Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 31

— Кого викинули?

— Куди їдете?

Казимир помітив мене і зробив знак головою, щоб я підійшла до нього.

— Такого параду ти у Варшаві ще не бачила, правда? Подумай, що за свинство? За допомогою поліцаїв викинули людей з хати тому, що ті «не хочуть платити» комірне… А деякі з них уже сьомий місяць без роботи.

— І куди вони їдуть?

— А куди мають їхати, коли навіть у бараках за містом немає місця… Їдемо, — він уже почував себе заодно з ними, — під магістрат… Висиплемо там оце добро, привеземо ще хуру… Може, це спонукає міську владу швидше подбати про працю для людей…

Він уже забув про мене, залишив мене між жінками, а сам, відштовхнувши якусь бліду жінку з дитиною на руках, почав пхати воза. На тротуарах почали збиратися люди. Дехто відривався від юрби та приєднувався до процесії по середині вулиці. Тепер ця процесія мала вигляд похорону якоїсь популярної особи.

Можна було помітити, як окремі люди з публіки реагують на цей похід. Хто щиро обурювався. Хто дивувався, але не так з самого факту, як з того, що поліція допускає щось подібне.

— Панство, це ж демонстрація! Слово честі, що це демонстрація! — Якась пані з портфелем під пахвою почала щось записувати до блокнота.

— Це піде до газети. Це піде на цілий світ! — хвилювалася вона.

Хоч як воно і здається неймовірним, але в найкращому настрої були ті, що тягли воза, запряжені, як коні.

Самі собі приказували і сміялися з себе:

— Гей-го-вйо, коні! Недалеко вже стайня, дістанете свіжого сіна!

Але тут, справді наче татарська навала, налетіла поліція на конях. Публіка розбіглася на всі боки так, що за одну мить коло воза не стало нікого, крім власників речей та «коней». Я теж залишилася при возі. Сказати щиро, з рукою на серці, залишилась єдино для того, щоб не дати Казимирові приводу глузувати з мого боягузтва. Я ж добре бачила, як Казимир не тільки не відскочив від воза, але навіть своєї руки не відняв від нього.

— Розійдись! Розійдись! — кричав якийсь поліцай на «коні».

Він намагався під'їхати ближче до візка, але кінь, лякаючись такого видовища, як люди в ролі коней, не корився вершникові і басував на місці.

— Як-то розійтись? — кричала якась жінка з коротко підстриженим волоссям. — А наші речі? Залишити візок серед дороги?

— Поліція злізе з коней і дасть їх до воза, — глузував Казимир.

Поліція, справді, наче здуріла. Вона, либонь, аж тепер зрозуміла, що розігнати людей і залишити цей віз посеред вулиці — це значило викликати сенсацію.

— Тягни віз! Марш вперед! — скомандував старший, але тепер уже збунтувалися ті, хто тягнув візок:

— Тільки без наказів, пане поліцай! Хто то має тягти віз? Де коні? Чи ви, може, хочете людей перетворити на худобу! Дивись! Розумний який об'явився!

Жінки, яким надокучили діти, позатикали ними кожне вигідне місце на возі.

Поліцаї почали радитись між собою. «Коні» тим часом закурили. З того, як вони розмовляли з Казимиром, я здогадалася, що це його давні знайомі.

— Що ж робити, братця? Певна річ, що нас не допустять уже під магістрат! Там, певно, чекає вже цілий мур поліції! А нумо, тягнім, братця!

— Куди? — спитав хтось, але йому відповіли тільки погрозливими поглядами.

До мене звернулась якась жінка з немовлям на руках:

— Подержіть-но, дівчино, дитину, бо вже мені руки в'януть… Ви… чия? Щось я вас не знаю.

І саме ці слова мусив донести вітер до вух Казимира! Він обернувся і з найсерйознішою міною відповів:

— То моя наречена, Каролінко. Подобається вам?

Та, що її Казимир назвав Каролінкою, всміхнулась блідо:

— Кожна наречена подобається…

Не було часу заперечувати, бо процесія рушила вперед. Нове було тепер у тому, що віз від натовпу на тротуарах з одного і другого боку відділяли поліцаї на конях.

— Королівський парад! — глузував хтось з «коней».

Коли процесія вийшла на центральну вулицю, поліція непомітно зникла. Казимира замінив хтось з публіки (були і такі між публікою, що супроводили процесію за спинами поліцаїв, а тепер знову пристали до воза), і він знову опинився коло мене.

— Куди вони їдуть? — спитала я, зовсім забувши про те, що я мушу трохи гніватися на нього за образу, що він її щойно завдав мені.

— В чисте поле, а там…

Чисте поле — це була якась толока за містом з руїнами цегельні.

Вже зовсім стемніло, тільки небо палало над ілюмінованою Варшавою, коли віз докотився до цегельні.

— А взимку? — зробилось мені якось страшно за тих людей. — Як буде взимку, Казику?

— До зими ще далеко. Поки що треба до світанку вкрасти десь шмат магістратського паркана, щоб покрівлю людям над головою забезпечити.

— Та як же вночі будуватимете?

— Та так, — сміється з моєї наївності Казимир, — бо як до світанку не позбиваємо міцно цвяхами, то поліція готова вже зранку розібрати все. Ну, хлопці, — він знову забув про мене, — до роботи!

Мені в усій цій історії припала роль няньки: мала класти дітей спати і доглядати їх.

Над ранок на толоці за Варшавою виріс ще один «палац». «Палац» той складався з кількох «номерів», кожний людського зросту заввишки.

На світанку ми з Казимиром залишили толоку.

Перший поїзд на Львів рушає о п'ятій ранку, і мені якраз було час іти.

Десь з-за міських городів викотилось сонце. Я сказала б, просто виринуло раптово і червоно-ясним світлом відбилося на дахах Варшави.

Тільки тепер, серед цього простору, почала я поволі здавати собі справу з того, що бачила й пережила. Я відчула, що останні події, в яких я зовсім випадково взяла участь, якоюсь мірою з'єднали мене з Казимиром. Нас зв'язувала справа, про яку з наших домашніх ніхто не знав ще.

Казимир узяв мене під руку, і ми пристосували до єдиного ритму свій крок. Ранішній, гострий, як звичайно буває на сході сонця, холодок пронизав мене. Чи це тому, що я здригнулась від холоду, Казимир нахилився до мене і пригорнув щільніше до себе?

Мені до поїзда залишилось небагато, і ми повинні були поспішати, а тим часом наша хода ставала чимдалі повільнішою, наші слова чимдалі уривчастішими.

Та раптом ми зупинились. Ми мусили зупинитись, бо нам бракувало духу в грудях. Я не наважувалася глянути одверто на Казимира, так соромилась я того, що зі мною діялось.

Я оглянулась навколо: ми були самі, віч-на-віч з молодим сонцем, з рожевим небом над нами, з росами, що ще тремтіли на стеблинах придорожника, з високим деревом, що звідкись взялось й існувало в тій хвилі тільки для нас, як мені в ту блаженну мить здавалось.

Я почала розгублено шукати, щось у торбинці, але не встигла нічого в ній знайти, як Казимир держав уже мою голову в своїх руках.

Я знала, що мушу боронитися від його поцілунків, але не могла зробити ні одного руху.

Я, на мою ганьбу, і соромилася, і прагнула цього.

— Казик! — отямилась я.

І хоч я не сказала нічого, тільки назвала його ім'я, він зрозумів мене. Він зрозумів, бо в голосі моєму вчув побоювання того, що скажуть на цей зв'язок наші у Станіславі. Адже…

Казик відвів своє обличчя від мого, раптом його погляд впав на самітне дерево.

— Чи бачиш це дерево? — взяв він мене за підборіддя і скерував мої очі в той бік, де росло високе дерево.

Я кивнула головою.

— Отож, — сказав він, обіймаючи мене ніжно рукою, — пам'ятай: як цьому дереву рости, так нашому коханню бути!

…Сонячного ранку прокинулась я в поїзді, і перше, що побачила з вікна вагона, була якась самотня сосна, і тоді ожили в моїй пам'яті слова Казимира: «Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути!»

Як часто повторювала я потім у думці ці слова і як підтримували вони мене…

Ні в нас дома, ні у Пястів не знають правди, куди я їздила. Моя таємниця належить виключно мені і йому.

Кожного ранку, як прокидаюсь зі сну, твердо вирішую: сьогодні обов'язково поговорю з Пястами про Казика, але, як надходить слушна для цього хвилина, мене залишає відвага. Я боюсь, що, розказуючи Пястам про їх сина, я якимось необережним слівцем, невластивою інтонацією, дурним рум'янцем на щоці зраджу себе і вони передчасно догадаються, що ми з Казиком… що, одне слово, ми не чужі одне одному. А цього поки що не треба. Між мною і Казимиром вирішено, що я поки що мовчатиму, як могила, а там він приїде з «фасоном», як сам сміявся, попросить у моїх батьків моєї руки.