Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 35

А тепер скажіть мені, чи можна такого не любити? Він завжди вміє все якось так пояснити, під якимось таким кутом глянути на справу, так всюди застосувати свої погляди, що світ на очах міняється, що, відверто сказати, самого себе не впізнаєш.

Але все воно добре, як він при мені. А як лишаюсь сама, то знову стаю трохи полохливою і — як би це сказати? — тією давньою Мартою з тисячею забобонів у душі.

Оце недавно пішла я до театру. Мала йти зі мною матуся, але до неї несподівано прийшли гості, і я (правду кажучи, ще й трохи тому, що не зовсім добре почуваю себе в товаристві старих) пішла сама. Сказала Пястам, щоб Казимир, як повернеться з роботи, вийшов мені назустріч.

Через отих несподіваних маминих гостей я трохи спізнилась. Увійшла в зал, коли на сцені йшла вже вистава. Щоб не зробити зайвого шуму, я навшпиньках пройшла до першого ряду крісел і сіла на першому вільному місці.

Коли очі мої освоїлись трохи з півтемрявою залу, помітила я, що попала непогано. В тому самому ряду сиділи мої подружки із спортивного товариства «Стріла». Я не витримала і ще під час дії почала подавати їм знаки — мовляв, дивіться, хто біля вас. Але вони чи справді були так зайняті тим, що на сцені діялось, чи не впізнали мене, — досить того, що поводились так, як… саме і повинні поводитися люди у театрі під час гри на сцені.

Коли впала завіса і засяяло світло, я хотіла розсміятись з їх недогадливості, але усмішка, що з'явилась в мене на обличчі, так і застигла на ньому.

Мої подружки, було їх аж три, подивились на мене чужими, здивованими очима, неначе вперше мене бачили і, як на команду, повідвертали очі у протилежний бік.

Я зрозуміла все…

Я встала, відшукала своє місце і впала в крісло, як у труну. Такий був у мене настрій того вечора!

Ці дівчата, що відвернулись від мене, — то не такі, як Оксана Максимович! О ні! То були мої подружки із спортивного товариства, з якими мене зв'язували спільні прогулянки, спільні перемоги, і поразки на спортивному майданчику, і ночі, проведені просто неба, і ватри у лісі — одне слово, все найкраще, чим може бути прикрашена юність людини.

І тому я не могла сказати собі з легким серцем: відвернись від них так, як вони від тебе, бо це до якоїсь міри означало б і… відвернутись від себе самої.

Я навіть не могла сказати, що ті дівчата вже зовсім не мають рації. Кожна з них, справді, кожна з них на прикладі своєї сім'ї мала право говорити про те, «що поляки в Галичині гноблять і винищують українців». Але хіба ж можна так узагальнювати? Хіба всі поляки гноблять? Хіба можна ототожнювати кліку, що стоїть при кермі держави, з усім польським народом?

Цим разом я не поскаржилась Казимирові. Вирішила терпіти і триматись власними силами.

— Чого ти така сумна? — спитав мене по дорозі Казимир. — Невже ж ця дурна комедійка так засмутила тебе? — Він жартував, несвідомий того болю, що давив мені серце. Що могла я робити? Постановила собі якнайменше показуватися між люди.

Не хочу й згадувати про те, що Казик мусив від своїх перенести. Він, мабуть, як і я, одне говорив мені, а інше замовчував, але й того, в чому признавався, було досить…

Незважаючи на те, що його теперішнє товариство складалося переважно з робітників, але і тут у цьому відношенні ще далеко не все було гаразд. Казимира не так хвилює той факт, що сторонні втручаються до його особистих справ, як те, що навіть у цьому середовищі, що повинне бути чисте, за його словами, як дистильована вода, трапляється ще коріння шовінізму.

— Найбільше болить мені за те, — гарячиться іноді він, — що той шовінізм не виростає в них органічно, а штучно прищеплений їм… Ой Мартусь, працювати треба нам, працювати…

Правда, мали ми й докази протилежного ставлення до нас. От, наприклад, з нагоди наших заручин одержала я від групи товаришів і товаришок Казимира колосальний торт (де вони його випекли такого?) з написом трьома мовами — польською, українською і єврейською: «Многая літа». Щодо єврейського напису, то це я вже сама догадуюсь, що він мав означати те саме, що і перші два.

Цей наївний, треба визнати, доказ людської прихильності дуже розчулив мене. Був це мов ясний промінчик у вогкім льохові, бо поза тим було мені дуже й дуже важко. Я почувала себе, як зачумлена.

Після випадку у театрі я перестала і в клубі нашому бувати, побоюючись, щоб там не натрапити на чергову неприємність. Я помітила, що мої вчорашні товариші, зустрівши мене випадково на вулиці, не дуже охоче віталися зі мною. Був і такий випадок, коли один з хлопців удав, що не пізнає мене.

Я ніколи не припускала, що аж такою дорогою ціною доведеться мені сплачувати своє кохання. Бували хвилини, що мені спадало на думку кинути дім, Казика, товаришів — тих, що мене не впізнавали, і податися кудись світ за очі. Але куди? З чим?

Навіть пожалітись у своєму горі мені не було кому. Матуся? Ні… Незважаючи на всю її доброту і любов до мене, я не могла підійти до неї з цим своїм болем, бо я заздалегідь знала її відповідь:

— Маєш те, що хотіла. Сама закинула собі хрест на плечі, а тепер неси його.

Так, сама собі закинула хрест на плечі, спробую і сама нести його!

Я попросила батька, щоб він ублагав свого інспектора не давати мені обіцяну посаду в Станіславі. Хай буде найглухіший закуток, аби тільки не Станіслав. Ми нарешті так умовились з Казимиром, що візьмемо у Станіславі шлюб (ох, то ще розмов буде, де нам шлюб брати, — в церкві чи в костьолі!) і я нишком виїду на посаду на свої дівочі документи. Просто приховаю факт, що я одружена. Працюватиму десь у провінції, а Казимир приїжджатиме до мене на неділю, а може, згодом і сам переїде туди на роботу.

Казик, цей Казик ніколи не втрачає доброго настрою і віри в краще майбутнє. Іноді тільки навіть його до живого зачепить та чи інша несправедливість, і тоді він уже безпардонно розсипається.

— Ти подумай, — аж кипить він, — що за дикість! Ми будемо жити в одному містечку, я буду вдень і вночі бувати в тебе, тобі пришиють мене, як коханця, і… наша ультраморальна громадськість вважатиме, що все в порядку. Непорядок почнеться з того моменту, як наші опікуни довідаються, що той, кого вони мали за твого коханця, це твій законний чоловік!

— Держись, — у свою чергу кажу я йому, — держись, козаче, отаманом будеш!

Єдиний дім, де я можу тепер бувати без того, щоб не наражатися на неприємності чи на якийсь несподіваний бойкот, — це дім Пястів. Хоч і тут, чесно мушу визнати, не всі однаково ставляться до мене. Старша сестра Казика і Марильки, Урсуля, недвозначно заявляє, що вона свою майбутню братову більше любила б, якби та майбутня братова була полька.

Що мені робити? Спольщитися не можу, бо тоді вийде, як каже наш народ, ні пес, ні видра.

Вчора, еге ж, учора пополудні заходжу я до Пястів і ще знадвору чую піднесений голос Урсулі. Зразу було в мене таке враження, що вона переповідає чиїсь слова і той крик в неї такий високий тому, що театралізований, але я заходжу до кімнати, а крик не припиняється. Побачивши мене, Урсуля з червоної за одну мить, так, за одну мить, стала як стіна білою. Передбачаючи якусь нову напасть, я підсвідомо, інстинктом загнаного звіряти, оглянулась за Казиком. Його не було. Я була тут сама-одна, як палець. Хоч, правда, був ще батько, але він був затихий, щоб протиставитися їм, тобто матері і Урсулі.

Ніхто не відповів мені на привітання, тільки Урсуля з блискавками в очах відразу наскочила на мене:

— Тішся! Тішся! Радій! Твої вбили сьогодні вранці куратора Єлінського…

Я остовпіла: які мої? Ради бога, при чому тут я? Я так і перепитала її. Вона аж підстрибнула:

— Та чого ти дурника з себе вдаєш? Як-то не знаєш, які твої? А скільки гатунків вас є?.. Для мене, так, для мене ви всі на одне копито…

— Дочко, — відгукнувся батько, аж мені дивно стало, що в нього знайшлося стільки відваги, — ти не забувай, що минулого тижня в Тернополі судили сімнадцять українських селянських хлопців за комунізм…

— Хай тато мені не говорить, бо тато мене все одно не переконає…