Циклон - Гончар Олександр Терентійович. Страница 14

До холодпогірців після перших з ними сутичок Віхола приглядався з неприязню і осторогою. На інших міг покрикувати, забрідпих горожанок міг ображати брутально, а зіткнувшись з цією хол одної ірською ватагою, вперше відчув, що сваволя його тут не може бути безмежна… Коли б часом коса та не наскочила на камінь… Но даються в руки. Дарма що валяться від вітру, щоки повтягало, мов на ісусах, а якось відпружинюють кістлявим своїм опором, згуртованістю; між ними, наперекір тутешнім законам, ніби існує інший, ніким не писаний, прихований закон побратимства, взаємопідтримки та ще презирства до тих, кого вони називають вислужниками німецькими. З приходом нолонених з'явилася відчутна якась сила, і хоч вона нічим себе ще й не виявила, але це була сила. Так почувалася. Спробуй зачепи одного - так одразу й ошкірюються всі. Сюди ледве приволоклись, по-табірному дохлі, занепаді на силу, а зараз день відо дня дужчають, бо в їдальні за дівчатами не встежиш: потайки підгодовують табірників, не шкодують для них додаткових порцій супів із шрапнеллю. Вирішив, що все-таки краще йому буде не оздоблювати холодногірської братії, краще з ними ладком, бо це такі, що десь перестрінуть вночі та й за горло, їм задушити людину - раз плюнути…

А хлопці тим часом оживали. Розбрелись по роботах: той у полі, той на фермі, той біля коней - над кожним конвоїра не поставиш… Весь час між людьми, весь час під співчутливою народною опікою. Жінки підгодовують, облатують, солдатські сорочки добувають для тих, на кому одяг зовсім розлазиться.

- Добрий у вас народ. Сердечний народ, - каже Шаміль Колосовському, коли ввечері, як завжди, зберуть їх докупи.

Робіт і після жнив вистачало. Віхола запропонував знову пустити цегельню, щоб власну цеглу для маєтку випалювати. Розвели у дворі величезний заміс, і хоч холодно вже, жінки, попідбиравши спідниці, ходять по колу, місять, а Шаміль із Протасовим, колишнім учителем, глину підвозять із глинища та підкидають лопатами в заміс. Знайшов Віхола заняття своїм білим рабиням. Попідбиравши спідниці вище колін, зблискують жижками, рвуть ноги у в'язкому замісі, проте духом не падають, ще й полонених розбуркують жартами, не дають сумувати:

- Не хиліться, не хиліться, хлопці, перед долею, бо па похиле дерево й кози скачуть!

- Ми на півнів ворожили, щораз випадає: спершу їхнє буде зверху, а тоді з них аж пір'я полетит! Всю цю прокляту гітлерню як лизом злиже…

Пріся теж ходить з жінками в замісі. Шаміль час від часу поглядом вихоплює її з гурту. Що за дівчина? Ставна, великоока, таку колись, мабуть би, в фільмі знімали. Чимось виділяється з-поміж інших, може, отією задумою, що носить її в глибоких озерах очей? Біла хустка, пов'язана ріжечком, кидає тінь на чоло, на тиху дівочу вроду. Неговірка, жарту від неї не почуєш, тільки погляд її, якийсь зболілий, повен далекої ласки й туману, мовби відгукується Шамілеві. Під час персобідку сама підійшла до нього з своїм вузликом:

- Я знала, що ви будете… Захопила на двох… Де ми сядемо?

Відійшли осторонь, сіли на вигоні серед сріблястої нехворощі. Пріся переломила окраєць надвоє, подала Шамілеві пляшку молока.

- А сорочку скидайте, плечі вам полатаю… Я, йдучи сюди, запаслася ось голкою, ниткою…

Він спершу не хотів скидати. Потім таки скинув ніяковіючи" самі кістки та ребра,. па грудях - чорно-зарослий…

Нахилившись, латала гімнастьорку і лише час від часу скидала очима на Шаміля. А він все ловив її погляд, всо хотів дивитись в ті сині озера ласкаві…

- Хто ти?

- Пріся, - і посміхнулась.

І він теж посміхнувсь: чи не вперше за довгий-довгий безрадісний час.

Вчилась у педтехнікумі. Вчителькою скоро була б. А потім війна, на окопах з студентами працювала, а коли все завихрилося, примчалась сюди до батьків, - батько механіком працював у радгоспі… Не застала: погнали трактори та комбайни в евакуацію… Тут їй тоді й світ замкнувся. В тітки тепер живе. Ще брат у неї є, з оточення прийшов, чоботарює, - в нього своя сім'я десь на заріччі… Звичайне, простеньке життя, як і в багатьох її ровесниць. Тільки сама чимось особлива, душевна, принадна, - таку мову співучу, бринливу Шаміль, здасться, ще ніколи не чув.

- Я вас помітила ще на току, як ви за товариша заступились… А потім, коли загнали вас на ніч в цегельні, - заснути все не могла. Денне уявляла. Невольники ж! Наче в якій-небудь Кафі на невольничім ринку лежать; а над вами пикаті паші походжають, східні покупці у тюрбанах, у фесках… Прицінюються, розбирають, па галери маєтків женуть… І цілу ніч потім снились мені галери, і всі ви з рожнами, прикуті залізом до весел-рожнів.

Слухав Шаміль, наче думу, наче незнайомий епос якийсь, і дівчина ця все глибше відкривалась йому. Сказав їй:

- В тебе славна душа.

Крапчасте сонечко повзло по бур'янині, кволе, передосіннє. Пріся обережно взяла його на долоню, й вони удвох розглядали мовчки його мініатюрний червоний панцир. Ждали, доки сонечко доповзе на кінець пальця й злетить. В який воно бік полетить? А воно доповзло і завмерло. Мабуть, трудно було злетіти. А потім таки розкрило свій панцир і… знялось, полетіло на схід. Пріся й Шаміль переглянулись повеселіло, пересміхнулись між собою майже змовницьки.

- А ви ж, - глянула на нього Пріся, - з якої республіки ви?

І безліч питань ще вчувалось за цим, вони в її погляді так і роїлись приязно… Які там гори у вас і які дерева? Якими словами тебе голубила мама малим, в які забавки забавлявся? І що ти зазнав, коли був у боях? Хто сумує десь там за тобою? Мабуть, вважають, збезнадієні, що тебе вже нема, а ти ось тут, на галерах, і, мабуть, день-денно чогось таки ждеш, на щось сподіваєшся, бо звідки ж оця твердість у погляді, оце орлине, що є у тобі… Гімнастьорка розлазиться на плечах, ноги босі, позбивані, а коли йде, то така по-гірському спритна хода, така незалежна й гордовита постава… Не такою, видно, ти уявляв собі Україну, думав, що дівчата тут у вінках, на вулиці гопаки під гармошку, а тут неволя все затопила, безправство панує більше, ніж за кріпаччини… Самі будні тепер у нас, ні музики, ні пісень, і лише горя буруни - аж по обрії…

А коли знову стали до роботи і Шаміль поїхав з товаришами до глинищ, то навіть ця коротка розлука здалася йому нестерпуче довгою. Наче, доки повернеться, не стане її, розвіється, розтечеться, як видиво, і йому навіть страшно стало, що буде знову один. А коли повернувся і ще здалеку загледів серед жінок сумовиту постать в куцій спідничині, в білій хустці, якось по-вдовиному напущеній на чоло, коли побачив очі, що пливли йому назустріч довірливим відкритим теплом, відчув, як заяснів йому світ, потай засміялась душа.

Увечері Пріся ішла з ним поруч аж до барака, - полонених тепер уже перегнали в барак - присадкуватий сарай, нашвидку обкиданий рудою валькуватою глиною.

- Ми вже просили Віхолу, щоб дозволив побілити, - сказала Пріся. - Щоб вам по так сумно було… А в Грузії білять хати?

- Грузин виноградом повиває оселю… Які там зараз грона поналивались… Мигдаль під вікном…

- Дивним, мабуть, усе. вам здається в наших краях?

Дивно спершу було, це правда. І простори степів тополиних, і люди, і мова, з якої далеко не все розумів… Почував себе часом, як тоді, у безтямній атаці, коли, оглушений боєм, летів поміж товаришами вперед і, нічого не чуючи, німий серед німих, бачив тільки роздерті, перекривлені безмовним екранним криком роти, останню самовіддачу людей, зневагу до смерті… А зараз уже знов повертавсь до життя, у його обірвані зв'язки і потоки. І воно проймало тебе, крізь нужденність твою невольницьку розпізнало в тобі людину.

Пріся пішла, а Шаміль допізна сидів на порозі барака. На буро-туманних висотах заходу світились пелюстки хмар. Небо - повне ніжності, беззоряне ще. Двоє всього в ньому світил: молодик серпом - чистий, щойно народжений, і поблизу нього - одна на все небо - зірка, тиха, ласкава… А може, такий, як тиі зараз і не має права на щастя? Десь війна, кров, товариші… І ти ж іще мусиш бути там, тільки цим і живеш… Згадує Імеретію свою сонячну у вежах гір і отой крутосхил, де батько, мабуть, зараз в кутку подвір'я закопує глеки-амфори з молодим виноградним вином… Все те в недосяжності десь. А тут ця Пріся, цей приголомшливий дарунок неволі… Заборонне, недозволене щастя, як невчасно воно з'явилось!… Якою б радістю напоїти могло, а напуває гіркотою смутку. Згадай, ким ти був і ким ті є зараз… Встає ліс, начаєний перед боєм, висвистує тем- рявою нічний вітрюга, небо свистить своїми небесними соснами. І ви біля бойових машин, суворі, зібрані, наказу ждете наступати. Боги війни, загадкові для всіх катюшники. Саме переживав тоді радість одержання ордена - так і не наносивсь, не накрасувавсь… Не думав, що доведеться носити тобі його підпільно, що з усього тільки він і зостанеться при тобі як пароль, як знак вірності і незламності, як позивний голос того жаданого буремного світу… Якою силою тоді володів! Блискавки реактивні тримав у руках. Залп! І здригнулося небо, і горить під чужими чобітьми земля, згоряє в панічному страху ворожа атака… Підскочите, вдарите - і мерщій на нову позицію, на інше якесь узлісся, і вже там ставите до бою свої “катюші”, нашвидку скидаєте з них брезенти. Невловні, грізні, кочуєте, літаєте по фронту, і до тільки вдарите, піхота шаленіє: