Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 65

А те, що мене батько не пізнав, то нічого.

Орденів батько теж не привіз з війни. Тільки дві медалі. Я спитав мами, чи багато тато подарунків навіз і де мої? Я не знаю, що ж я такого смішного сказав, що мама почала сміятися і приговорювати:

— О босяку ти мій! То ти не радий, що батько повернувся цілий і здоровий, тобі ще подарунків багнеться? А якого тобі подарунка кращого треба, як сам батько?

Але тато не сміявся. Він сказав:

— Молодець, Дмитрик! Бив фашиста — давай трофеїв! Нічого, синку, я тобі власними руками такий подарунок зроблю, що тільки гляди! А трофеї — біс з ними! Не задля них воювали ми. Ми з тобою як-небудь проживемо і без них, правда?

Та воно ніби правда, але все ж таки хотілося б мати якийсь німецький трофей. Не розумію теж, чому мама кинулася до батька, стала його цілувати і приказувати:

— Такий, як був… Такий, як був. І війна не змінила його характеру…

А що мені з того, що характер у батька не змінився, коли мої подарунки пропали? Найгірше, що не знаю, як Грицькові на очі показатися. Засміє мене «сирота».

12 жовтня

Грицько ні одним словом не спитав мене про подарунки. Я захотів теж зробити йому щось хороше.

— Давай, Грицьку, — сказав я, — підемо за село виглядати твого танкіста.

Грицько потупив очі й не захотів.

— А знаєш, його, напевно, вбили, — сказав, і відвернув від мене лице.

— А як же ж його вбили, коли він вже по війні катав тебе на танкові?

— А різні банди? Хіба ти не чув, як говорила в класі Марія Іванівна?

— Може бути, — не перечу, бо мені чогось по-справжньому стало шкода Грицька.

І мені так захотілося, щоб він більше ніколи не говорив мені неправди. Хай би видумував комусь іншому, а мені щоб тільки одну правду.

— Грицьку, — повертаю його обличчя до себе, — а бомби ти таки не бачив?

— Якої бомби?

— От і забув, що набрехав. А тієї, що в лісі.

— А, тоді в лісі? Бачив. Присяй-бо, що бачив!

— Божиться, а ще піонер!

— А ти чому не віриш?

— Грицю, — говорю йому, — ти іншим видумуй, а мені не треба, хочеш? Ну, признайся, ну, по-хорошому: не бачив бомби? Вигадав, правда?

— І чого ти присікався до мене? Кажу, що бачив! Що не вигадав! Аби мені повилазило, коли не бачив.

— А може, то не була бомба, а… каска?

— От смішака! Хіба я не знаю, що таке бомба, а що таке каска? Коли вже так дуже кортить тобі правду знати, то скажу. Бомбу таки бачив, а от танкіста видумав.

— Та ні… Це ти навмисне так говориш, — раптом мені дуже захотілося, щоб Грицько мав свого «живого» танкіста.

— Видумав, Дмитрику. Правду говорю.

— А ти ж дістав польову пошту. Валька-поганка казала, що бачила адресу на твоє ім'я.

— І що з того? Як хочеш, то я і тобі зроблю польову пошту. Я сам, розумієш, написав до себе.

— А номер? Польова пошта має свій номер.

— Ти знав того солдата, що стояв у тітки Ярини на квартирі?

— Знав. І що?

— Ось я і попросив, щоб він дав мені номер своєї польової пошти. А ти не віриш…

— Таж ти приїхав тоді з танка весь у пилюці…

— О, теж мені! Я ж сам обсипав себе пилюкою. Чесне піонерське. Може, зо два відра висипав на себе.

Ось воно як! Який він — той Грицько! Мовчимо обидва. Ще ніколи не було такої відвертої розмови між нами.

— А твій батько — піхота? — перший починає Грицько.

— Піхота.

— А ти казав…

— Давай не будемо.

— А орденів багато у твого тата?

Отут вже Грицько показав себе нерозумним. Та хіба, якби в мого батька були ордени, я б мовчав про них?

— Значить, одні медалі привіз з фронту.

— Умгу… — мугикаю, а самому неприємно-неприємно за батька.

— А скільки?

— Дві.

— Малувато, — каже Грицько.

— І сам знаю, що малувато.

Грицькові, мабуть, теж не дуже весело, хоч і свистить. Я колупаю грудку носком черевика.

— Грицьку, — говорю, бо ж як довго можна так по-дурному мовчати, — давай будемо з тобою заодно.

— Як — заодно? — не розуміє, а може, прикидається, що не розуміє, Грицько.

— Ну, будемо дружити.

— А ми що, хлопець і дівчина, щоб дружити? — сміється Грицько і показує свої рівні, як зубки часнику, зуби.

— Тю на тебе, — злегка штовхаю його у плече. — А хіба з дівчиною можна дружити?

— Правда, що не можна, — погоджується зі мною Грицько. — Добро — дружім. Тільки… тільки ти не приставай більше до мене з тією бомбою.

Аж тепер вірю, що він її дійсно бачив. Все було б добре, тільки чому він натрапив на бомбу, а не я?

15 жовтня

Беру своє слово назад. Грицько — не дурень. Грицько — мій найперший друг.

16 жовтня

Новина! За селом будують вишки. Будуть добувати нафту. Смішно. Навіщо нафта, коли є електрика?

18 жовтня

На нашій вулиці за ніч виросла хата. Чесно. Кілька днів там лежало якесь тесане дерево. А потім ходили до вишок на екскурсію. А коли я прийшов додому, був голодний, і було темно. Вранці мама будила мене до школи. Я виглянув через вікно, чи не падає дощ, а там стоїть нова хата. Я спитав у мами, хто житиме в новому будинку.

— Бурильний майстер. А тобі що?

А мені нічого.

20 жовтня

Мама каже, що той майстер, що будує піч у бурильного майстра, буде пересипати пічку і в нас. Тоді Грицько на зиму буде жити з нами. Бо в тітки Ярини об'явився зять і Грицькові тісно. Грицько сказав мені по секрету, що в тітчиного зятя чоботи смердять дьогтем. Він буде теж працювати на нафтопромислі. Скоро в нашому селі буде новий клуб і великий промтоварний магазин. Валька-поганка каже, що буде ще й багато ОРСів в нас. А що це таке, не знаю. Спитав у тата, бо у Вальки не хочу питати, щоб пізніше не задавалася.

21 жовтня

Подумаєш, ОРС! Це теж магазин, тільки для робітників.

23 жовтня

У бурильного майстра є три дівчини і один хлопець. Він називається Славко і ходить у четвертий клас. Славко мені не подобається. Він куди йде, то вічно щось пережовує. Грицько каже, що від цього у Славка буде міцна щелепа. І він зможе добре боксом займатися. Славко-боксер. Майже так, як Валька-поганка.

24 жовтня

У Славка веснянки на носі, як у дівчини. А Грицько має чорні очі і красивий. Який я — не знаю. І не маю кого спитати про це.

5 листопада

А Грицько все ж таки хвалько. Тато монтує нам велосипед, а він похвалився перед «боксером», що мотоцикл. Він ще більше понавидумував:

— В його тата (тобто у мойого!) золоті руки. Він хотів нам танк збудувати. Але ми самі не захотіли, бо тепер війни немає. Правда, Дмитре?

Мені соромно, коли Грицько бреше. Але дурний Славко повірив йому. Він почервонів (от цікаво, людина почервоніла, і веснянки зникли з носа і чола) і вигукнув:

— А зате в мене батько Герой!

— Ану, ти, повільніше на закрутах, — підійшов до нього грізно Грицько, — «Герой»! А може, наш тато ще більший Герой від твойого!

— А неправда! В мойого тата Золота Зірка!

— Дивись, — забувся я, що Грицько слухає, — ще один чванько об'явився на нашій вулиці.

— Бреше він, — розлютився Грицько, — бреше, аж з носа йому куриться.

— То дай чесне піонерське.

— Маєш: чесне піонерське.

Не можна не вірити людині, яка дала чесне піонерське. Все ж таки Грицько поспитав:

— А якщо у твого тата Золота Зірка, то чому він її не носить?

— А вона прикріплена у нього до чорного піджака. А тато надіває чорний піджак тільки у свято і коли йде на вибори. А ти що? Хотів, щоб тато із Зіркою на роботу ходив?

— Слухай, — Грицько і собі спітнів, — я тобі кажу… Якщо ти, Славку, збрехав, то можеш на вулиці не показуватися.