Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе. Страница 33

Коли Марія та Ісус прийшли додому, вимокши до рубця, обляпані багнюкою і клацаючи зубами від холоду, то виявили, що діти були доглянуті краще, аніж вони собі уявляли, завдяки винахідливості й турботам двох найстарших, Якова та Лізії, які, помітивши, що ніч стає холодною, здогадалися розпалити вогонь у печі, й усі з’юрмилися біля нього, намагаючись погамувати голод, який смоктав їх ізсередини, теплом, що гріло їх іззовні. Почувши, як брязнула клямка хвіртки, Яків відчинив двері, дощ на той час перетворився на справжню зливу, з-під якої вибігли мати і старший брат, і коли вони увійшли до хати, то вода стікала з них струмками. Діти дивилися на них і зрозуміли, що батько не прийде, коли двері за ними зачинилися, але мовчали, й тільки Яків наважився запитати: А батько де? Глиняна долівка повільно всмоктувала воду, що стікала з просякнутих дощем тунік, у тиші було чутно, як у печі пострілюють вологі дрова, діти дивилися на матір. І Яків запитав знову: А батько де? Марія розтулила рота, щоб відповісти, але фатальне слово, наче зашморг, здавило їй горло, й на запитання брата відповів Ісус: Батько помер, і сам не знаючи, навіщо він це робить, чи то бажаючи навести неспростовний доказ того, що батька вони вже не побачать ніколи, висмикнув із-за пояса мокрі сандалії й показав їх братам і сестрам: Ось його взуття. Перші сльози вже бризнули з очей найстарших, але тільки тоді, коли діти побачили сандалії, не взуті на батькові ноги, вибухнув дружний плач, тепер усі плакали, плакала вдова і плакали її дев’ятеро дітей, і вона не знала, кого з них утішати, й нарешті опустилася навколішки на долівку, геть виснажена й знесилена, а діти оточили її живим гроном, яке не треба було топтати ногами, щоб вичавити з нього вино гірких сліз. Лише Ісус залишився стояти, притискаючи батькові сандалії до грудей у туманному передчутті, що коли-небудь йому доведеться їх узути, якщо він на це наважиться. Незабаром діти стали відходити від матері, старші з тієї сором’язливості, яка вимагає від нас, щоб ми страждали на самоті, менші просто наслідували приклад старших, бо самі вони були ще неспроможні збагнути, яке велике горе їх спіткало, вони просто плакали — у цьому малі діти поводяться достоту так само, як старі люди, які плачуть тоді, коли нічого не відчувають, а може, саме тому, що втратили спроможність щось відчувати. Досить довго Марія стояла отак навколішки посеред хати, ніби чекала вирішення своєї долі або судного вироку, але тут раптом відчула, що мерзне, бо мокрий одяг прилип їй до тіла, і тоді вона зіп’ялася на ноги, підняла віко скрині, дістала звідти стару й латану-перелатану сорочку чоловіка й подала її Ісусові, сказавши: Скинь те мокре, що на тобі, вдягни оце й сядь близенько до вогню. Потім покликала своїх двох дочок, Лізію та Лідію, звеліла їм підняти й тримати мату, щоб вона замінила їй завісу, й, у свою чергу, перевдяглася, стоячи за нею, з мокрого в сухе, після чого знайшла ті невеличкі запаси харчів, які зберігалися в домі, й стала готувати вечерю. Ісус грівся біля вогню, сидячи в батьківській сорочці до п’ят із надто довгими для нього рукавами, за інших обставин брати посміялися б із нього, адже він здавався в цьому одязі справжнім опудалом, але сьогодні вони на таке не наважились, і не тільки через велике нещастя, яке впало на їхні голови, а й тому, що брат сьогодні ніби став набагато дорослішим і навіть набагато вищим на зріст, і це враження тільки підсилилося, коли він повільними й розміреними рухами підсунув ближче до вогню батьківські сандалії, хоч у цьому його русі не було ніякого сенсу, адже господаря цих сандалій уже не було на світі. Яків, брат найстарший за віком після Ісуса, сів поруч із братом і тихо запитав: Що сталося з нашим батьком? Його розп’яли разом із повстанцями, — відповів Ісус також пошепки. Чому? Я не знаю, їх там було сорок, і наш батько серед них. Може, й він був повстанцем. Хто? Наш батько. Ні, він повстанцем не був, він завжди був тут, весь у своїй роботі. А де віслюк, ви його знайшли? Ми не знайшли його ані живого, ані мертвого. Мати нарешті приготувала вечерю, усі посідали навколо спільної великої миски і стали їсти, щo там було. У кінці вечері очі в найменших стали злипатися, й хоч які вони були збуджені, стомлене тіло вимагало відпочинку. Під задньою стіною розгорнули мати для хлопчиків, а дівчаткам Марія сказала: Лягайте поруч зі мною, й вони лягли по обидва її боки, щоб ніхто не ображався. Крізь щілину у дверях проникало холодне повітря, але в хаті було тепло — від печі, вогонь у якій ще не зовсім погас, від дітей, які тулилися одне до одного, й незабаром, попри смуток та зітхання, прийшов сон. Марія подала всім приклад, вона стримувала сльози, хотіла, щоб діти заснули якнайскоріше, заради них самих, але також і тому, що їй хотілося побути на самоті зі своїм горем, обміркувати своє майбутнє, без чоловіка і з дев’ятьма дітьми, яких треба було годувати й вивести в люди. Та, попри думки, що не давали їй спокою, попри те, що боліла душа, до всього байдуже тіло не змогло вчинити опір сну. Тепер спали всі.

Посеред ночі глухий стогін розбудив Марію. Спершу їй здалося, що то вона сама застогнала уві сні, але вона вже не спала, а стогін пролунав знову, ще гучніший. Вона сіла, обережно, щоб не розбудити дочок, розглянулася навкруги, але світло каганця не досягало того місця, де спали хлопчики. Хто там стогне, подумала вона, проте у глибині душі знала, що застогнав Ісус. Вона нечутно підвелася на ноги, взяла каганець, що висів на цвяху, біля дверей, і, піднявши його над головою, щоб світло падало далі, обвела поглядом сонних синів і переконалася в тому, що крутиться, щось бурмоче та стогне саме Ісус, так ніби змагається з кошмаром, і немає сумніву, що сниться йому батько, адже для хлопця його віку йому довелося побачити надто багато — смерть, кров і тортури. Марія подумала, що їй слід розбудити його, урвати цю іншу форму агонії, але вона стримала свій порив, їй не хотілося, щоб син розповів їй про те, що йому наснилося, та ці думки вмить вилетіли в неї з голови, коли вона побачила, що син спить, узутий у сандалії батька. Це вивело її з рівноваги — що за ідіотська думка, що за неповага, якій немає виправдання, — взутися в сандалії власного батька, коли ще й доби не минуло відтоді, як він помер! Вона повернулася до своєї мати, не знаючи, що їй і думати. Можливо, вдягнений у батькову сорочку та взутий у його сандалії, син повторював уві сні смертну дорогу батька, починаючи від того, як він вийшов учора з дому, й у такий спосіб увійшов у світ чоловіків, до якого він уже належав за Божим законом, але де тепер він здобув нові права — право успадкувати батькове майно, хай навіть воно і складалося лише зі старої латаної сорочки та дірявих сандалій, і право бачити сни про батька, хай навіть у тих сновидіннях він побачить лише його останні кроки по землі. Навряд чи Ісусові могло наснитися щось інше, подумала Марія.

Ранок видався сонячний і безхмарний, жарке сонце щедро сипало з неба яскравим промінням, не було жодних підстав боятися нового дощу. Марія вийшла з дому рано разом із тими своїми синами, які вже ходили до школи, а також Ісусом — він, як ми вже згадували, своє навчання закінчив. Вона пішла до синагоги, щоб повідомити там про смерть Йосипа і про тяжкі обставини, в яких вона тепер опинилася, а також розповіла про той далеко не малозначущий факт, що, хоч те місце й було вельми непідходящим і часу залишалося зовсім мало, над тілом Йосипа, як і над тілами інших нещасливців, були прочитані заупокійні молитви, в достатній кількості й належного змісту, тож вона має всі підстави вважати, що її чоловіка поховано як годиться. Повертаючись додому зі старшим сином, Марія подумала, що ось їй випадає добра нагода запитати його, навіщо він узув батькові сандалії, але в останню секунду вона втрималася, бо найімовірніше, Ісус не зміг би пояснити їй, чому він так зробив, і почув би себе винним перед матір’ю за свій дивний вчинок, що виходив за рамки звичних пояснень, адже якби, наприклад, він підвівся посеред ночі, щоб з’їсти потайки шматок хліба, і мати зловила його на цьому, він міг би послатися на те, що відчув голод, але ж епізод із сандаліями так просто пояснити йому не вдалося б, либонь, у цьому випадку його мучив зовсім інший голод, про який нам мало що відомо. Але тут у голові Марії промайнула зовсім інша думка, вона згадала про те, що тепер її старший син став головою родини, а тому їй як його матері, що від нього залежить, треба ставитися до нього з належною уважністю та повагою, і тому буде вельми доречно запитати, який кошмар мучив його вночі. Тобі снився батько, запитала вона, але Ісус прикинувся, ніби не почув її запитання, й відвернув обличчя, але мати вирішила виявити наполегливість і знову запитала: Тобі снився батько, але відповідь сина була для неї досить несподіваною, бо спочатку він сказав: Так, а потім відразу: Ні, несподіваним для неї був і похмурий вираз його обличчя, їй навіть здалося, що він знову бачить перед собою мертвого батька. Далі вони вже йшли мовчки, й коли повернулися додому, Марія відразу заходилася чесати вовну, думаючи, що відтепер їй доведеться працювати більше, адже треба якось утримувати родину, а майстерність і вміння, дякувати Богові, у неї є. Щодо Ісуса, то він подивився на небо, переконався в тому, що воно обіцяє гарну погоду, підійшов до теслярського верстата свого батька, який стояв під дахом, і почав, одне за одним, передивлятися його незакінчені замовлення та інструменти, з’ясовуючи, в якому вони стані, й Марія відчула в серці глибоку радість, побачивши, що син уже з першого дня так серйозно поставився до своєї нової відповідальності. Коли менші сини повернулися додому із синагоги й усі розташувалися за обіднім столом, лише дуже уважний спостерігач міг би помітити, що ця родина лише кілька годин тому пережила втрату свого природного голови, чоловіка й батька, й, окрім Ісуса, чиї нахмурені чорні брови свідчили про глибоку задуму, всі інші, й Марія теж, здавалися спокійними і втихомиреними, бо ж написано: Гірко плач і волай від болю, дотримуйся жалоби по небіжчику протягом дня або двох, залежно від того, ким він для тебе був, бо так заведено між людьми, а потім забудь про свій смуток і знову втішайся життям, а ще сказано: Не дозволяй, щоб смуток оселився в твоєму серці, і проганяй його, пам’ятай, що й для тебе настане час, коли ти підеш туди, звідки нема повернення, ти вже нічим не допоможеш мертвому й лише зашкодиш собі самому. Сміятися їм ще було рано, але надійде час і для сміху, бо дні минають за днями, а пори року змінюються іншими порами року, проте найкращу науку знаходимо в Еклезіаста, що повчає: Тому я хвалю веселощі й радість, бо немає нічого кращого в житті людини під сонцем, як їсти, пити та розважатися, це супроводжує людину в її трудах, протягом тих днів, які подарував їй Бог під сонцем. Надвечір Ісус та Яків піднялися на плаский дах і зашпаклювали соломою та заліпили глиною щілини, крізь які протягом усієї ночі вода капала в хату, й немає нічого дивного в тому, що у свій час ми про це не згадали, адже не годиться звертати увагу на такі дрібні прикрощі нашого повсякденного життя, коли хтось помирає, бо смерті людини, винної чи безневинної, слід віддавати перевагу над усім іншим.