Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе. Страница 55

Настав день, згорнули мати, і Марія, скликавши всю свою родину, сказала, що вона багато міркувала останнім часом про те, як вони повелися з Ісусом. Насамперед я, мати, мусила б вислухати його з набагато більшим розумінням, а тому тепер я ухвалила рішення просте й справедливе: ми повинні знайти його й попросити, щоб він повернувся додому, сказати, що ми йому віримо, а позаяк Господь цього хоче, то повіримо й тому, що він нам розповідає, такими були слова Марії, яка й сама не помітила, що, власне, лише повторила те, що сказав її син Йосип, тут присутній, у той сумний день, коли Ісус був змушений покинути батьківський дім, і хто знає, чи не залишився б він тоді вдома, якби те мурмотіння, таке тихе, що ми його навіть не помітили, тоді підхопили всі. Марія не стала розповідати ані про янгола, ані про його благовіщення, вона говорила тільки про їхній обов’язок щодо першонародженого сина в родині.

Яків не наважився спростувати нові аргументи матері, хоч у глибині душі досі був переконаний, що брат зсунувся з глузду, або — такої можливості теж не можна було виключати — став жертвою якоїсь бридкої і блюзнірської містифікації. Уже знаючи наперед відповідь, він запитав: І хто ж із тут присутніх піде на пошуки брата Ісуса? Підеш ти, адже ти за ним наступний по старшинству, а з тобою піде і Йосип, удвох вам буде безпечніше. А звідки нам починати пошуки? Від моря Галілейського, я певна, ви його там знайдете. А коли ми підемо? Минуло вже кілька місяців, відтоді як Ісус нас покинув, ми не повинні втрачати більше жодного дня. Поглянь, яка злива, мамо, в таку погоду не дуже цікаво подорожувати. Сину мій, обставини завжди можуть створити необхідність, але якщо необхідність дуже нагальна, вона сама створює обставини. Діти Марії дивилися на матір із подивом, вони не звикли чути з її уст такі глибокі й мудрі сентенції, вони були ще надто юні, аби зрозуміти, що візити янголів не минають марно і можуть привести ще до дивовижніших та несподіваніших результатів, а якщо комусь потрібен доказ, то нехай він подивиться на Лізію, яка в цю мить — хоч і не всі помітили її витончений жест — повільно і замріяно схилила голівку, даючи зрозуміти, що цілком підтримує слова матері. На цьому сімейна нарада закінчилася, і Яків та Йосип вийшли подивитися, чи не сипляться з неба метеори, бо якщо вже їм випало вирушати на пошуки брата в сезон негоди, то принаймні хотілося б вийти з дому не під дощем і не відразу вимокнути до рубця, і небо, схоже, почуло їхні благання, бо саме з боку Галілейського моря відкрилася синя прогалина у хмарах, обіцяючи, що в другій половині дня дощу не передбачається. Попрощалися в домі, не на видноті, бо Марія слушно вважала, що сусідам треба знати не більше, ніж їм годиться знати, і двоє братів вирушили в дорогу, але взяли напрямок не до Магдали, бо в них не було жодних підстав припускати, що Ісус пішов саме туди, вони звернули на інший шлях, який мав швидко привести їх до нового міста Тиверіада. Вони йшли босі, бо дороги перетворилися на суцільне багно, й брати вирішили, що ліпше зберегти сандалії сухими на дні торбини, для кращої погоди, ніж залишити їх у грязюці. Яків мав дві слушні причини для того, щоб обрати дорогу на Тиверіаду: по-перше, йому як сільському жителю дуже хотілося помилуватися палацами, храмами та іншими грандіозними будівлями, про будівництво яких йому так багато доводилося чути, по-друге, місто, як розповідали, було розташоване біля Галілейського моря, між його північним і південним берегами, тобто на половині шляху, який вони мали намір пройти. Оскільки їм треба було заробляти собі на життя під час їхнього пошуку, то Яків сподівався, що вони легко знайдуть роботу на будівельних майданчиках міста, і не приділив особливої уваги застереженням благочестивих юдеїв Назарета, які оголосили те місце нечистим через сірчані води, які нібито отруювали там повітря. Проте їм не пощастило дістатися до Тиверіади того ж таки дня, бо небо, в кінцевому підсумку, не виконало своїх обіцянок, не встигли вони пройти й годину, як полив дощ, на щастя, вони натрапили на печеру, де й знайшли собі притулок, перш ніж дощ перетворився на рясну зливу. Там вони й заночували, а вранці наступного дня, навчені гірким досвідом, затрималися в печері на доти, доки переконалися, що погода справді поліпшилася і вони прийдуть до Тиверіади в більш або менш сухому одязі. У Тиверіаді вони найнялися переносити камінь, робота для обох була незвичною, і тому вони дуже зраділи, коли через кілька днів з’ясувалося, що вони заробили досить, і то не тому, що цар Ірод Антипа платив дуже щедро, а тому, що їхні потреби були такі мізерні й виникали так рідко, що вони не потребували багато грошей, аби задовольнити їх. Щойно прийшовши до Тиверіади, вони стали розпитувати, чи не приходив сюди або не проходив тут такий собі Ісус із Назарета, який доводиться їм братом, зросту він приблизно такого, має такий і такий-то вигляд, а був він сам-один чи не сам, вони не знають. Їм відповідали, що такого тут ніде не бачено, й, обійшовши всі будівельні майданчики, брати переконалися, що до Тиверіади Ісус не приходив, і нічого в цьому дивного не було, адже якщо їхній брат хотів знову приєднатися до рибалок, то навіщо йому тягати важкі камені та вислуховувати окрики брутальних десятників, якщо море в нього перед очима. Отже, грошей, хоч і небагато, брати заробили, і тепер їм треба було вирішити, в якому напрямку йти понад берегом озера, від села до села, від артілі до артілі, від човна до човна, на північ чи на південь. Зрештою Яків вирішив обрати напрямок на південь, бо дорога туди була значно кращою, ніж та, що вела на північ, де не бракувало і вибоїв, і виярків, і небезпечних урвищ над морем. Погода перестала постійно змінюватися, потепліло, й дощ уже не йшов, і якби наші брати мали більш витончений нюх на природні явища, то вони відчули б і в повітрі й у тремтінні землі перші боязкі ознаки весни. Й експедиція пошуків старшого брата, в яку мати з високих міркувань відрядила братів молодших, стала перетворюватися для них на приємну екскурсію, на прогулянку на лоні природи, і Яків та Йосип уже готові були забути, з якою метою вони сюди прийшли, коли несподівано для них самих уже перші рибалки, до яких вони звернулися, надали їм відомості про Ісуса, причому в досить-таки дивний спосіб, бо вони сказали їм так: Атож, ми бачили його і знаємо, і якщо ви з ним зустрінетеся, то скажіть йому, що ми чекаємо його тут — не дочекаємося. Почувши такі слова, брати неабияк здивувалися й не могли повірити, що рибалки мають на увазі їхнього брата, певно, йшлося про якогось іншого відомого їм Ісуса. За тими прикметами, які ви нам назвали, відповіли їм рибалки, це той самий Ісус, а чи прийшов він із Назарета, ми не знаємо, бо він нам не казав. А чому ви чекаєте його з таким нетерпінням, запитав Яків. Бо коли він сидить у човні, риба пхається в сіті, як очманіла, і ми витягуємо її стільки, скільки тут ніколи не бачено. Але ж наш брат нічого не тямить у риболовлі, тому ви, певно, розповідаєте нам про іншого Ісуса. А ми й не кажемо, що той Ісус щось тямить у риболовлі, він рибу не ловить, а лише нам каже: Закиньте сіть ось сюди, і ми її туди закидаємо й витягуємо повну риби. Якщо це справді так, то чому він тепер не з вами? Бо він пішов через кілька днів, сказав, що хоче допомогти й іншим рибалкам, і це справедливо, він тут був уже тричі й щоразу, коли звідси йшов, обіцяв повернутися. І де ж він тепер? Ми не знаємо, коли він був тут востаннє, то пішов звідси на південь, але він міг потім звернути й на північ, він іде, куди йому заманеться, й нам про свої наміри не повідомляє. Тоді Яків сказав Йосипові: Ходімо на південь, принаймні нам тепер відомо, що нашого брата треба шукати тут, десь на березі моря. Здавалося, з цим проблем не буде, але насправді все виявилося значно складнішим, адже брати йшли понад берегом, й Ісус міг розминутися з ними, вийшовши з човном у море, щоб узяти участь в одній зі своїх чудодійних риболовель, ми поки що не надавали ніякої ваги таким дрібницям, думали, все визначається, виходячи з якогось первісного принципу, а насправді все не так, бо, наприклад, для того, щоб відбулася зустріч між певними особами, як у нашому випадку, треба, щоб вони зустрілися в певному місці й у певний час, а це вимагає великої уваги й великих зусиль, адже досить десь на одну мить затриматися, скажімо, задивитися на хмару в небі, заслухатися співом пташки, порахувати, скільки входів і виходів має мурашник, або навпаки, з неуважності на щось не подивитися, чогось не почути або чогось не порахувати — і ти втратиш, здавалося б, таку сприятливу нагоду, одне слово, немає нічого важчого на світі, аніж знайти свою долю, брате Йосипе, от доживеш до моїх літ і тоді зрозумієш. Виходячи з таких міркувань, брати дивилися на все в обидва ока, зупинялися на дорозі, чекаючи, коли повернеться човен, який затримався в морі, не раз і не двічі поверталися назад, коли їм здавалося, що Ісус несподівано з’явився на тому місці, у них за спиною, яке вони вже проминули. Так вони дійшли до кінця моря. Перебрели через Йордан і в перших же рибалок, які зустрілися їм на протилежному його березі, запитали про Ісуса. Вони чули, атож, чули і про нього, і про його чари, але тут він не з’являвся. Тоді Яків і Йосип пішли назад по своїх же слідах у напрямку на північ, подвоївши свою увагу, так ніби й вони були рибалками і тягли сіть, сподіваючись зловити в неї царя риб, а коли одного разу заночували біля дороги, то спали по черзі, щоб Ісус, скориставшись місячною ніччю, тихо не прошмигнув повз них. Отак ідучи та всіх розпитуючи, вони знову дійшли до Тиверіади, де вже їм не треба було шукати роботу, бо гроші в них іще не закінчилися, за що вони мали дякувати гостинним рибалкам, які повсюди частували їх рибою, що спонукало Йосипа одного разу сказати: Брате Якове, тобі не здається, що нас годують рибою, яку зловив наш брат, а Яків йому відповів: Вона від цього не стала смачнішою, і в його словах прозвучала не так любов до брата, як цілком зрозуміле роздратування людини, змушеної шукати голку в копиці сіна.