Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе. Страница 23

Через вісім місяців по тому, як Йосип та його родина повернулися в рідне село — усі були живі й здорові, попри стільки небезпек, лише віслюк десь пошкодив собі ліву ногу й тепер кульгав, — надійшло в Назарет повідомлення, що цар Ірод помер у Єрихоні, в одному зі своїх палаців, куди переселився, вже безнадійно хворий, коли почали випадати перші дощі, втікаючи від зимової негоди, яка в Єрусалимі особливо сувора до людей зі слабким здоров’ям. Повідомлялося також, що царство, яке осиротіло по смерті такого могутнього володаря, було поділене між трьома з його синів, яким пощастило вціліти після сімейної різанини, а саме: Іродові Філіпу тепер дісталися території, що лежали на схід від Галілеї, Іродові Антипі — Галілея й Перея, а Архелай тепер править у Юдеї, Самарії та Ідумеї. Десь тими ж таки днями один погонич мулів, який заблукав до Назарета й належав до людей того різновиду, котрі дня не можуть прожити, щоб не нагодувати своїх наївних слухачів якоюсь історією, переплітаючи бувальщину з небилицями, розповів жителям Назарета про похорон Ірода, де йому, як він присягався та божився, пощастило бути присутнім. Цар лежав у золотому саркофазі, обсипаному дорогоцінним камінням, у катафалк, весь із чистого золота й накритий пурпуром, були запряжені двоє білих волів, а тіло Ірода теж було загорнуте в пурпур, і видно було тільки корону, що лежала на тому місці, де мала бути голова, за катафалком ішли музики, що грали на флейтах, а за музиками — голосільниці, й усі вони мусили вдихати сморід, що забивав їм ніздрі, я стояв обіч дороги, й то мало не виблював, коли процесія проходила повз мене, а потім верхи їхали воїни царської гвардії, а за ними йшли вояки, озброєні списами, мечами та кинджалами, так ніби на війну зібралися, вони йшли і йшли, утворюючи щось подібне до велетенської змії, чия голова вже зникла за обрієм, а хвоста досі не було видно, і здавалося, кінця цьому не буде, і страх заповзав у серце кожного, хто дивився на нескінченну процесію, отак ішло те військо слідом за мерцем, але всі вони ішли також назустріч власній смерті, смерті, яка чигала на кожного з них і яка навіть тоді, коли здається, ніби вона затримується, все одно рано чи пізно постукає в наші двері: Настав твій час, я прийшла, каже вона, не роблячи ніякої різниці між царями й рабами, між тим, чий гнилий труп везуть там попереду, на чолі кортежу, й тими, котрі плентають далеко позаду, ковтаючи пилюку, підняту військом, вони-то поки що живі, але всі прямують до того місця, де їм судилося впокоїтися назавжди. Схоже, тому погоничу мулів більше личило б прогулюватися разом з іншими філософами-перипатетиками між корінфськими колонами академії у Стародавній Греції, аніж ганяти мулів дорогами Ізраїлю, ночуючи у смердючих караван-сараях та розповідаючи небилиці всяким селюкам на кшталт назарян.

А серед тих, хто слухав того чоловіка на майдані перед синагогою, був і Йосип — він випадково там проходив і зупинився послухати, хоч, правду кажучи, він не надто дослухався до тих частин розповіді, в яких давався детальний опис похоронної процесії, а якщо й запам’ятав якісь подробиці, то вони відразу вилетіли йому з голови, як тільки аед перейшов до філософсько-елегійної частини, бо тесля мав вельми вагомі причини бути особливо чутливим саме до цієї струни, саме її звук відбився найглибшим відлунням у його душі. А втім, досить було подивитись на нього, і його обличчя не могло обманути, раніше на ньому був вираз стриманий, поважний і вдумливий, що мав приховати, який він, по суті, ще молодий, а тепер глибока скорбота залягла в кутиках його губів, покреслила йому обличчя глибокими, наче шрами, зморшками. Але найбільше на обличчі Йосипа тривожить вираз його очей, чи, точніше буде сказати, відсутність такого виразу, бо очі в нього здаються мертвими, наче припорошені попелом, під яким, проте, досі світилися й не могли погаснути хворобливі жаринки, роздмухувані безсонням. І справді, Йосип тепер майже не спить. Сон — найбільший ворог усіх його ночей, йому доводиться воювати проти нього з такою запеклістю, ніби йдеться про його життя, і це війна, в якій він завжди зазнає поразки, і навіть якщо в окремих битвах перемагає, бо рано чи пізно настає мить, коли його змучене тіло капітулює і засинає, то відразу після цього перед ним з’являється дорога, по якій мчить загін озброєних кавалеристів, що вимахують мечами над головою, і він, Йосип, серед них. І саме в ту мить, коли свідомість нещасного починає долати страх, командир неодмінно його запитує: А ти куди, тесляре? — і сердега не хоче відповідати, й упирається зі своїх останніх сил, сил душевних, бо тілесні давно в нього вичерпалися, але сон сильніший за нього, він залізними пальцями розтуляє його стиснуті зуби, й він, уже ридаючи й готовий прокинутися, змушений дати жахливу відповідь, завжди одну й ту саму: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина. Тож не запитуймо в Йосипа, чи він пам’ятає, скільки биків тягли катафалк із тілом мертвого Ірода і якого кольору вони були, білі чи рябі, тепер, коли він повертається додому, в його пам’яті зберігаються лише останні слова з розповіді погонича мулів, коли він сказав, що все те море людей, які прийшли на похорон царя, — раби, воїни, царські гвардійці, голосільниці, гравці на флейтах, губернатори, князі, наступники престолу й усі ми, хоч би де ми проживали і хоч би ким були, більш нічого у своєму житті не робимо, крім як шукаємо місце, на якому залишимося навіки. Але ж не завжди буває так, невідступно думав Йосип, і такими гіркими були його роздуми, що в них не могло проникнути навіть смирення, а тільки воно може пом’якшити найгостріший біль, і йому лишався тільки розпач людини, що втратила будь-яку надію; не завжди буває так, повторював він, багато людей ніколи не покидають того місця, де вони народилися, і смерть знаходить їх саме там, а це доводить, що лише доля є чимось твердим, надійним і гарантованим, і Боже мій, як усе, виявляється, просто, досить лише дочекатися, поки сповниться все у твоєму житті, а тоді сказати: Такою була моя доля, царю Іроду доля призначила померти в Єрихоні й бути перевезеним у катафалку до свого палацу-фортеці Іродії, але малюків із Віфлеєма смерть звільнила від необхідності йти чи їхати нехай там куди. А що стосується долі Йосипа, то вона спочатку, коли ми подивимося на події, що тоді відбулися, під кутом оптимізму, здавалося, мала стати частиною вищого задуму, покликаного врятувати від смерті невинних малюків, а проте насправді обернулася до нього своєю непривабливою й темною стороною, бо хоч наш тесля й довідався про те, що має відбутися, але побіг рятувати власного сина, покинувши інших напризволяще — в найточнішому й найжахливішому значенні цього слова. І саме тому Йосип не може тепер заснути, а коли все ж таки йому вдається знайти забуття у сні, то прокидається у великій тривозі, повертаючись до реальності, яка не дозволяє йому забути про побачене уві сні, й можна навіть стверджувати, що, коли він не спить, то мріє заснути, а коли засне, то розпачливо намагається прокинутися, бо знає, що на нього чатує те марення, завжди одне й те саме, воно чатує на нього на межі між сном і явою, і Йосип просто не може з ним не зустрітися щоразу, коли переступає цю межу — байдуже, в який бік. Немає сумніву, що весь цей заплутаний клубок суперечностей називається дуже просто: докори сумління, але досвід і багатовікова практика людського спілкування незаперечно доводять: точність визначень — це ілюзія, адже мова людей далека від досконалості, і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові нема.

Марія знову вагітна. Але цього разу жоден янгол у подобі обшарпаного жебрака не прийшов повідомити їй про те, що вона носить у собі свою другу дитину, й раптовий вітер не здіймався в небі над Назаретом, і не світилася земля в мисці, яку довелося б закопати поруч із першою, Марія повідомила Йосипа про свій стан тими ж таки простими словами: Я вагітна, вона не сказала йому, наприклад: Подивися в мої очі, й ти побачиш, як світиться в них наш другий син, і він їй не відповів: Ти не думай, що я нічого не помітив, я просто чекав, коли ти сама скажеш мені про це, ні, він вислухав її мовчки й лише промовив: Он як, і не відірвався від своєї роботи — він стругав дошку, човгаючи по ній рубанком вправно, але бездумно, бо ми знаємо, де блукали його думки. Марія теж про це знає, після того як однієї особливо тяжкої для нього ночі чоловік відкрив їй свою таємницю, яку раніше ревно оберігав, і вона тоді не дуже навіть здивувалася, це було неминуче, згадаймо, що сказав їй янгол тоді в печері: Ти почуєш біля себе тисячоголосий крик.