,
Без духу лежиш предо мною.
Туманом покрилося небо важким,
Туманом насупились гори,
І річка під снігом замерла, і ліс
Шумні позабув розговори.
Морозом тріскучим зціпило тебе.
У кригу важку окувало,
У сугорбах снігу заглухло село,
Життя мов і там вже не стало.
Лиш місяць блідий крізь туман прозира,
Мов лампа посмертна зіходить,
І вовк зголоднілий в яру завива
Мов п'яная плачка заводить.
Невже-таки вимерло всяке життя,
Змагання не бореться жадне
З всесильною смертю, з туманом отим,
Невже ж ти направду спиш сном гробовим,
Підгір'я моє ненаглядне?"
Так думав я, їдучи в сумрачну ніч
Невтертим ще шляхом к неблизькій ще ціли,
І форкали коні, в затвердлім снігу
Санки, мов гадюка, шипіли.
Підгірська долина, немов домовина,
Лежала, мертва, хоч широка, -
В морозі, в тумані ні крил, ні пристані
Для думки, для серця, для ока.
І, тулячись міцно в немудрий кожух,
Я думав нерадісну думу
Про край сей, про люд сей, - туман і мороз
Ще більше наводили суму.
Я думав про тьму, що в тих селах царить,
Про бідність, про голод, про муку,
Про хорих дітей, що тут сотнями мруть,
Про ту безпросвітну розпуку.
Я думав про тисячі людських п'явок,
Що кров ссуть із люду найлуччу,
Про тисячі кривд, і неправд, і оскорб,
Що рвуть і брудять його душу.
І як же тут духові, думці якій
З-під криги такої підняться?
І як же тут людським змаганням живим
У пеклі такім наклюваться?
Шипіли санки, мов гадюки, в снігу,
І форкали коні, грудками
Сніг рвавсь з-під копит їх, я мерз і туливсь.
І мучився тими думками.
Написано в грудні 1885 р.
СВЯТИЙ ВАЛЕНТІЙ
(Легенда)
(Посвячую пам’яті
мого незабутого батька
Якова Франка)
В любві у всіх богів і у людей
В могучім Римі виростав колись
Валентій. Все дали йому боги,
Чим людська жизнь краситься: красоту,
Здоров’я, силу, розум і талант,
Високий рід, багатого вітця.
І люди все дали йому, що тільки
Найкращого, святого дать могли:
Любов і приязнь, світлий скарб знання.
І штуки блиск, бажання ідеалу.
І він платив подякою богам,
Любвою людям.
Двадцять п’ятий рік
Життя кінчив; в Афінах, в огнищі
Наук, немов пчола трудолюбива,
Ссав грецьку мудрість; книги Стагірита
І Епікура, побіч книг Гомера,
Були розкошами його душі.
Но особливо пильно він хапавсь
До дна зглибляти зв’язки ті таємні
Між людським тілом і його життям
А безконечним творенням природи.
За проводом Галена й Гіппократа
Слідив цілющі впливи сил природи,
Зір, воздуху, води, тепла й морозу,
Каміння, цвітів, органічних соків
На людське тіло; з тисячних сторін
Громадив скарби досвіду й знання,
Щоби колись їх в оборот пустити
Між бідних і страждущих.
І скінчив
Науку, і вже славним лікарем
Вернув до Рима. Фама голосна
Із дому в дім, із города у город
Сквапливо вісті рознесла про силу
Його науки, чародійський вплив
Його очей, і рук, і слів, і духу.
І, мов на прощу, потекли товпами
До нього люди, здалека і зблизька: