Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 61
Став ти над череп'ям і… згадав Анну.
А чому ти якраз тепер згадав собі Анну? Може, прийшло тобі на думку, що її двір без чоловіка також десь отак виглядає, як твоя хата без жінки?
Жаль тобі стало Анни. Так щиренько розжалобилося твоє серце, що аж сам себе почав жаліти… Хіба це життя для чоловіка, коли самому треба посуд мити і за курми ганятись? А хіба це життя для жінки, коли мусить сама в ліс по дерево їхати? Ще бракувало, щоб, сидячи на дубі, люльку закурила.
От, казали люди, що граната ще у війну пошкодила її дах.
Бідна жінка. Не досить, що чоловіка забрала їй війна, то ще хату спотворила ота граната… Але чому Анна не зайшла, не попросила тебе, — чей же ти не відмовився б їй помогти!
А ти хіба, мой, Іване, дав би довго проситись? Ану-ко, признайся, чоловіче!
…Пораєшся ти собі на дахові біля крокви і чуєш, як приємний домашній дим лоскоче тобі ніздрі… Сидиш собі і знаєш, що там, у хаті чиїсь руки клопочуться для тебе. Ти тільки подумав собі таке, а тут виходить розігріта від плити молодиця, прикладає руку до чола і просить:
— А зійшов би ти, Іванку, до хати на обід. Прошу… як то кажуть, чим хата багата.
А ти й не дуже квапишся. Не тому, що ти не голодний, ні. Треба зберегти свою чоловічу гідність, без поспіху, статечно, та й молодиця хай понетерпеливиться трохи…
Ну що ж. Поїв, випив, закусив і можеш собі вже йти… Навіть буцімто за капелюхом оглядаєшся.
— Де то моя голова поділась? — жартуєш.
Ти тільки натякнув на капелюх, а вона підходить до тебе. Очі опущені вниз, кроки дрібненькі, руки на грудях схрещені:
— А може, б ти, Іванку, заглянув мені до стодоли, щось замокає так один кут від заходу. А коли, може, боїшся йти додому під ніч, то міг би й переночувати там…
Хіба б ти відмовився оглянути господарським оком удовину стодолу?
А вранці ти ще спиш, а вона приносить тобі свіженького молока, просто з-під корови, ще теплого, з пінкою. Пригублюєш, а пінка залишається у тебе на вусах, як після пива.
Смієтесь обоє з тих молочних вусів, а ти одною рукою витираєш їх, а другою сягаєш обняти жартома молодицю… Ху! Досить, Іване, бо щось ти думками надто далеко сягаєш і дарма оскому собі робиш…
Слухай, Іване, а якби ти так… раз у житті та зробив добре діло, га? Подумай сам: дітей ти не виховав, сиріток до хати не брав, з чим ти гадаєш вмирати?
Та воно так, жінка з двома хлопчиськами, хоч би і Анна, все ж таки не те, що дівка, хай би й не Анна.
Ех, і мудрий ти, Іване. Вже й удовиних дітей перелякався.
Ну, не задумуйся! Збирай, чоловіче, черепки, викинь решту кулеші поросяті, заклич кота, щоб вилизав молоко, — і гайда в село! Час, Іване, час і про дещо добре подумати…
— Тяжко тобі, небого, живеться. Як то кажуть, як горох при дорозі…
— А кому ж по війні легко? Почекай трохи…
— Хату, бачу, направила ти вже, сирото. Десь коштувало це тобі, небого, коштувало…
— Е, не так воно вже й коштувало багато… Правду сказати, то тільки й коштів було, що поставила людям пляшку горілки і курку зарізала. Зійшлись наші колгоспники та й до полудня було по всьому… Громада, Іване, великий чоловік…
— Ага, колгоспники! А як ви, жінки, можна сказати, бідні удовиці, возили дуби з лісу, то тоді ваші колгоспники не спішились вам допомогти… Бо не було горілки й курки…
Га, добре ти заїхав їй отими колгоспниками, що? Мой, а вона чого регочеться?
— З тими дубами то, чуєш, так було, Іване. Ми хотіли, щоб сільрада поставила нам кладку через річку, щоб ми не ходили влітку вбрід, а взимку, як нема ще льоду, не обходили, аж куди дідько «добраніч» каже. А ті, з сільради, відмовились… ніби тому, що ніколи там кладки не було і вона не потрібна. «Ба, — кажемо, — мало чого колись було непотрібне, а тепер потрібне… Будете ставити кладку чи ні?» — «Ні», — кажуть. «Як ні, то ми, жінки, самі собі поставимо».
Скликали ми жіночу раду, послали одну з наших до ліспромгоспу по наряд, дістали дерева і тепер маємо свою кладку. Але чоловікам не дамо нею ходити… Бігме, ну, я перша як побачила б чоловіка на ній, то зіпхнула б його у воду.
— А от я ішов тією кладкою, Анно…
Е, дивись, Іване, як в неї звужуються очі від насміху:
— А хіба ти чоловік, Іване? Та ти, здається, навіть на війні не був.
Що ти їй на це відповів, Іване? Ти чуєш, якою вона міркою чоловіків міряє?
— Не був, бо не брали…
— А я знаю таких, що їх не брали, а вони все ж таки воювали…
Чи не про партизанів вона гне, Іване?
— Не будемо про це говорити, Анно. Ти мені краще скажи, небого, як ти собі раду із своїми хлопцями даєш? Мой, таж хлопці потребують чоловічої руки, бо інакше що з них буде? Жаль мені тебе, Анно…
— Е, тепер, Іване, не те, що колись. Тепер у нас комсомол в селі займається вихованням молоді… Ані в гадці мені журитися ними… Я тобі скажу, що вони навіть набагато чемніші та уважніші до мене стали… Один піде восени до агротехнікуму аж до Рудки під Яворів. Буде колись колгосп агронома свого мати. А молодший має охоту до залізниці. Але йому ще не час. Ні, з дітьми, слава богу, нема вже мені великого клопоту…
— Та богу дякувати, Анно. Але, як хлопці порозходяться з дому, хто буде тобі коло коня ходити, небого? Кінь… сказав би хто, німий, а який він розум має! Ти знаєш, Анно, що кінь не хоче слухати жіночого голосу. І що воно таке? Як тільки почує, що жінка біля нього, то затнеться тобі, як віслюк, і хоч забий… Я чув, як ти цмокала на коня, коли ті дуби везла… Мой, та якби так газда прицмокував до них!
— Е, що ти мені про коней! В мене нема вже коня, Іване. Відвела я свою кобилу в колгосп. Нащо мені клопоту? Як треба воза, то й так дадуть. Оце скоро будемо в колгоспі машину купувати. На неї вже не треба буде цмокати…
Ти чуєш, Іване? Візника їй не треба, бо вона збирається машиною їздити! Чого ще вичікуєш, дурний? Бери свій капелюх та й кланяйся низько… Ба, коли тобі не хочеться іти з цієї хати…
Приємно, що, Іванку? Приємно, як у хаті пахне жіночим духом, а на столі скатертина біла, а у вікні… шибки цілі. Дивись, мой, та вона ще навіть не стара! Може, тільки обличчя видовжилось трішки. Що ж ти вп'ялив очі в жіночі рукави? Кажеш, в'ються над горшками, як білі птахи. Та чи годиться порівнювати бабський рукав до небесного птаха? Ти вже щось ніби голову починаєш втрачати, уважай! Але з котрого кінця, з котрого боку ти підійдеш до неї? Ану-ко, ще з цього…
— Думаю, Анно, що хоч ти не даєш пізнати по собі, але самій тобі таки мусить бути тяжко, небого… Я вже не говорю про інше… але, скажімо, треба тобі в район піти, ну, чи до фінвідділу, чи то до соцзабезу… я ніби так… для прикладу… то ані порадитись з ким, ані заручитись ким… Все ж таки, скажімо, що бабська кучма, то не чоловіча голова.
— Е, не такий страшний вовк, Іване, як його малюють… Знаємо вже тепер і ми, жінки, де двері відчиняються. О, потрібно було нам наряду, потрапили і до директора ліспромгоспу, аж любо!
Ну що ж, Іване? Хіба підемо? Не потрібно їй секретаря, бачиш. Ні секретаря, ні опікуна для дітей, ні візника для коня…
Слухай, Іване, а може, їй чоловіка потрібно, а ти не спитав?
— Зайшов би я до тебе колись, якби… ти мала час для мене, Анно.
— При неділі, Іванку, тільки при неділі, якщо… на курси рахівників не поїду. Приїздив оце до нас недавно аж з Золочева і говорив, що нібито мене та ще когось із села будуть на курси рахівників забирати.
Добалакався, що? Хотів знати, чи їй чоловік потрібний, і тепер уже знаєш? Чого ще вичікуєш? Он у куті твій капелюх, а перед носом двері…
— Піду вже, Анно, залишив дома кури незачинені, а знаєш, попід лісом усяке може трапитися чоловікові…
І ти аж віддих затамував у собі, так наслуховуєш… Ану, може, вона скаже залишитись? Може, не пустить проти ночі? Може, висміє тебе разом з твоїми курками і допіру від неї дізнаєшся, що світ на курках не стоїть? Може… скаже тобі, що вже раз пустила тебе під ніч у заметіль і… до сьогодні кається?