Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 42

— Чому це так? — здивувалась Ривка. — Він католик, ви — католичка, він з порядного дому, ну, ви теж… Чому мали б ви розходитись, хіба ні? Яке може бути непорозуміння між вами?

— Ай… ай… — обізвалась і собі тітка Тема. — Все щось роз'єднує людей. Одних релігія… інших маєток… Ви знаєте, — звернулась вона безпосередньо до мене, — в мене була сестра. Ай… ай… що то за сестра була! Як мальована! А що за розум! А що за золоте серце було в неї, якби ви знали… Вона працювала на фабриці спирту і дріжджів. Ну, ким могла там працювати неосвічена дівчина? Вона запаковувала пачки у папір. І нещастя хотіло, щоб її побачив син власника фабрики. Ти кажеш, — повернула вона голову до Ривки, — що ця панна католичка і її наречений — теж католик, а я тебе питаю: ну, і що з того? От він був теж нашої віри, і що з того? Спочатку… ви пробачте мені, ви розумієте… він думав, що натрапив на дівчину легких звичаїв. Він почав їй купувати. Ну що дівчині можна купувати? То парфуми, то якийсь перстенчик, то знов шовкову хустину. Він все те сував їй у руки, а вона не хотіла брати. Ви розумієте, панночко? Хоч яка вдома була бідність, хоч як мали їй подобатись ті речі, вона перемагала себе і не брала нічого від нього. Вона догадувалась, чим це може закінчитись… Коли він побачив, яка вона, який твердий характер в неї, що то за чесна, що то за порядна дівчина, то він, на своє і її горе, таки направду закохався в неї. Ой, і як ще закохався! Точнісінько так, як це в книжках описують. Така вам любов найшла на них, що іншого виходу не було: або життя удвійку, або смерть удвійку…

— Пощо ти розказуєш про все це, тьотю? Кому від цього легше стане? — перебила цю розповідь Ривка.

Тітка Тема подивилась на неї з докором:

— А я тобі скажу, Ривко, що ти неправа. Що значить, кому легше від того стане? Оцій панні легше стане! Воно завжди легше, коли знаєш, що твоє горе не одинокий випадок. Чи не так, панночко? Але я таки хочу вам про мою сестру розказати. Ото яке їм могло бути життя удвійку, як він син багатого, можна сказати, найбагатшого на ціле місто фабриканта, а вона проста дівчина, дочка шевця… Його батько як побачив, на що то заноситься, то сам — подумайте тільки, такий пан! — сам прийшов до моєї сестри. Він хотів дати їй грошей, щоб вона виїхала кудись з того міста, кудись світ за очі. Ви розумієте, він не міг вислати сина, бо син був потрібний йому в інтересі, і тому йому здавалось, що моя сестра, як бідна дівчина, поласиться на гроші… Ах, він зовсім не знав моєї сестри! Вона перестала працювати на фабриці, її звільнили з роботи. Але виїздити кудись? Покидати тата, маму, сестер? Ай… ай… як ми всі кохались, як ми всі держалися одне за одним! Ні, на таке не могла пристати моя сестра. Я була молодша від неї, дитина, можна сказати, отже, я тоді думала собі: що це таке! Пан Ліберман живе в такому чудовому палаці, має стільки служби, стільки кімнат, невже ж він не в силі взяти у свою сім'ю одну бідну дівчину? Невже ж моя сестра так багато коштувала б йому! І що ви думаєте, панночко? Моя сестра відмовилась від грошей, бо була молода і закохана, а батько наш, тому що був старий і мав ще інших дітей, прийняв гроші від фабриканта. Фабрикант просто купив його. Батько видав Розу, — аж, вона справді була як та рожа, — заміж за старого вдівця-прикажчика. Така молоденька, така гарненька на шестеро чужих дітей! Чи то не гріх був? А він?.. Ну, він теж оженився з панною з Лодзі. Я її сама на власні очі бачила. Що то казати, що то говорити? Вона була теж дуже гарна, але чи все гарне треба кохати?

— Кінчай, тьотю, кінчай…

— Чого ти причепилася до мене? Я вже кінчаю. І так цілими днями сиджу сама… немає до кого слова промовити. Дай хоч раз поговорити з людиною! Ну, так вони одружились, кожне з кимсь іншим. Сестра моя переїхала до чоловіка в іншу місцевість. Але чи від цього її серце забуло його? Чи ця примусова розлука зробила те, що він перестав про неї думати? Ви знаєте, панночко, що любов як дитина: завжди простягає руки за забороненим. Що тут багато говорити? Кінець був такий, що він покинув свою жінку і дитину… ай… ай… дитина… дитина… це найсумніше, а Роза втекла від чоловіка і тих бідних сиріт, і крадькома втекли вони до Америки. Втекли без шлюбу, на сміх людям і глум ворогам! Але бог не міг благословити їх зв'язку… І хоч моя друга сестра хотіла відпокутувати гріх Рози і пішла заміж за шуряка і стала мамою бідних сиріток, це все ж таки не вмилосердило бога. Роза наша по трьох роках померла в Америці від сухот. Ось бачите, панночко! Там релігія стоїть на перешкоді людському щастю… тут гроші… А от у вашому випадку… Я вас питаю: що це таке і доки воно буде? Чи є десь країна, де люди не знають таких мук? Ой, здається мені, на цілій кулі земній немає такого краю…

— Є такий край, тьотю Темо, — вихопилось у Ривки.

— Є? — не дуже-то довірливо перепитала тітка Тема. — Я хотіла б знати, де той щасливий край? Може, панночко, до нас звідти прийде-таки щастя…

Тітка Тема цілком ясно жартувала, але Ривка відповіла їй дуже серйозно:

— Прийде воно й до нас, тьотю Темо. Все має свій час, і ти не забувай, що і в нас люди не сплять…

— Ви чуєте? Чуєте? — почала сміятись тітка Тема. — Ви чуєте її? Воно береться мене повчати! Відколи це, питаю я вас, яйця стали розумніші за курей?

Я звернула свої очі на Ривку. Вона не піддалась жартівливому настроєві тітки. Поважна, зосереджена, вона замріяним поглядом дивилась в якесь порожнє місце над нашими головами. Що бачила вона перед собою там?

Ще того вечора взялося в мене підозріння, що існують на світі дві Ривки Зальц. Одна — дочка бідного купчика із Станіслава, трохи затуркана, трохи наївна дівчина, а друга (це був тільки мій здогад, бо певності ще не було) — якась нова людина, що своїм моральним обличчям нагадувала мені… Казимира.

Вранці я поснідала в тітки Теми. Того ранку я вперше в житті відчула себе самостійною. Яка то була прикра самостійність! Тепер я була здана виключно на свої сили. І теж уперше в житті, п'ючи чорну каву і заїдаючи її таким же хлібом, усвідомила я всю вагу поняття «хліб».

Ривка збиралась до майстерні. Тітка Тема розклала по столі свої візерунки, а яка моя робота?

Я, правда, кинулась прибирати в кімнаті, але відразу відчула у цій своїй метушні якусь нещирість. Треба було мати відвагу признатися собі, що за цю роботу, з якою зрештою тітка Тема справлялась зовсім добре і без мене, я не можу об'їдати цих жінок.

Я спитала у Ривки, чи там, у майстерні, де вона працює, не знайшлося б місця для мене.

— Чому ні? Я можу попросити шефа (так називали вони власника майстерні), — відповіла мені на те Ривка. — Але ви мусите знати, панно Кравчик, що вам потрібно буде три роки пробути в нього. Я знаю, — хіба ні? — що у вас є початки шиття, але що це для нього важить? Він держиться букви закону там… де йому вигідно. Ви розумієте, три роки… а ті два перші роки є дуже важкі, хіба ні? Я це кажу для того, щоб вам не здавалось, що повчитесь трохи у Львові — і вже зможете своїм допомагати у Станіславі. Ви розумієте, панно Кравчик? Якби він хотів, то ту саму практику і навчання міг би він з нами і за рік пройти, бо ми, власне, тільки на третьому році свого строку починаємо вчитись. Але нащо це йому? Навіщо йому за рік позбутися нас, коли він два роки має з нас своїх безплатних служниць? Я це вам кажу, щоб ви знали…

Становище моє тепер було таке, що для мене важливіше, ніж батькам допомагати, було перебути у Львові і своїх не об'їдати. До того ж мене ні на мить не покидала надія, що тут я зустрінусь з Казимиром.

Гаразд, але з чого мені жити в цьому Львові?

Припустім, що мене схотіла б пустити ночувати в себе тітка Тема, а далі що?

— Чого ви журитесь? — обняла мене Ривка. — Чого ви журитесь наперед? Треба журитися тоді, як уже є чого. Я вам скажу тільки, що, коли шеф вас і не прийме, ви однаково не загинете між нами.

Мене вразив тон, яким Ривка вимовила те «між нами», і я спитала:

— Як-то «між нами»? Кого це ви маєте на думці?